КАФЕДРА @ UA

 

Бебик, Валерій (2018). ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА (Матеріали до іспиту)




Валерій Бебик,

докор політчних наук, професор

 

ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА: ДЕРЖАВА І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

 

Політична система суспільства

1. Поняття і типологія політичних систем.

2. Функції політичної системи

3. Політичні режими

 

1. Поняття і типологія політичних систем


Політична сфера суспільства не обмежується відносинами держава — сус­пільство. Відтак, і терміни держава, уряд, нація набувають вужчого й інституціонального змісту, оскільки належать до кон­­кретних інститутів, характерних, перш за все, для сучасних західних суспільств.

Загалом після введення до теоретико-нау­кового і практичного вжитку поняття політична система у середині ХХ ст. характер дослідження проблем держав­но­го управління радикально змінився, оскільки згадане поняття  охоплює всю політичну сферу сус­пільства, а не лише сферу державного впливу на суспільний            розвиток.

Поняття політична система є шир­шим, аніж поняття державне управління, оскільки стосу­ється всіх осіб і всіх інститутів, які беруть участь у полі­тичному процесі, а також неформальних і неурядових чинників, що впливають на механізми виявлення й поставлення проблем, на генерування та реалізацію рішень у сфері державних відносин.

Суспільна система складається з основних станів, прошарків та інших сус­піль­них груп, створених ними інститутів та механізмів суспільного управління, що гарантують реа­лізацію групових інтересів і потреб, їх зв’язки та залежності, які об’єднують зазначені компоненти в суспільство, зорганізо­ване в державу.

Політична система складається із сукупності політичних організацій, норм політичної поведінки, політичних відносин, політичної діяльності й політичної свідомості, які забез­печують:

  • панування правлячої політичної еліти суспільства;
  • співіснування з правлячою політичною елітою ін­ших суспільних груп;
  • права інших суспільних груп виявляти свої інтереси, потреби й суспільну волю через вико­ристання загальних суспільно-політичних інструментів волевиявлення (вибори, референдуми, плебісцити).

Згідно з Г. Алмондом і Д. Пауеллом, спільним для всіх визначень терміна політична система є асоціація її з фізичним примусом у суспільстві, яке конституйоване законодавчо.

Розвиваючи ці ідеї, Д. Істон писав про авторитарний розподіл цінностей, Р. Дал — про владу, управління й авторитет. Ці ви­значення передбачають законне право на санкції стосовно тих, хто не виконує “правил гри”, встановлених у суспільстві.

І хоча політична система не побудована виключно на силових засадах, однак її ставлення до насильства є важливою характеристикою системи. Вони визначають політичний компонент поняття. А вжиток терміну система передбачає взаємозв’язок її складових, а також наявність пев­­них кордонів між нею й зовнішнім середовищем.

Внутрішні кордони по­літичних систем можуть змінюватися. Наприклад, вони розширюються під час війни чи екологічних катастроф, коли великі маси населення мобілізуються, а вплив держави на галузі, що зазвичай практично не регулюються, значно посилюється.

Структура політичної системи будь-якого суспільства вклю­чає в себе державу та її органи, політичні партії, суспільні організації та рухи, інші об’єднання громадян у поєднанні з нор­мативно-правовою основою й політичною ідеологією.

Кожний з названих компонентів реалізує свої цілі, завдання й функції, використовуючи власні специфічні методи, форми і засоби.

Отже, політична система є субсистемою (елементом) суспільної системи. Остання створює основу для існування по­лі­тичної системи, визначає спосіб її формування та функціонування. Саме вона визначає основні характеристики політичної системи, сфери її функціонування, можливості розв’язання на рівні політики основних проблем суспільного життя.

Розвиток суспільної системи, еволюція (перетворення) сус­пільних відносин та інститутів сприяють перетворенням у по­лі­тичній системі, виникненню нових інститутів, механізмів, “пра­вил гри”.

Проте й елементи політичної системи впливають на еконо­міку, культуру, ідеологію суспільства, а отже, і на функціонування суспільної системи.

Політична система певною мірою є автономною сферою, хоча її самостійність не може виходити за певні межі. Інакше може виникнути загроза існуванню суспільного цілого як такого.

Основним обмеженням автономії політичної системи є економіка. Економічний стан суспільства потрібно постійно враховувати в діяльності суб’єктів політики, оскільки без аналізу суспільних ресурсів, реальних потенцій неможливо приймати оптимальні політичні рішення.

Отже, бажано додержувати прин­ципу єдності економіки, політики та ідеології. Остання, до речі, також є чинником обмеження політичної системи. Саме ідеологія визначає основну мету діяльності, наприклад у сфері економіки. Вона формує критерії оцінювання суспільних явищ і процесів, ефективності функціонування політичної та еконо­мічної систем загалом, сприяє цілеспрямованій перебудові сус­пільних відносин, механізмів їх регулювання, формуванню нових сус­пільних норм оцінки та поведінки.

Крім того, існують і внутрішні обмеження автономії полі­тичної системи — суперечності між напрямками діяльності окремих політичних інститутів, суспільних груп і т. ін.

У надрах політичної системи формуються нові суспільні рі­шення, мобілізуються суспільні ресурси та енергія, необхідні для впровадження у суспільну практику зазначених рішень, створення інститутів, що впливають на постійне перетворення елементів суспільної системи.

З цього погляду політична сис­тема відіграє роль важливого інструмента суспільної системи, оскільки забезпечує останній стійкість, сприяє вдосконаленню окремих її функцій, підвищенню ефективності вирішення кон­фліктів і суперечностей.

Політична система є автономною і відкритою. Вона має по­стійні відносини та взаємообмін з іншими субсистемами сус­пільства. Як і в економічній системі, тут є такий самий тип обміну чинників: витрати й випуск (вхід і вихід).

Найбільший внесок у розвиток цього напряму політології зробили Т. Парсонс, який започаткував основи системного аналізу суспільного життя загалом, і Д. Істон, який застосував загальну теорію систем в аналізі політики.

Останній­, до речі, як вхід до політичної системи розглядав ви­моги й підтримку, між якими мають бути збалансовані відно­сини. Скажімо, надмірні вимоги або низька підтримка, або обидва чинники разом можуть призвести до руйнування системи. А на виході політичної системи можуть бути нові закони, регламенти діяльності, державні асигнування, інформаційні кампанії і т. ін.

У. Мітчелл вважав, що вхід політичної системи не має обмежуватися вимогами й підтримкою. На його думку, до них слід додати ще й очікування та ресурси, на які спирається система. А вихід має розглядатись як поєднання мети, цінностей і регулювання. Під останнім він розумів спосіб реалізації мети, цінностей і витрат.

Політична система повинна мати “петлю зворотного зв’язку”, оскільки без цього механізму коригування поведінки політичної системи неможливо позбутися соціального напруження в суспільстві чи зменшити його, реагувати на зміну ситуації.

Надзвичайно важливою в політологічних дослідженнях є про­блема типологізації політичних систем, кожна з яких по-своєму унікальна й специфічна.

Вперше здійснив такий порівняльний ана­ліз великий скіфо-елінський мислитель Аристокл (Платон), який виокремив монархію і тиранію, аристократію і олігархію, а також демократію.

Вельми показово, що Аристокл  антипода демократії не вказав, вважаючи останню найгіршою формою правління.

Його учень Аристотель на розвиток ідей Аристокла запропонував два основних критерії оцінювання політичних систем: коли можновладці керують в інтересах усіх, а коли — у власних інтересах. У першому випадку він виокремив монархію, аристократію та політику, у другому — тиранію, олігархію та демократію.

До речі, батько історії Геродот свого часу писав, що не знає в Греції жодного філософа, який не був би скіфом. Власне кажучи, якщо ми подивимося на портрети Аристокла і Аристотеля, ми не знайдемо у них характерних рис, притаманних так званому «грецькому профілю». - Типові представники нордичної/арійської раси, яка сформувалася на берегах Дніпра.

 У скіфів-аріїв, так само, як і спартанців-дорійців, одним з головних богів був бог війни Арес. Звідси й походить поняття  - аристократія (влада бога Ареса), імена скіфо-еллінських філософів - Аристокл і Аристотель. 

Вже згадуваний нами соціолог М. Вебер класифікував системи правління згідно з тим, що урядовці можуть претендувати на легітимність свого правління, а члени системи можуть їх прийняти на основі традицій, харизми й легітимізму.

Г. Алмонд розглядав англо-американську, континентально-європейську, тоталітарну й доіндустріальну системи, Дж. Коулмен — конкурентну, напівконкурентну та авторитарну системи, а Д. Ептер — диктаторську, олігархічну, опосередковано представницьку й пряму представницьку.

К. Гаджієв запропонував враховувати однолі­ній­ну типологію систем на кшталт:

·      рабовласницькі — феодальні — капіталістичні;

·      патріархальні, традиціоналістські — раціона­ліст­ські;

·      колективістські — індивідуалістські;

·      диктаторські — ліберальні;

·      тоталітарні — демократичні політичні.

Крім того, він вважає, що треба враховувати спів­відношення різ­них типів типологізації: демо­кратія — унітаризм; тоталітаризм — федералізм; демократія — федералізм.

У першому випадку він говорить про типи політичних систем, у другому — про типи політичних режимів, у третьому — про фор­ми державно-адміністративного устрою.

 

2. Функції політичної системи

 

Для політології політична система є важливою не стільки сама собою, скільки через суспільні функції, які вона виконує. Йдеться про те, що має робити політична система і як (за допомогою яких структур, з якою ефективністю) це робиться?

Погоджуючись з Д. Істоном, пов’язують політичну систему із суспільством уже згадувані Г. Алмонд і Д. Пауелл, які виокремлюють у функціонуванні політичної системи три аналітичних рівні: розглядування системи у взаємодії останньої із зов­ніш­нім середовищем, її внутрішньому функціонуванні, збереженні та адаптації.

Ці автори поділяють функції політичної системи на вхід­ні та вихідні.

Функціонування політичної системи відбувається на двох рівнях:

·      як елемента суспільства;

·      усередині політичної системи.

У першому випадку розглядають дії політичної системи виходячи з чотирьох основних її цінностей: регулювальної, видобувної, розподільної, реагуючої та символізуючої здатностей.

Регулювальна здатність полягає в управлінні, координації поведінки індивідів і груп. Ця здатність може бути реалізована введенням юридичних та інших норм, адміністративного впливу і т. ін. У тоталітарних суспільствах регламентація є більшою, у ліберальних — меншою, однак загалом без неї неможливо обій­тися.

Видобувна здатність полягає у спроможності здобувати необхідні для функціонування економічні, фінансові, політичні (у вигляді підтримки) ресурси, які можуть братися з внутріш­нього або зовнішнього середовища.

Розподільна здатність пов’язана з розподіленням через по­літичну систему благ, послуг між окремими особами (дотації, фінансування, пільги, нагороди тощо) або соціальними групами. Ці блага й послуги перерозподіляються після їх отримання із зовнішнього середовища. Наприклад, податкова система, що є видобувним механізмом, може, по-перше, розподіляти податкові пільги, а по-друге, і сама споживати частину тих самих фінансових ресурсів, що витрачаються на оплату персоналу, оренду приміщень, придбання й експлуатацію техніки і т. ін.

Реагуюча здатність покликана “відповідати” на імпульси (ви­моги, побажання, очікування), які надходять на вхід політичної системи. Одні системи можуть бути гнучкими й динамічними в цьому контексті, інші — досить жорсткими та консервативними. Зрозуміло, що перевагу мають ті політичні системи, що можуть швидко адаптуватись і адекватно реагувати на сус­піль­ні потреби.

Розрізняють також символізуючу здатність політичної системи, що пов’язана з потребами легітимності та суспільної під­тримки, зі здатністю системи формулювати популярні символи й гасла, переконання, погляди, соціальні міфи, маніпулюванням суспільною свідомістю з метою підтримки та підсилення легітимності влади задля ефективного здійснення своїх функцій.

Оцінка політичної системи за цими параметрами (регулю­юча, видобувна, розподільна, реагуюча та символізуюча здатно­сті), яка дає змогу оцінити владу уряду над суспільством, сту­пінь впливу на суспільну свідомість і поведінку людей в інте­ресах досягнення цілей уряду, є дуже важливим компонентом функціонального аналізу політичної системи суспільства.

Другий рівень функціонування політичної системи віддзеркалює те, що відбувається в ній самій. Ідеться про функції перетворення вхідних імпульсів на вихідні, до яких належать нормотворчість, застосування правил, контроль за виконанням норм, політична комунікація, збереження та адаптація системи. Конкретизуємо кожну з цих функцій.

Функція нормотворчості полягає в підготовці правових документів, що визначають поведінку людей та груп у суспільстві. У демократичних суспільствах термін “нормотворчість” практично збігається з терміном “законотворчість”, що перебуває в компетенції парламенту й значно меншою мірою — виконавчих органів та інституцій — президента, уряду та ін. А в біль­шо­сті авторитарних, тим паче тоталітарних, систем нормотворчістю займаються виконавчі органи. Як правило, процес прийняття рішень складається з кількох етапів: вироблення політики, ви­бір загальних цілей і стратегії їх реалізації, розробка й реа­лізація рішень — конкретних правил, спрямованих на реалізацію стратегічних цілей.

Функція застосування правил передбачає приведення розроблених правил або законів у дію. Ця функція є надзвичайно важливою, оскільки часто прекрасні з погляду права закони й постанови просто не виконуються.

Слід зауважити, що в багатьох політичних системах реалізація цієї функції стимулює діяльність не лише виконавчої влади, а й законодавчих структур. Отже, чітких кордонів між виробленням правил та їх виконанням немає.

Функція контролю за виконанням норм охоплює тлумачення законів і постанов, а також дії щодо запобігання їх не­виконанню. Хоча контроль переважно перебуває в компетенції судових органів, ця функція має посісти відповідне місце в ді­яль­ності законодавчої та виконавчої гілок влади.

Зазначимо, що ця функція може тісно пов’язуватись із функцією законодавчою. Наприклад, Верховний суд США завдяки своєму праву інтерпретувати Конституцію цієї країни відіграє важливу роль і в законотворчості, оскільки має право скасову­вати, коригувати й ратифікувати закони та постанови, ухва­лені законодавчими та виконавчими органами на конституційній ­основі.

Функція політичної комунікації забезпечує розповсюдження й передавання політичної інформації між різними елементами політичної системи, між правителями й тими, ким керують.

У принципі функція політичної комунікації діє у двох напрямках і забезпечує двосторонній зв’язок, взаємообмін інформацією, хоча й класифікується здебільшого як функція виходу політичної системи.

Особливе значення мають функції збереження та адаптації системи, тобто політичне рекрутування та політична соціалізація. Перша полягає в реалізації процесів підготовки та селекції персоналу, який візьме на себе функції управління політичною системою, друга сприяє засвоєнню індивідами соціальних, правових і психологічних норм, прийнятих у суспільстві (детальніше про це йдеться в розділах, присвячених еліті та політичній со­ціалізації).

 

3. Політичні режими

 

Політичний режим є формою організації й функціонування політичної системи. Його зміст і особливості функціонування визначають конкретні процедури та способи організації установ влади та самоврядування, стиль ухвалення політичних рішень в структурах держави та громадянського суспільства, відносини між державою та громадянами.

По суті ми можемо стверджувати, що поняття політичний режим характеризує зміст і способи реалізації влади з боку правлячої політичної еліти, яка контролює й управляє процесами в суспільстві. 

Типологія політичних режимів здійснюється за наступними критеріями:

  • способом формування органів влади;
  • співвідношенням між гілками законодавчої, виконавчої
    й судової влади;
  • співвідношенням між центральною й регіональною гілками влади та місцевим самоврядуванням;
  • становищем і роллю елементів і структур громадянського суспільства (громадян, їхніх груп, громадських орга­ні­за­цій та партій);
  • встановленою правовою системою, її особливостями й ­характером;
  • співвідношенням між правовими, соціальними та психічними регуляторами суспільного життя;
  • рівнем соціально-економічного розвитку;
  • політико-психологічною культурою;
  • рівнем політичної стабільності суспільства;
  • характером реалізації силових функцій держави та ін.

Інакше кажучи, політичні режими розрізняються на основі аналізу співвідношення та взаємодії держави та громадянського суспільства.

За типологією розрізняють демократичні, авторитарні та то­талітарні режими. Різновиди — фашистський, комуністичний, теократичний, ліберально-демократичний та ін.

Порівнюючи політичні режими, застосовують такий крите­рій, як місце керівника країни, що символізує суверенітет і велич держави. Цей керівник може носити офіційний титул короля або королеви в конституційних монархіях (Швеція, Норвегія, Данія, Великобританія, Іспанія, Нідерланди) або президента в республіках президентській (США, Франція, Росія, Польща, Україна) чи парламентській (Німеччина, Італія, Туреччина, Індія та ін.).

У парламентській республіці президент країни обирається парламентом і залежить від нього, хоча його представницькі повноваження та функції, які не є політично вагомими в кон­тек­сті реалізації влади, здебільшого не стають предметом гост­рих суперечок між згаданими суб’єктами політики.

Основну владу в парламентській республіці має голова уряду, який може називатися прем’єр-міністром (Великобританія, Туреччина, Індія), канцлером (Німеччина, Австрія), головою ради мі­ністрів (Італія) тощо. Уряд у такому разі формується політичною партією чи партійними коаліціями, які мають більшість у парламенті.

У президентській республіці глава держави обирається всім населенням. Після перемоги на виборах глава держави за власним розсудом формує уряд і апарат президентської адміністрації. Проте ключові посади уряду, як правило, затверджуються парламентом. До таких посад, зазвичай, належать посади прем’єр-міністра, міністрів оборони, внутрішніх і закордонних справ, економіки й фінансів тощо.

Розрізняють два види президентської республіки виходячи з критеріїв внутрішньої структури виконавчої влади. Тут ідеться про відсутність або існування посади прем’єр-міністра у президентській республіці. Наприклад, у США президент є водночас головою уряду, а у Франції, Росії, Україні, Болгарії го­ловою уряду є прем’єр-міністр.

Другий тип президентства має пев­ні переваги й недоліки з погляду забезпечення стабільності політичної системи та функціонування різних гілок влади у державі.

 Переваги полягають у тому, що в умовах певної нестабільності президент може змінювати прем’єр-міністра і уряд, у такий спосіб “випускаючи пару” невдоволення людей розвитком ситуації в країні.

 Недоліки — у тому, що президент і прем’єр-­мі­ністр (особливо коли останній має певні політичні амбіції) та апарати адмі­ністрації й уряду об’єктивно змушені конкурувати між собою у боротьбі за владу під впливом груп тиску, а також враховувати можливі наслідки відповідальності за свої дії перед виборцями та парламентом.

Якщо президент сам очолює уряд, така конкуренція всередині виконавчої вертикалі відсутня. Проте в умовах реалізації такого політичного режиму, коли в суспільстві зростає невдо­волення й ситуація виходить з-під контролю уряду, президент зму­шений подавати у відставку, що неминуче призводить до ­до­стро­кових загальних виборів.

А це, зрозуміло, пов’язано з ви­трачанням значних коштів на проведення виборчої кампанії, неактивністю уряду, який знає, що навряд чи залишиться на ро­бо­чому місці. Як наслідок, керованість суспільними процесами у цей період значно зменшується.

Але коли суспільство розвивається стабільно, державні ін­ституції та політична система взагалі функціонують більш-менш нормально, однорідна структурованість виконавчої гілки влади, безперечно, сприяє еволюційному, спокійному розвитку ситуації.

Проте зазначені недоліки суто президентського політичного режиму не означають, що він не має змоги враховувати розвиток ситуації й не має власних засобів для того, щоб “випускати па­ру”.

Коли існують відповідні політичні традиції й стереотипи громадської думки, президент, не відправляючи прем’єр-мі­ніст­ра у відставку, може враховувати (або робити ви­гляд, що враховує) вплив громадської думки на дії урядової команди. У цьому ра­зі той самий президент США може відправити у відставку мі­ністрів або відповідальних працівників апа­рату адміністрації, які піддаються найбільшій критиці громад­ськістю через пресу, парламентаріїв чи впливових і численних со­ціальних груп виборців.

Раніше ми вже переконалися, що політичне життя є набагато складнішим за прості, а часом і спрощені форми й моделі полі­тичних режимів. Скажімо, існування чи відсутність того чи ін­шого суспільного інституту або окремої посади не є загальним критерієм в оцінюванні суб’єктів політики.

Саме тому багато політологів говорять про президентсько-парламентські чи парламентсько-президентські політичні режими, в яких керівні виконавчі функції є прерогативою і президента, і уряду, який від­повідальний перед парламентом.

Згідно з Конституцією ­України, яку було ухвалено 1996 р. і відновлено у 2010 р., у нашій країні реалізовано президент­сько-парламентський політичний режим.

Водночас варто зазначити, що навіть якщо поділ влади й здійснено в межах конституційного поля, це абсолютно не означає, що в подальшому не буде боротьби між гілками влади за розширення своїх владних повноважень.

Це нормальний по­лі­тичний процес, і головне тут, щоб він відбувався у правовому полі, демократично і не супроводжувався загостренням ситуації в суспільстві, загальносистемні цілі якого спрямовані на стабільний та еволюційний розвиток.

Насамкінець повернемося до понять демократичного, авторитарного й тоталітарного режимів.

Раніше йшлося про те, що політичний режим визнача­ється на основі взаємодії держави та громадянського суспільства.

Загалом демократія це - певний політичний ідеал, який виходить з визнання таких концептуальних засад:

  • особистої свободи та права громадян на участь у формуванні органів державної влади та місцевого самоврядування;
  • необхідності контролю за діяльністю влади з боку громадян;
  • можливостей впливу на ухвалення спільних для всіх рішень на основі за­гального рівного виборчого права через вибори, референдуми, плебісцити.

Демократичний режим характеризується гармонійним поєднанням правової соціальної держави та розвиненого громадянського суспільства, де реалізовано демократичні принципи.

Авторитарний режим тримається на значному ­зосереджен­н­і влади в руках однієї особи чи обмеженої групи людей, “звужен­ні” громадянського суспільства (тобто політичних прав і свобод громадян та суспільно-політичних організацій, повноважень демократичних інституцій) і жорсткого примушування до додержання, можливо, непопулярних, але формально легальних вимог (законів).

За авторитаризму вельми характерним є па­терналізм (від лат. pater — батько), який виходить з того, що держава, влада має по-батьківськи піклуватися про народ. Як наслідок, вона примушує людей до певних дій “для їхнього ж блага”.

Деякі вчені вважають авторитаризм необхідним засобом фор­­мування громадянського суспільства під час переходу від тота­літаризму до демократії.

Тоталітарний режим характеризується майже повним поглинанням державою громадянського суспільства, всеохопним контролем і репресивним примушуванням громадян до виконання владної волі. Такий режим намагається контро­лю­вати всі сфери суспільного життя адміністративно. Він фактично ліквідує або вихолощує конституційні права та свободи громадян і реалізує домінування однієї політичної партії та ідеоло­гії.

У межах тоталітаризму виокремлюють більшовицький, нацистський і фашистський режими.

Отже, зазначимо, що політична система, яка, по суті, склада­ється із сукупності взаємопов’язаних політичних інституцій і політичних відносин, є надзвичайно складною й  потре­бує ста­більності та еволюційного розвитку, оскільки різкі зміни руйнують її, розбалансовують діяльність, призводять до значних люд­ських, матеріальних і духовних втрат суспільства.

 

 

Держава як форма організації суспільства

 

1. Поняття, ознаки і функції держави

2. Форми державного правління та устрою

3. Правова соціальна держава

 

1. Поняття, ознаки і функції держави


Держава є формою організації суспільства і найважливішим компонентом політичної системи, під яким розуміють основне знаряддя або спосіб організації публічної політичної влади у суспільстві.

Держава є похідною від громадянського суспільства, його со­ціально-економічних, політичних і психологічних відносин. Вона має забезпечувати продукування та реалізацію законів, гарантувати функ­ціонування суспільних процесів, що саморегулюються, права і свободи громадян та їх об’єднань.

Узагалі термін держава вживають в наступних версіях:

  • організація великої суспільної групи - синонім понять країна, народ, батьківщина (буденна версія);
  • сукупність відносин політичної влади або сукупність зв’язків між громадянами та органами держави, з одного боку, і між ними й політичними партіями та суспільними ор­ганізаціями — з другого (політична версія);
  • система адміністративно-розпорядчих органів та правових норм, які визначають їх функціонування (правова версія).

Основними ознаками держави є наявність державного апарату, системи національного права, власної території, населення, політичного суверенітету, національної фінансової системи та грошової одиниці, державної мови, національного культурно-інформаційного простору та ін.

Розглянемо ці поняття докладніше.

 

Державний апарат

Державний апарат — це особлива система органів і установ, котрі здійснюють функції державної влади (управління, регулювання й контролю), які по суті є спеціалізованими органами насильства, що використовуються згідно із законодавством цієї держави.

Організаційна структура державного аппарату зазвичай складається з наступних основних елементів:

  • представницькі органи (парламент, органи місцевого ­само­управління та самоврядування;
  • виконавчо-розпорядчі органи, або державна адміністрація (президент, уряд та його регіональні органи);
  • судові органи;
  • прокуратура;
  • органи державного контролю.

Законодавча, виконавча та судова гілки влади мають доповнювати й контролювати одна одну і не перебирати на себе не властиві їй обсяги компетенції. Крім того, слід зазначити, що органи прокуратури й державного контролю часто входять до системи виконавчої влади, а формуються за участю представницької гілки влади.

 

Система національного права

Держава функціонує в межах встановленого нею правопорядку, який відбиває основні цілі й принципи державного устрою. Отже, право має політичний вимір, що є не лише технікою діяльності держави та регулювання відносин співіснування громадян у суспільній сфері. Воно закріплює систему санкціонованих державою нормативних регуляторів суспільного життя, якій повин­ні підкорятися всі суб’єкти та об’єкти політики.

У буденній свідомості право часто ототожнюється з різними юридичними нормативними актами. Однак останні є лише формою реалізації права, що може вважатися такою лише за існування демократичної правової організації держави та її ор­ганів.

Така організація передбачає вільне волевиявлення громадян на виборах, референдумах, усенародних опитуваннях, через функ­ціонування представницьких органів влади. Воля народу, узгоджена в межах демократичних процедур, завдяки реалі­зації свободи особистості, держави та суспільства загалом і є правом.

Основним засадничим принципом права є принцип загальної рівності, тобто спільний і однаковий ступінь свободи для держави та її органів, суспільних груп і окремих особистостей. У суспільному житті право постає у формі законів та інших нормативних актів (постанов, розпоряджень, указів, інструкцій).

 

Територія

Держава існує на певній території, на яку поширюється її юрисдикція, а влада й закони мають характер обов’язкових для виконання всіма громадянами та інституціями. Отже, територіальна ознака є невід’ємним атрибутом держави. Її територію визначають кордони окремих країн, що встановлюються на основі дво- і багатосторонніх договорів.

Так от, щодо міжнародних договорів предків сучасних українців.

Результати дослідження підземних ермітажів найдавнішого храму планети Кам’яної Могили/Шу-Нун (Запоріжжя, ХІІ-ІІІ тис. до н.е.), здійснене відомим сходознавцем А.Кифішиним, дають підстави говорити про щонайменше 9 тисячоліть української державності!

Про це, зокрема, свідчить дешифрований Анатолієм Кифішиним текст угоди між жителями праукраїнської держави Шу-Нун (країни часто називають за іменами головних храмів) та жителями анатолійської держави Чатал-Гююк (у ХІІІ-ХІV століттях н.е. ці землі були окуповані тюрками/турками).

Ця міждержавна угода була викарбувана на кам’яній брилі давнього праукраїнського храму Камяна Могила/Шу-Нун, а його копія – відтворена в прототюркському храмі Матері Сущого ще  6200 року до нашої ери!

І тут важко не погодитись з українським дослідником Олексієм Губком, який слушно зауважує, що міждержавні угоди складаються за наявності достатньо розвиненої  писемності.

А від себе додамо, що це є одночасним свідченням наявності достатньо розвиненої  цивілізації  і,  звичайно,  держави – як форми політичної організації суспільства.

Окрім того А.Кифішин звернув увагу, що в запорізьких текстах (VІ-V тис. до н.е.) храму Шу-Нун ми постійно зустрічаємся із записами на кшталт: «Шара – цар (лугаль) народу заходу» (панно №7), «Народне зібрання півночі» (панно №5), читаємо династійні списки царів.

Отже, як можна побачити з даних тисячолітніх текстів, в VI-V тис. до н.е. були в Україні державні утворення (західне, північне), очолювані царями (лугалями). Були й демократичні представницькі інституції – народні зібрання.

 Нагадаємо, перші протодержавні утворення у стародавньому світові (окрім Сумеру/Шумеру) з’являються через 2-3 тис. років по тому. І це цивілізації, які вважають класичними: єгипетська (ІІІ тис. до н.е.), еллінська (ІІ тис. до н.е. – І тис. н.е.),  китайська (ІІ-І тис. до н.е.), індійська (ІІ-І тис.до н.е.) тощо!

Але не тільки стародавні тексти Кам’яної Могили/Шу-Нун є свідченням тисячолітнього підгрунття української державності. Якщо ми звернемо увагу на карту річок, складену жерцями храму Камяна Могила/Шу-Нун, ми побачимо, що ця 7-тисячолітня карта співпадає із сучасною картою найбільших річок України.

В цьому зв’язку виникає кілька запитань:

  • Як жерці запорізького храму, не маючи космічних супутників і літаків з аерофотозйомкою, могли скласти з такою точністю карту річок України?
  • Для чого було нашим предкам 7 тисяч років тому складати карту річок України, лише для «приколу»?
  • Чому на їхній карті зображені лише річки України (Південний Буг, Ятрань, Тикич, Інгул, Інгулець, Рось, Дніпро, Удай, Хорол, Псьол)?

Не маючи відповіді щодо технологій складання цієї найдавнішої карти сучасної України, ми маємо підстави сформулювати відповідь на друге запитання.

Наші предки були людьми мудрими і прагматичними і, напевно, склали дану карту не задля «чистого» мистецтва чи науки, а з метою використання цих географічних знань в конкретних загальнодержавних політичних і  сільськогосподарських проектах.

Швидше за все, жерці храму Кам’яна Могила/Шу-Нун зробили цю роботу з метою планування та державного управління територіями навколо водних басейнів вказаних провідних річок України.

А окреслення басейнів лише українських річок на цій карті, напевно, пов’язано з тим, що вже 7 тисяч років тому територія тогочасної України складала єдиний політичний і народногосподарський комплекс, який був основою функціонування відповідного протодержавного утворення на території України вже у V тис. до н.е.

Що, в принципі, і не дивно, оскільки саме в цей час (VI-III тис. до н.е.) набуває свого розвитку велична Скіфо-трипільська цивілізація, перевтілення якої в цивілізацію скіфів/аріїв відбувається на межі ІІІ і ІІ тис. до н.е., коли й припиняється функціонування храму Камяна Могила/Шу-Нун.

У будь-якому випадку ми повинні розуміти, що держави ніколи не створюються на рівному місці. Зокрема й українська державність має тисячолітню історію, яка хоча й переривалася, проте ніколи не втрачала своїх генетично закладених демократичних політичних традицій.

Як наслідок, були створені скіфо/арійські держави в Сумері/Самарі, Стародавньому Єгипті/Кеметі, Індії/Ар’я Варті, Балтії, Кельтиці та ін. Скажімо, ще в ХVI ст. н.е. на картах голандських моряків вся Європа іменувалася не інакше, як Кельтика (Celticam Veterem)– на честь багаточисельного племені західних скіфів – кельтів (мал….).

Між іншим, найдавніші в Європі кельтські поселення археологи фіксують в Україні: м.Мукачеве (Закарпаття, ІІІ тис. до н.е.), с.Залісся (Київщина, ІІ-І тис. до н.е.), с.Парутіне/Ольвія/Троя (Миколаївщина, ІІ-І тис. до н.е.).

Підтверджується це й історичними джерелами, які свідчать, що у Боспорського царя Митридата (столиця – Пантикапей/Керч) його персональна гвардія складалася з кельтів. Згадується воїн Кельт (чудовий стрілець із скіфського лука) і серед учасників відомого Троянського епоса...

 

Політичний суверенітет

Суверенітет держави означає, що найвищу та необмежену владу стосовно внутрішніх суб’єктів має держава. Цей сувере­нітет мусять поважати інші держави. Він є формально-пра­вовою конструкцією, оскільки слід ураховувати міжнародні та внут­рішні зв’язки, що можуть обмежувати державну владу.

Отже, суверенітет будь-якої держави обмежують міжнародні, економічні, політичні, військові та інші види залежності, і на це треба зважати, аналізуючи проблеми державотворення та співіснування держав.

 

Національна фінансова система та грошова одиниця

Наявність власної фінансової системи та грошової одиниці є важливими атрибутами держави, які дозволяють автономно від зовнішніх впливів здійснювати планування та реалізацію фінансово-економічної діяльності держави по забезпеченню функціонування економічної, соціальної, політичної, духовної сфери суспільства.

 

Державна мова

Забезпечує автентичну, незалежну від зовнішніх впливів суспільну комунікацію в середині політичної сфери суспільства, яка є основою становлення державотворчої нації, формування патріотизму, національної ідентичності, сприяє встановленню відповідності між ментальністю більшості громадян держави та інформаційно-комунікаційними засобами здійснення суспільних зв’язків.

 

Національний культурно-інформаційний простір

Наявність національного культурно-інформаційного простору запобігає «розмиттю» державно-національної, національно-територіальної, культурно-мовної ідентичності громадян держави, сприяє зміцненню інформаційно-комунікаційних та етно-психологічних зв’язків між громадянами держави, структурами держави і громадянського суспільства.

 

 

Функції держави

 

Форми активності держави щодо сус­пільства, інших держав характеризуються функціями держави, що поділяються на внутрішні та зовнішні.

До внутрішніх функцій держави належать такі:

1.    Економічна функція, в якій держава виступає як підприємець, плановик і координатор господарської діяльності та економічних процесів.

У різних суспільствах ця функція може виглядати по-різному. Наприклад, у капіталістичних суспільствах держава переважно є координатором підприємницької діяльності, плануючи діяльність лише ключових для неї галузей — космічної, атомної, енергетичної, транспортної, військово-промислової, науково-технічної.

Країни соціалізму й такі, що розвиваються, мають набагато більший державний сектор економіки. Це, звичайно, потребує зовсім інших управлінських рішень і дій. Хоч є чимало прикладів, коли і в капіталістичних країнах досить велика кіль­кість підприємств перебуває в державній власності.

2.    Культурно-виховна функція полягає у підтримці державою соціальних інститутів, які діють у цій сфері суспільного життя (освіта, наука та технології, культура, спорт, пропаганда тощо).

3.    Соціальна функція, в якій держава є організатором системи охорони здоров’я, опікування, соціального забезпечення непрацездатного населення (пенсіонерів, інвалідів, неповнолітніх, малозабезпечених), безробітних та ін.

4.    Функція підтримки порядку, реалізація якої має два аспекти:

·   гарантування елементарного громадського порядку (правосуддя, боротьби зі злочинністю, утримання правоохоронних органів, в’язниць);

·   захист суспільного устрою від політичної дестабілізації та деструкції.

Якщо перший аспект реалізується приблизно однаково в усіх суспільствах, то правоохоронно-політична функція від­різ­няється від соціально-політичних характеристик держави (правова, демократична, тоталітарна, авторитарна, диктаторська і т. ін.).

У демократичних державах її органи (поліція, прокуратура, спецслужби) діють у більш-менш окреслених правових межах. А за умов, скажімо, тоталітарних режимів ця функція держави є гіпертрофованою і реалізується з грубими порушеннями прав людини, суспільних груп і т. ін.

Зовнішні функції держави з погляду реалізації її політичних цілей та інтересів у структурі міжнародної діяльності розглядають через призму трьох видів державних інтересів.

1.    Екзистенціональних інтересів, під якими розуміють ці­ліс­ність, безпеку, виживання, розвиток, пристосування до нових умов, перспективу розвитку ситуації, взаємини суб’єктів між­народних відносин, їх систему і т. ін.

2.    Інтересів співіснування, які розглядають з урахуванням автономності, суверенності, участі, співпраці, взаємовигоди, позицій, ролі цієї держави та інших суб’єктів міжнародних відносин.

3.    Функціональних інтересів, які досліджують з погляду ефек­тивності, інформування, регулювання, надійності функціонування державних інститутів, інновацій і т. ін.

Проте є й інші критерії класифікації функцій держави, за яких останні розглядають не з погляду реалізації цілей та інтересів (внутрішніх чи зовнішніх), а з позицій характеру реалі­зованих цілей. Такий підхід, ураховуючи тенденції до міжнародної економічної, політичної, екологічної, епідеміологічної залежності, не потребує поділу функцій держави на внутрішні та зовнішні.

 

 

2. Форми державного правління та устрою

 

Форма державного правління - спосіб організації верховної державної влади, її структура, правовий (конститу­ційний) статус, співвідношення між вищими органами державної влади, організація та механізми їх діяльності.

Основними сучасними формами правління є парламентська та президентська республіки і конституційна монархія.

В історичному плані, наприклад, марксистська доктрина виходячи із суспільно-економічного базису виокремлює форми дер­жавного правління: рабовласницьку, феодальну, буржуазну, ­со­ціалістичну.

Розрізняють також азійську, тоталітарну, диктаторську та ін­ші форми правління.

Парламентська республіка виникла й оформилася у Фран­ції в 70-ті роки XIX ст., а надалі прижилася в інших країнах, де було скинуто монархію.

Концептуально парламентська республіка будується на принципі рівноваги законодавчої, виконавчої та судової гілок влади.

Головою парламентської республіки, як правило, є обраний парламентом президент, функції якого є суто представницькими. Реальну владу в такій державі має уряд, який формується двопалатним парламентом. Перед парламентом уряд несе по­літичну відповідальність (звітує і т. ін.).

Найхарактернішими прикладами парламентської республіки є моделі державного правління Німеччини, Італії, Швейцарії, Фінляндії, Індії.

Президентська республіка також будується на принципі роз­поділу влади, однак на чолі її стоїть всенародно (прямо або опосередковано через колегію виборців) обраний президент.

Президент, наприклад у США, має повноваження глави держави й водночас глави уряду, який призначається ним особисто і не підзвітний парламенту. А парламент, наділений усією пов­нотою законодавчої влади та певними контрольними функціями, не залежить від президента, який не має права на розпуск парламенту.

Водночас президент може накласти вето, тобто заблокувати прийняття парламентом небажаного (з його погляду) закону. Після цього, як передбачає законодавство багатьох президент­­сь­ких республік, парламент має або скоригувати цей варіант закону, або підтвердити його конституційною більшістю (2/3 усього складу парламенту).

Значні конституційні повноваження як глави держави й глави уряду зумовлені тим, що він обирається загальним голосуванням усім населенням, а відтак має широку соціальну базу підтримки.

Президент не підзвітний парламенту, однак за наявності порушень ним конституції згідно зі спеціальною процедурою (ім­пічментом) він може бути усунений з посади й притягнений до кримінальної відповідальності.

Президентська республіка вперше була встановлена у США, де діє й донині. Така сама форма устрою використовується тепер у Франції, Польщі, Росії, Казахстані, Узбекистані, Туркменистані, більшості країн Латинської Америки, в Україні.

Парламентська й президентська республіки є спорідненими формами правління. Нині увиразнюється тенденція їх взаємо­зближення.

Конституційна монархія в сучасному вигляді існує як парламентська монархія, де пост глави держави (короля, імператора, великого герцога) передається за принципом успадкування. Законодавча влада при цьому належить, як правило, двопалатному парламенту, а виконавча — уряду, який формується останнім.

Монарх є символічною постаттю, яка об’єднує націю переважно на рівні національної, державної свідомості та усталених політичних традицій країни.

Подібні форми правління характерні для Бельгії, Великобританії, Данії, Іспанії, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Шве­ції, Японії.

Зауважимо, що у східних країнах (Бахрейн, Йорданія, Катар, Кувейт, Марокко та ін.) реальна влада належить саме монархам — королям, емірам, шейхам, султанам і т. ін. Роль парламентів у них є незначною, переважно символічною. А, скажімо, у Саудівській Аравії взагалі панує абсолютна монархія.

Загалом у сучасному світі монархічний лад утримується
в 34 країнах.

Форма державного устрою складається з адміністративно-територіального устрою та механізмів відносин між державою та її складовими, центральними та місцевими органами влади. Існують унітарна, федеративна (таких більшість) і конфедеративна (зустрічається рідко) форми державного устрою.

Унітарна форма характеризується наявністю для всієї кра­їни єдиних вищих органів влади й управління та поділу на адмі­ністративно-територіальні одиниці (області, комуни, округи). Така побудова характерна, наприклад, для Польщі, Угорщини, Франції, Чехії.

Федеративна форма є наслідком добровільного об’єднання державних одиниць, які мають високий рівень політико-правової самостійності, власний адміністративно-територіальний по­діл і т. ін.

Говорити про федерацію можна тоді, коли кілька державних утворень мають спільні територію, армію, податкову й митну ­системи, союзні конституцію (поряд з конституціями суб’єктів федерації), уряд, законодавство й суд, громадянство (поряд з громадянством суб’єктів).

Отже, федерація, яка створюється переважно в багатонаціональних країнах, має спільні для всіх суб’єктів федерації вищі органи влади та управління за одночасного збереження вищих органів влади й управління суб’єктів федерації. Ця форма державного устрою використовується в Австралії (6 суб’єктів федерації), Австрії (10), Аргентині (23), Бельгії (3), Бразилії (26), Венесуелі (20), Індії (25), Канаді (13), Малайзії (7), Мексиці (31), Нігерії (21), Німеччині (18), Об’єднаних Арабських Еміратах (11), Пакистані (4), США (49), Швейцарії (22).

Конфедеративний союз держав створюється як тимчасове утворення для вирішення конкретних завдань. Свого часу таку форму об’єднання використали Єгипет і Сирія, які нетривалий час співіснували у вигляді Об’єднаної Арабської Респуб­ліки (1958–1961), а також Сенегал і Гамбія — у вигляді Сенегамбії (1982–1989). Є ще приклад Швейцарської конфедерації, яка за 500 років своєї історії практично перетворилася на федеративну державу.

Однією з найважливіших характеристик сучасності є система правління, або політичний режим, під якою розуміють сукуп­ність методів діяльності державних органів, політичних свобод і прав громадян, що визначають відносини суспільства, держави та особистості.

Виокремлюють демократичну й тоталітарну (авторитарну) сис­­теми правління.

Демократична система правління базується на регулярних, вільних і справедливих виборах, повазі особистості й верховен­стві закону, гарантіях свободи й рівності можливостей для кожного громадянина. За такої системи влада підзвітна виборцям і зобов’язана виконувати норми законів.

Для тоталітарної системи правління характерне спирання політико-владних структур на пряме насильство (або за­грозу його застосування). Такий політичний режим повністю ідеологічно й соціально-політично панує над особистістю, пригнічує її. Для нього характерна абсолютна влада правлячої еліти. Остання, як правило, висуває зі своїх рядів авторитарну особис­тість, здатну виконувати соціальні настанови своєї спіль­ноти.

 

 

3. Правова соціальна держава

 

Основна проблема концепції правової держави полягає у спів­відношенні держави та права: що має переважати — пра­во над діяльністю законодавця (парламенту та інших державних органів) чи супервлада парламенту?

У першому випадку розуміють встановлення міри свободи й відповідальності державних органів та особистості залежно від волі громадян (права), у другому — відповідно до рішень власне парламенту. Однак останній шлях призводить до заміни права законом, абсолютизації волі законодавця. У такий спосіб можна оголосити правовою будь-яку державу, де діє принцип формальної ієрархії юридичних норм (конституція — закони — підзаконні акти).

Світова політологічна думка виокремлює такі принципи правової держави:

  • загальність правління правових законів;
  • розподіл влади;
  • пріоритет прав і свобод людини;
  • юридична взаємовідповідальність держави та особистості.

Загальність правління правових законів полягає в тому, що і громадянин, і держава (законодавчі, виконавчі та судові ор­гани) керуються у своїй діяльності виключно законом. Тільки законодавчий орган може їх ухвалювати, змінювати або скасовувати (знову-таки згідно з відповідними законодавчими про­цедурами).

Основою всього життя є правління Конституції країни.

На відміну від громадян, які повинні діяти за принципом: дозволено все, що не заборонено законом, державним органам, які пов’язані з адміністративним управлінням, заборонено все, що не дозволено законом.

У правовій державі правлять не окремі особи, а закони, що є основними регуляторами суспільного життя. Порушення зако­нів має каратися знову-таки в межах законів.

Розподіл влади передбачає оптимальне співвідношення компетенцій між законодавчою, виконавчою та судовою гілками вла­ди, узгодження суперечностей між ними, а також між осо­бис­тістю, державою й суспільством.

Обрана демократичним шляхом законодавча влада реалізує народний суверенітет, формулює норми суспільного й державного життя, що є обов’язковими для виконання всіма громадянами та суспільними інститутами.

Своєрідний правовий контроль у державі здійснює Конституційний суд, а виконавча влада реалізує закони, ухвалені парламентом, формується ним і звітує перед ним.

Якщо вища посадова особа держави (президент) обрана безпосередньо населенням, вона в межах законодавства також під­звітна парламенту. Проте й сама вона має юридичні важелі впливу на законодавчий орган. Наприклад, може розпустити парламент і призначити згідно з конституційними нормами дострокові, позачергові вибори.

Судова влада є арбітром і покликана вирішувати спірні питання між законодавчою та виконавчою гілками влади, а також між ними й громадянами. Вона має бути незалежною й діяти ви­ключно на основі чинних у державі законів.

Пріоритет прав і свобод людини означає гарантію законодавчого забезпечення прав людини та її основних свобод, їх захист виконавчою владою.

Згідно з Паризькою хартією для нової Європи кожна лю­дина має право на свободу думки, совісті, поглядів, переконань, ре­лігії, зборів, пересувань і т. ін. Кожен має право брати участь у віль­них і справедливих виборах, володіти власністю, працювати і т. ін.

Ніхто не повинен затримуватися правоохоронними та ін­шими органами без юридичних підстав, надання захисту, справедливого судового розгляду в разі офіційно висунутих йому звинувачень і т. ін.

Під юридичною взаємовідповідальністю держави та особис­тості розуміють одночасне забезпечення виконання прав і свобод громадян з від­повідальністю останніх перед державою й суспільством.

Основними методами забезпечення відповідальної поведінки громадян є стимулювання, переконання, підвищення рівня правової та політичної культури.

Водночас правова держава має застосовувати згідно із законодавством певні санкції за невиконання загальноприйнятих юридичних норм поведінки.

Формами відповідальності держави перед особистістю є звіти виконавчих органів перед законодавчими, достовірна інформація для громадян (за винятком тієї, що становить державну таєм­ницю), судове оскарження дій посадових осіб за ущемлення прав громадян і т. ін.

Звичайно, кожна держава має певні відмінності у внутрішній побудові, однак загальні принципи у тій чи іншій модифікації людство вже сформулювало, і це є надбанням загальносвітової політологічної та правової думки.

Політичний аспект проблеми правової держави полягає в то­му, що її формування є кордоном, який розділяє перехід від тоталітаризму до демократії.

Існує й суто правовий аспект цієї проблеми. Він полягає в тому, що держава як джерело формування права на певному ета­пі суспільного прогресу й сама потрапляє під “п’яту” права та стає правовим явищем.

Проте правова держава не є вінцем суспільного розвитку. Найрозвиненіший ступінь суспільства — не просто правова дер­жава, а правове соціальне суспільство, в якому встановлю­ється безумовне верховенство права, абсолютне й непорушне панування його принципів і цінностей. У такому суспільстві окрім досягнення правосуддям статусу вищої влади в державі та утверд­ження культури права значно розширюються права людини, які набувають безпосередньо юридичного та соціального значення.

Підсумовуючи, зазначимо такі основні принципи правової держави:

  • громадяни можуть робити все, що не заборонено законом;
  • держава може робити лише те, що визначено законом;
  • правосуддя має бути незалежним і ґрунтуватися на презумпції невинності.

Але недостатньо досліджувати лише правові норми регуля­ції суспільного життя. Інтереси розбудови розвиненого громадянського суспільства потребують урахування соціальних регуляторів. Це дає підстави говорити не лише про правову, а й про соціальну державу.

 

Основним принципом соціальної держави є забезпечення гідних умов для життя людини.

Для того щоб створити уявлення про вже напрацьовані люд­ством моделі побудови держави, розглянемо основні принципи правової держави демократичного режиму, які можуть ста­­ти в пригоді у процесі державотворення.

Як зазначалося, витоки ідеї правової держави можна знайти ще в працях давньогрецьких мислителів Аристокла (Платона) й Арис­­тотеля. Ідейно-теоретичні підвалини концепції правової держави за­клали Ш. Монтеск’є (концепція розподілу влади), Ж. Ж. Руссо (ідея народного суверенітету) та І. Кант (соціальна, екологічна, морально-психологічна відповідаль­ність власника, держави за наслідки своєї діяльності.

Зрозуміло, що поєднання принципів правової і соціальної держави становлять основні принципи функціонування правової соціальної держави.

Отже, проблема державотворення є ключовою під час розбудови системи управління суспільством і соціальними процесами, що відбуваються в ньому. І за оптимального вибору моделі з урахуванням політичної, правової, психологічної культури (про що поговоримо пізніше) можна побудувати суспільство без со­ціальних катаклізмів і катастроф, забезпечити його еволюційний розвиток.

 

 

Громадянське суспільство як форма самоорганізації громадян

 

1. Поняття, ознаки і функції громадянського суспільства

2. Партійно-політичні системи, партії та коаліції

3. Суспільно-політичні організації та рухи

 

 

1. Поняття, ознаки і функції громадянського суспільства

 

Поняття громадянське суспільство своїм корінням зобов’язане ідеї полісу Аристотеля, societas civilis (громадянське суспільство) Цицерона та природному праву.

Проте слід пам’ятати, що мислителі того часу по суті розу­міли під поняттям громадянського суспільства політичну дер­жаву, яка поєднувала найважливіші сфери суспільства: сім’ю, ре­лігію, освіту, культуру, мистецтво тощо. Ці сфери були тісно пов’яза­ні з державою, з якою вони становили єдине ціле.

Інакше кажучи, в античності, а особливо за феодалізму, усі найважливіші інститути суспільного життя — власність, сім’я, стани, корпорації — набули статусу елементів державного життя.

Такий підхід залишався незмінним аж до XVIII ст. Навіть відомі мислителі Нового часу Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо, І. Кант користувалися словами “громадянське суспільство” і “держава” як синонімами.

Водночас перехід від Середньовіччя до Нового часу ознаменувався визріванням громадянського суспільства та відокремленням його від держави. Поступово формувалося переконання в тому, що надмірно розширена держава стримує розвиток особистості та заважає її вільному волевиявленню. Тема про­­­тистояння громадянського суспільства й держави найширше висвітлювалася в працях Т. Спенса, Х. Ходжскіна, Ж. Сійєса й особливо в програмному документі Великої Французької революції — Декларації прав людини і громадянина.

Найрадикальнішу концепцію запропонував Т. Пейн у памфлеті “Права людини”. Цей мислитель вважав державу необхідним злом: що воно менше, то краще для суспільства.

Більш помірковано висловлювалися з цього приводу А. де Ток­­віль, Дж. Мілль та ін., які вважали розмежування між державою і громадянським суспільством постійною харак­те­рис­тикою демократичної соціальної й політичної системи.

Проте існувала й інша течія політичної думки в особі І. Бентама, Ж. Сісмонді, П. Пфіцера, ідеї яких набрали закінченої форми у працях Л. фон Штейна і Г. Гегеля. Ці дослідники вважали надмірну свободу громадянського суспільства джерелом інтенсифікації конфліктів і обґрунтовували необхідність жорсткішого державного регулювання й контролю.

Основна заслуга в розробці концепції громадянського сус­пільства, безумовно, належить Г. Гегелю, який систематизував суспільно-політичну спадщину французької, англосаксонської й німецької думки. Він вважав, що громадянське суспільство є особливою стадією в діалектичному русі від сім’ї до держави в складному процесі історичної трансформації від Середньо­віч­чя до Нового часу.

За Гегелем, ідеальна держава, визначаючи громадянське суспільство та утримуючи його під своїм контролем (при забезпеченні його свободи), спрямовує його на побудову високорозвиненого суспільства, яке зорганізоване політично.

Особливий підхід до громадянського суспільства був у марксистів. У цій доктрині політична держава віддзеркалює полі­тичний інтерес, а громадянське суспільство — приватний.

По суті К. Маркс та його послідовники спростили струк­туру гегелівської моделі громадянського суспільства до сфери праці, виробництва й обміну. Що ж стосується відносин між державою й громадянським суспільством, то їх марксизм практично не досліджував, бо декларував побудову комуністичного суспільства, де не буде держави. Відтак у царстві свободи немає сенсу говорити про свободи.

Чим це закінчилося в тоталітарній комуністичній держа­ві — ми вже знаємо.

За К.Марксом, у комуністичному суспільстві не буде панування влади як такої. А раз немає влади — немає й потреби у владі народу, себто демократії. Тому й не дивно, що громадян­ське суспільство як таке в марксистській доктрині не дослід­жувалося. Це ми бачимо і у В. Леніна, який взагалі не користувався поняттями “правова держава” й “громадянське суспільство”. Як наслідок, в умовах так званого реального соціалізму держава прак­тично повністю поглинула громадянське суспільство, що призвело до застою, а потім і краху соціалістичної системи.

Щоправда, і в західному суспільствознавстві цей термін
не вживали практично до 70-х років ХХ ст. По суті, досліджу­ючи громадянське суспільство, вчені користувалися терміном просто “суспільство”.

У сучасному розумінні громадянське суспільствоце сукупність усіх громадян, їх вільних об’єднань та асоціацій, пов’язаних суспільними відносинами, що характеризуються високим рівнем суспільної свідомості та політичної культури, які перебувають за межами держави, її директивного регулювання й регламентації, але гарантуються та охороняються державою.

Інакше кажучи, громадянське суспільство є системою забезпечення життєдіяльності соціальної, соціокультурної й духовної сфер, їх самовідновлення та передавання від покоління до покоління, системою незалежних від держави суспільних інститутів і відносин, що мають створити умови для самореалізації окремих індивідів і груп. У цьому, власне кажучи, і полягають функ­ції громадянського суспільства.

Узагальнюючи, назвемо ознаки громадянського суспільства: 

  • відокремлена від держави структура суспільства, яка складається з громадян, їх добровільних асоціацій і об’єд­нань;
  • вільні відносини між суб’єктами громадянського суспільства;
  • цінування громадянських прав вище за державні закони;
  • забезпечення прав і свобод особистості, можливостей реалізації її інтересів і прагнень, політичного, ідеологічного плюралізму;
  • наявність приватної власності, вільної конкуренції, віль­них відносин обміну діяльністю та її продуктами між незалежними власниками, тобто ринку;
  • саморегуляція відносин між людьми, їх асоціаціями та до­б­ро­вільними об’єднаннями на основі соціальних і психічних норм регуляторів суспільного життя;
  • багатство соціальних ініціатив;
  • збереження відповідних традицій, культури тощо.

У розвиненому громадянському суспільстві, яке характеризується високим рівнем політичної організованості, активно функціонують суспільні організації. До останніх належать ­по­літичні партії, громадські організації, об’єднання й рухи, конфесії і т. ін., які разом з окремими громадянами становлять струк­туру громадянського суспільства.

 

 

2.      Партійно-політичні системи, партії та коаліції

 

          Ще напочатку XIX ст. саме поняття партія ототожнювалося з групою людей, яка конкурує з подібними групами в боротьбі за політичну владу або за вплив на тих, хто її вже має.

         Одним із перших зацікавився цією проблемою французький дослідник Моріс Дюверже, який запропонував розглядати політичні партії з трьох позицій:

·   групи, згуртованої на ідеологічних зв’язках;

·   суспільної організації індивідів;

·   виразника інтересів певних станів (робітничого, селян­ського, буржуазного тощо).

         Власне кажучи, М.Дюверже своїми пропозиціями при аналізі феномену політичної партії настільки влучно „попав у десятку”, що й нині більшість політологів переконана в коректності цього терміна і в сучасних умовах.

Політична партія — політична організація, яка об’єднує на добровільних засадах людей зі спільними інтересами, що реа­лізовані в основоположних ідейних настановах і програмах з метою впровадження їх через оволодіння політичною владою та здійснення державного керівництва країною.

Політичні партії є одним з найважливіших суспільних ін­ститутів. Вони великою мірою визначають характер і спрямування політичного процесу, його стабільність і цивілізованість, стратегію й тактику боротьби за владу.

Уже згаданий М. Дюверже встановив різницю між двома ка­тегоріями партій:

·      виборчого (парламентського) походження;

·      зовнішнього походження.

Перші створюються навколо парламентських груп, згуртованих за політичними уподобаннями, та місцевих виборчих комітетів.

Другі створюються з існуючих суспільних організацій:

·   профспілок (лейбористська партія Великобританії);

·   селянських спілок (аграрні партії у Швеції, Данії, Норве­гії, Україні);

·   релігійних об’єднань (християнсько-демократичні партії в Німеччині, Італії);

·   ветеранських організацій (крайні праві партії в Італії, Ні­меччині, Франції у період між світовими війнами);

-        передвиборчого блоку („Наша Україна”);

-        клубів футбольних вболівальників („Вперед Італія”) тощо.

Комуністичні партії, як правило, створювалися внаслідок роз­колу соціалістичних і соціал-демократичних партій. Так було у випадку з КПРС, яка сформувалася на базі РСДРП, що розкололася на більшовиків і меншовиків. Аналогічно була ство­рена Французька компартія (1920).

У посткомуністичних країнах, навпаки, розкол колишніх ­монопольно правлячих комуністичних партій сприяв появі по­літичних партій ортодоксально-комуністичних і соціал-демо­кратичних напрямків. Наприклад, в Україні в такий спосіб були створені комуністична, соціалістична партії, а також пар­тія демо­кратичного відродження України (на базі демократичної плат­форми в КПУ). Водночас соціал-демократичні партії виникли на базі спонтанно створюваних соціал-демократичних гуртків і об’єднань.

Політичні партії є винаходом європейської політичної культури. Відомий соціолог М. Вебер у генезі (розвитку) політичної партії виокремлював наступні три етапи:

  • аристократичне угруповання;
  • політичний клуб;
  • ма­сова партія.

Такий поділ сприйняла і політологія. Однак слід зауважити, що всі згадані стадії розвитку пройшли лише англійські партії лібералів (вігів) і консерваторів (торі). Більшість сучасних політичних партій одразу сформувалися як масові партії.

Політичні партії XVIII–XIX ст. були невеликими за чисельністю, без фіксованого членства й організаційного оформлення, мали характер елітарних клубів, які діяли насамперед у стінах парламентів.

Як зазначав Є. Вятр, процес формування політичних пар­тій був суттєвим аспектом руйнування традиційних структур влади аристократії й заміни її більш відкритими об’єднаннями громадян. З’явилися “парламентарні” буржуазні партії, які хоча й були відкритішими порівняно з аристократичними спільнотами, але все-таки елітарно замкненими.

Після завоювання робітничим станом виборчих прав вибори стали не лише внутрішньою справою буржуазії, а й набули загальногромадянського значення. Як наслідок — партії набули характеру масових. Це суттєво змінило їх організаційну та функ­ціональну структуру, форми політичної діяльності.

Парадигму (модель) сучасної партії утворюють такі пара­метри.

1.    Інституціоналізація, або місце й роль партії у політичній системі.

2.    Статус в уряді (керівництво або участь), представленість (непредставленість) в органах влади (законодавчих, виконавчих, судових).

3.    Соціальна база (стани, групи, конфесії, етноси, окремі громадяни тощо).

4.    Політичні орієнтації (настанови) стосовно власності, ролі держави, прав громадян і т. ін.

5.    Мета функціонування (суперництво на виборах, підрив по­літичної системи, підтримка еліти влади і т. ін.).

6.    Структурна незалежність (ступінь незалежності, кадрові, фінансові джерела, зв’язки з іншими вітчизняними та зарубіжними партіями).

7.    Внутрішня організація (структура, ієрархічні зв’язки, географія впливу, ступінь централізованості, періодичність проведення зборів, з’їздів, інтенсивність пропаганди, постановка науково-дослідницької діяльності і т. ін.).

8.    Рівень згуртованості, активності членів партії, дисципліни, дотримання доктрини і т. ін.

Тип партій визначається багатьма чинниками. Скажімо, залежно від політичного режиму вони можуть бути легальними або нелегальними.

Парламентські партії за основну мету мають завоювання депутатських мандатів, формуються переважно згори. Парламент­ська фракція в такій партії є головною організаційною ланкою, а інколи й керівним та організаційним центром.

Непарламентські партії, на думку М. Дюверже, є центра­лістськими й доктринально єдиними, формуються здебільшого знизу.

За функціональним критерієм партії поділяють на “індивідуального представництва” і “соціальної інтеграції”.

Діяльність перших, як правило, полягає в доборі кандидатів у депутати, мери, президенти тощо. Другі діють на основі статуту і програми, передбачають постійне членство, внески, партійну дисципліну тощо.

Програми “ідеологічних” партій ґрунтуються на певному сві­тогляді, партій “ділових інтересів” — на економічному забезпеченні певних соціальних груп. Хоча загалом такий поділ досить штучний, оскільки немає партій, які не керуються певними ідеологічними настановами та економічними інтересами.

Більш-менш прогресивні партії прийнято іменувати лівими, реакційні — правими, а проміжні — центристськими (хоча в посттоталітарних суспільствах навряд чи можна назвати комуністичні та соціалістичні партії прогресивними, оскільки зде­більшого вони закликають до повернення старих часів).

Найпоширенішим у західній політології є поділ партій на масові й кадрові. Масові партії (соціал-демократичні, комуністичні, фашистські) мають за базу великі соціальні групи, добре зорганізовані, згуртовані на основі певних світоглядних принципів, існують переважно за рахунок внесків.

Кадрові партії (наприклад демократична та республіканська партії у США) не мають обов’язкового членства, внесків, постійних зборів тощо. Вони спираються на існуючі соціально-політичні структури та впливових у виборчих акціях осіб. Це забезпечує їм широку підтримку громадян під час виборів.

Однак і масові, і кадрові партії претендують перетворитися на загальнонародні, звертаючи дедалі більше уваги на організа­­ційні аспекти своєї діяльності.

Традиційні для Західної Європи консервативні та ліберальні партії є децентралізованими. Соціалістичні партії є масовими та централізованими, а комуністичні та фашистські — жорстко цент­ралізованими, з чіткою ієрархічною підпорядкованістю й напіввійськовою дисципліною.

До нетрадиційних партій належать екологічні, жіночі, партії любителів пива, дурнів та ін., які ґрунтуються на еклектичній ідеології, відмові від професійного апарату, прискореній ротації лідерів і депутатів.

Зауважимо, що наведені критерії класифікації партій є досить умовними. У кожному конкретному випадку потріб­но розглядати характеристики партій окремо, особливо коли йдеть­ся про партійно-політичні структури, які щойно стали на шлях фор­мування та інституціоналізації.

Основні функції політичних пар­­­­тій полягають у здійсненні зв’яз­ків між суспільством і державою, інтеграції інтересів різ­них соціа­льних груп населення, виробленні альтернативних по­літичних програм розвитку суспільства, політичних структур і техноло­гій (виборчих систем, структур влади, підготовки кадрів для по­літичної і правлячої еліти і т. ін.).

Багатопартійність є цивілізованим механізмом узгодження інтересів різних суспільних груп, підходів, поглядів, мобілі­зації громадян на легітимізацію (узаконення) політичного ла­ду і т. ін.

Невід’ємною складовою політичних відносин є стосунки між партіями, що найвиразніше виявляються на терені від­но­син до державної влади. Це означає, що партійні системи є складовими політичної системи суспільства загалом.

Насамперед бажано визначитися з терміном партійна система, під яким розуміють:

  • право партій на формування власної системи правління (С. Ньюмен, Р. Штайнігер);
  • сукупність політичних сил, представлених у парламенті, або таких, які прагнуть до представництва в ньому (Е. Каак, А. Ковлер);
  • сукупність відносин між легально діючими політичними партіями, що виявляються у спільній боротьбі або суперництві за владу в суспільстві (Є. Вятр);
  • сукупність політичних партій, які існують у країні, незалежно від форм діяльності та ступеня інституціоналізації згідно з чинним законодавством (В. Євдокимов).

На думку автора, під партійною системою слід розуміти сукупність політичних партій, відносин між ними, між пар­тіями й державою, їх характер, умови діяльності, погляди на базові цін­ності політичної культури суспільства та ступінь уз­год­же­ності у цих поглядах, що реалізовані у прийнятих ними ідеологічних доктринах та формах і методах практичної по­літичної діяльності.

Отже, характер партійних систем визначає вид політичного режиму, механізм та ефективність функціонування демократичних інститутів суспільства.

Один із найпоширеніших підходів до типології партійних сис­тем полягає у виокремленні одно-, дво- і багатопартійних ­систем.

Однопартійна система характеризується управлінням дер­жавою лише однією партією (як у колишньому СРСР) і властива авторитарним та тоталітарним політичним режимам.

Двопартійною вважають систему, в якій реальну боротьбу за владу ведуть лише дві партії (як приклад — демократична та республіканська партії США). Однак це не виключає існування інших політичних партій, які за політичним впливом просто не можуть скласти конкуренції двом “основним монстрам” по­літичного життя. На думку багатьох політологів, двопартійна система найкраще забезпечує стабільність розвитку суспільства, максимально наближаючи інтереси держави й партій.

Багатопартійна система може бути схарактеризована як така, що передбачає реальний вплив на функціонування державних інститутів суспільства (парламенту, уряду, судових струк­тур) більше двох політичних партій.

До речі, у державі цивілізованій (демократичній), що нормально функціонує, загальним критерієм визначення типу ­пар­тійно-політичної системи є кількість партій, які мають представництво в парламенті внаслідок проведення демократичних прямих загальних виборів.

У багатопартійній політичній системі, як правило, характер парламентської більшості, побудованої на різноманітних комбінаціях основних партій, які представлені в парламенті, змі­ню­ється після кожних виборів. Відповідно змінюються й урядові кабінети.

У сучасному світі можна виокремити сім основних видів пар­тійних систем:

·   однопартійні (колишній СРСР, Китай, Куба, Північна ­Корея);

·   з партією-гегемоном (Мексика, колишні країни соціалістичного табору, сучасна Україна);

·   з панівною партією (Японія, Індія — в окремі періоди своєї історії);

·   двопартійні (США, Канада, Великобританія);

·   поміркованого плюралізму (Німеччина, Бельгія, Франція);

·   поляризованого плюралізму (Італія, Нідерланди, Фін­ляндія);

·   атомізовані (Малайзія).

Найчастіше у світовій політичній практиці використовується партійна система поміркованого плюралізму, яка характеризується існуванням трьох-п’яти партій, з яких жодна не переважає й не може самостійно утворити правлячу коаліцію. Відтак вони змушені йти на досягнення угод, компромісів щодо фор­мування уряду згідно з кількістю виборних депутатських ман­датів у парламенті та місцевому самоврядуванні. Доволі поши­реною є й поляризована партійна система, за якої боротьбу за політичну владу ведуть більше шести партій.

Якщо в країні налічується надто багато невеликих партій (що особливо характерно для посттоталітарних суспільств), як правило, вони утворюють блоки або коаліції на час ведення перед­виборної боротьби. Звичайно, такі угоди не можуть бути довготер­міновими і не можуть гарантувати політичної стабільності в суспільстві. Однак вони відіграють певну роль у формуванні партійно-політичної структури суспільства, запроваджен­ні демо­кратичних процедур в управлінні суспільством, підвищенні рів­ня його політичної та правової культури.

Політична практика свідчить, що відслідковується стійка тенденція зменшення кількості партійних блоків і партій у суспільствах з політичною та економічною стабільністю. Останні сприяють концентрації політичних сил у порівняно невеликій кіль­кості партій та їх блоків. Хоча це, звичайно, дуже складний процес, який залежить від багатьох чинників: політичної культури, традицій, ментальності тощо.

 

 

3. Суспільні організації та рухи

 

Специфічною формою політичної активності громадян є суспільно-політичні організації та рухи, які відрізняються ­метою, способами її реалізації, ідейними та доктринальними ­засадами.

Суспільні організації виникають тоді, коли кілька осіб об’єд­нуються і між ними встановлюються певні зв’язки. Слід зазначити, що такі організації громадян формуються передусім як інструмент реалізації потреб та інтересів цих громадян. Отже, природна потреба людей в об’єднаннях є наслідком спільності їхніх соціальних статусів (станів) і т. ін.

Політологія виявляє свій особливий інтерес до недержавних або неурядових суспільних організацій, які мають постійні (ста­більні) риси та характеристики й певну самостійність у діях. Діяльність таких організацій тісно пов’язана із впливом на цент­ри прийняття політичних рішень.

Людина, яка є членом суспільної організації, має дотримувати прийнятих у ній правил поведінки. Кожному членові ор­гані­зації належить відігравати відповідну соціальну роль.

Отже, у разі потреби організація може вимагати від свого
члена:

·   підпорядкування власних інтересів суспільним, навіть якщо він особисто голосував проти прийняття певного рішення;

·   провадження діяльності, в необхідності якої він не переконаний;

·   пристосування до звичаїв і традицій організації (уніформи, зразків поведінки, специфічної мови тощо).

Виконання цих вимог сприяє вихованню почуття єдності, зміц­ненню зв’язків, безперервності функціонування певної спіль­ноти.

Суспільні організації є вагомими чинниками суспільних перетворень, упорядковують суспільне життя. Застій в їх діяльності позначається на функціонуванні всього суспільства, знижує ефективність його функціонування.

Організація як форма суспільних зв’язків є певною системою відносин, інститутів, засобів громадського контролю, об’єднує індивідів, групи, колективи завдяки існуванню системи цілей, сприяє зміцненню, розвитку й виявленню потреб та інтересів своїх членів.

Класифікуючи суспільні організації, бажано враховувати такі критерії:

·   особливості організацій, які мають певні стосунки з центрами прийняття політичних рішень;

·   функції, які вони виконують стосовно інтересів своїх членів;

·   функції, які вони виконують щодо системи влади в державі.

За видами діяльності суспільні організації по­діляються на такі групи:

·   професійні;

·   економічні (спілки підприємців, кооператорів, селян, товаровиробників, обдурених вкладників та ін.);

·   конфесійні (католицькі, православні, мусульманські, іудейські, масонські та ін.);

·   культурологічні та освітянські (товариства “Просвіта”, любителів української, російської, французької мов та ін.);

·   спортивні, туристичні, тверезості й здоров’я та ін.;

·   наукові, науково-технічні (спілки викладачів, науковців, інженерів, енергетиків та ін.);

·   оборонні (ДТСААФ, аероклуби, мотоклуби);

·   національні (товариства російської, єврейської, польської культур та ін.);

·   екологічні (“Зелений світ”, “Грінпіс” та ін.).

Суспільно-політичні рухи відрізняються від суспільних ор­ганізацій, як правило, відсутністю фіксованого членства, хоча це й не є провідною характерологічною ознакою. Як приклади можна навести такі об’єднання, як Комуністичний, Соціалістичний, Християнсько-демократичний інтернаціонали. А скажімо, під національно-визвольним рухом можуть розглядатися по­літичні сили глобального рівня.

Згадані рухи властиві індустріальному суспільству, мають зовнішній характер. Проте існують рухи, які є складовою по­лі­тичної системи держави. Йдеться про суспіль­но-політичні рухи постіндустріальних і посттоталітарних сус­пільств.

В останньому випадку суспільно-політичні рухи постають як перехідні форми об’єднання громадян, які протидіють тоталітаризмові в особі монопольно правлячої партії (по суті — еліти). Надалі вони мають тенденцію до дезінтеграції, втрачають свій вплив, водночас створюючи умови для формування багатопар­тійної системи. Саме такий шлях пройшли “Солідарність” (Поль­ща), Демократичний форум (Угорщина), “Саюдіс” (Литва), Союз демократичних сил (Болгарія), “Демократична Росія” (РФ), Народний рух України (Україна) та ін.

Суспільні рухи, які об’єднують на основі однієї-двох ідей політичні сили, що стоять на різних політичних та ідеологічних платформах, не можуть існувати впродовж тривалого часу.

З до­свіду знаємо, що здебільшого вони перетворюються на партії, ос­кільки нові завдання потребують чіткішої організації діяльності. Зважаючи на це, бажано вивчати суспільно-політич­ні рухи з погляду теорії мобілізації ресурсів, тобто як організацію, яка має певні внутрішні та зовнішні ресурси розвитку.

З позиції соціальної психології суспільно-політичні рухи до­сліджуються через вивчення психологічної мотивації участі громадян у їхній діяльності, прагнення певних груп людей досягти вищого соціального статусу.

Теорія колективної поведінки аналізує суспільно-політичні рухи як форми колективної діяльності в умовах правової держави. Остання мусить забезпечити розв’язання соціальних кон­фліктів, не руйнуючи наявного суспільного ладу.

Оскільки суспільно-політичні рухи, на відміну від партій, важк­о класифікувати відповідно до політичної ідеології (консерватизму, лібералізму, соціал-демократії, марксизму-ленінізму та ін.), наприклад, Е. Гідденс запропонував таку типологію суспільно-політичних рухів:

·   трансформативні рухи, спрямовані на радикальні зміни
в суспільстві;

·   реформаторські рухи, пов’язані з модифікацією тепереш­ніх порядків;

·   рухи порятунків, наприклад релігійні, які прагнуть спа­сін­ня людини від гріха і т. ін.;

·   альтернативні рухи, які зосереджуються на усуненні не­гативних рис, звичок, наприклад рух за здоровий спосіб життя, проти наркоманії.

Суспільно-політичні рухи, на думку Є. Вятра, проходять такі стадії розвитку.

1.    Постає суспільна потреба в соціальних змінах, яка веде до контактів найактивніших індивідів і формування іні­ціативної групи.

2.    На основі об’єднання індивідуальних прагнень формуються програмні засади, платформи, доктрини.

3.    До політичної діяльності залучаються широкі кола прихильників, покликані реалізувати завдання суспільно-політичного руху.

4.    Спадає активність руху, коли цілі досягнено або виявилося, що їх неможливо реалізувати; рух припиняє свою діяльність або трансформується в партію.

Суспільно-політичні рухи відіграють велику роль у фор­муванні партійно-політичних структур суспільства, а в пост­тоталітарних суспільствах вони взагалі їх заміняють у певні періоди розвитку. Хоча це не означає, що в умовах розвинених пар­тійно-політичних структур рухи не мають права на життя.

Навпаки, досвід існування в 70–80-ті роки ХХ ст. ­досить впливових екологічних, антивоєнних, жіночих та інших рухів у багатьох­ країнах світу свідчить про те, що за будь-яких умов, будь-якої партійної системи є соціальна ніша для рухів. Останні виконують тоді функції індикаторів невдоволення громадян, є компонентом системи груп тиску на центри прийняття полі­тичних рішень, інституціоналізованим каналом залучення громадян до політики, а отже, засобом сприяння прийняттю оп­ти­мальніших рішень щодо соціального управління державою й суспільством.

 

 

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

  1. Бебик В., Куйбіда В. Депутатська діяльність у системі публічного врядування : навч. посіб. / Валерій Бебик, Василь Куйбіда. – Київ : НАДУ, 2017. – 372 с.
  2. Політична енциклопедія / Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. – К.: Парламентське видавництво, 2012. – 808 с.
  3. Бебик В. Політологія: наука і навчальна дисципліна / В.Бебик. – К.: Каравела, 2009. – 496 с.
  4. Політична система і громадянське суспільствоєвропейські і українські реалії: Монографія (у співавт.) / За загред. д.і.н., проф. А.І. Кудряченка. – К.: НІСД, 2007. – 396 с. 
  5. Бебик В. Держава і громадянське суспільство: партнерські комунікації в глобальному світі / В.Бебик, В.Бортніков, Л.Дегтерьова, А.Кудряченко. – К.: Інститут громадянського суспільства, 2006. – 248 с.

 



Создан 31 мая 2018