КАФЕДРА @ UA

 

Безрукий, Борис. ВИВЧЕННЯ ДОСВІДУ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ РЕСПУБЛІКИ ПОЛЬЩА: СТАНОВЛЕННЯ ТА ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ // Матеріали ІІІ-ої міжнародної студентської наукової конференції «Політична праксеологія: публічна політика та публічне управління» /




ВИВЧЕННЯ ДОСВІДУ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ РЕСПУБЛІКИ ПОЛЬЩА: СТАНОВЛЕННЯ ТА ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ

 

Безрукий, Борис,

Національна академія державного управління при Президентові України (Україна, Київ), Інститут публічного управління та адміністрування,

слухач,

bezrukiy@hg.snrc.gov.ua

 

АНОТАЦІЯСтаття присвячена дослідженню традицій і особливостей сучасного врядування Республіки Польща. Увага приділяється історії його становлення та аналізуються особливості його функціонування.  

Ключові слова: місцеве самоврядування, реформа, демократизація, європейські стандарти.

 

 

STUDY OF THE LOCAL GOVERNMENT OF THE REPUBLIC OF POLAND EXPERIENCE : DEVELOPMENT AND FEATURES OF THE FUNCTIONING

 

Bezrukiy, Boris,

National Academy for Public Administration under the President of Ukraine (Ukraine, Kyiv),

Student,  

bezrukiy@hg.snrc.gov.ua

 

SUMMARY

The article is devoted to the study of traditions and features of modern governance of the Republic of Poland. Attention is paid to the history of its formation, development and the features of its functioning.

Key words: local government, reform, democratization, the European Standards.

 

 

Автентичною основою формування національних традицій врядування були природно-географічні, демографічні, культурно-цивілізаційні та ціннісно-ідеологічні умови. Адже існування в певному демографічному середовищі дало можливість людині набути досвіду в організації своєї життєдіяльності, формуючи, таким чином, автентичну специфіку управління.

 

Ефективна діяльність органів місцевого самоврядування виступає одним із визначальних критеріїв демократичності політичної системи розвиненої країни. Недосконалість місцевої влади в Україні, її невідповідність європейським стандартам та принципам, обумовлює необхідність пошуку шляхів для реформування. Для удосконалення зазначеного інституту варто розглянути приклад організації органів місцевого самоврядування в Республіці Польща (далі - РП), так як ця країна має історичний досвід та глибоке коріння сталого розвитку. Окремі аспекти даної проблеми висвітлені у працях Г. Горжелака, М. Гринишина, М. Камінські, К. Кобєльської, Є. Корчака, М. Лендьел, В. Моравського, Є. Регульського, П. Свяневича та ін., проте дане питання в цілому залишається малодослідженим.

 

Історичні особливості польського самоврядування обумовлені природно-географічними умовами та ментальними особливостями корінного населення, що зумовили специфіку державності, де найвищим органом державного управління був сейм. Він складався із сенату (король, найвищі урядовці й духовні особи) та ізби, або палати, послів (шляхта яку обирали на земельних зборах). Сейм скликався раз на два роки і розв’язував усі державні питання – від обрання короля до ухвалення законів. Під час прийняття рішень обов’язковим був принцип одностайності – право liberum veto. У період між сеймами державою керував король, але його постійно контролювали 16 спеціально призначених сеймом сенаторів-резидентів [1]. Особливістю польського управління було те, що королі Речі Посполитої присягали перед своїми підлеглими [2]. Отже, специфікою державної влади в Речі Посполитій була слабкість королівської влади та засилля шляхти.

 

Місцеве самоврядування Речі Посполитої будувалося на принципах Польського права та Магдебурзького права. Найдавнішою формою організації селянського стану було ополе -  територіальна громада. Адміністративно воно включало кілька навколишніх сіл, об’єднаних спільною метою. Село, де розташовувалася управа, мало назву чоло. Головною особливістю ополе була загальна відповідальність жителів. Наприклад, усі відповідали за злочин, який було скоєно на їх території. Проте така громада як форма суспільної організації ще у XІI ст.. починає розкладатися [3]. Отже, автентична польська громада була утворенням з незалежними органами управліннями, що забезпечували життєдіяльність населення в межах наявних ресурсів.

 

Традиції місцевого самоврядування у Польщі беруть початок у ХІІІ ст. із поширенням Магдебурзького права у містах, яке передбачало виборну систему міської адміністрації та суду [4]. Магдебурзьке право існувало також і в сільській місцевості. Сільські органи самоврядування за Магдебурзьким правом поділяли на два різновиди: війтівство з юрисдикцією та війтівство без юрисдикції. Війтівство з юрисдикцією було утворено в селах, що належали королівському двору. Статус війта прирівнювали до правового статусу солтиса. У більшості документів вживали назву «війт», а не «солтис», де діяло магдебурзьке право [4]. Звідси стає зрозумілим, що польська традиція врядування під впливом Магдебурзького права зазнає дедалі більших сутнісних змін.

 

До Третього поділу Речі Посполитої, а саме до 1795 р., даний інститут функціонував у вигляді трьохступеневої системи: регіональний рівень — воєводство, субрегіональний — повіт, базовий — гміна. Після розподілу її території між Австрією, Росією і Пруссією, місцева влада на кожній із частин будувалася відповідно до вимог владної системи домінуючої країни. Таким чином у певний період часу на території Польщі існували три різних системи місцевого самоврядування. Після отримання незалежності з 1918 р. і до 1939 р. систему муніципальної влади було повернуто до трьохступеневої моделі.

 

Становлення місцевого самоврядування у РП визначалося специфікою процесу політичної трансформації даної країни, охарактеризувати який можна переходом від авторитарної влади до демократичної, від номенклатури до плюралізму політичних еліт, від монополії однієї партії до багатопартійності, від влади партійних органів і їх апарату до влади державних органів та їх адміністрації, від командної економіки до ринкової, від монополії адміністративної влади до територіального самоврядування [6].

 

У соціалістичний період система місцевої влади була налаштована відповідно до вимог планової економіки, одержавлення власності й централізованого управління. Керівництво територіальних органів здійснювалося на основі командно-адміністративних методів. Система місцевого самоврядування функціонувала на засадах радянської моделі, яку характеризувала чітка ієрархічність владних структур, що складалася із трьох територіальних рівнів (до 1975 р.), та двох (після 1975 р.), коли за рахунок фрагментації воєводств було ліквідовано середній, субрегіональний територіальний рівень — повіт. Керівництво територіальними одиницями здійснювалося за допомогою представницьких органів — рад, члени яких вибиралися населенням на безальтернативних виборах і їх виконавчих структур — комітетів. На чолі кожного органу стояв голова, який призначався із центру. Фактично вся влада належала радам народних депутатів, а управління, що здійснювалося виконавчими комітетами, було під тотальним контролем партійних органів [6]. Такий спосіб управління, з одного боку, заперечував принцип поділу влади, а з іншого — конституював подвійну відповідальність рад: перед партійними організаціями і органом вищим за ієрархією. Таким чином, вертикальний централізований контроль будувався на принципах гомогенності та універсалізму державної влади або "демократичного централізму". Ради, а також їх представники і виконавчі органи втратили свою самоцінність і незалежність, перетворившись разом із профспілками на інструменти здійснення влади правлячої комуністичної партії.

 

Першочерговості реформі місцевого самоврядування на початковому етапі демократизації польської держави надавав той факт, що її радянська модель розумілася як органічна складова комуністичного режиму. Тому визначальний напрям реформування полягав у трансформації основних організаційних принципів до демократичних стандартів: демократичний централізм замінювався принципом децентралізації управління; формальні вибори — принципом плюралізму; принцип ієрархії та супідрядності — принципом координації.

 

Зважаючи на передумови, особливості та передісторію відновлення муніципального управління у Польщі, варто зазначити, що практичне втілення теоретичних напрацювань відносно інституту місцевого самоврядування стало можливим після створення Л. Валенсою 1988 р. в рамках Громадянського комітету Комісії самоврядування й винесення даної проблематики на обговорення в рамках засідання "круглого столу" у 1989 р. між опозицією і тогочасною владою. Реальна ж можливість реформування місцевої влади з’явилася після 4 червня 1989 р, коли перемогу на парламентських виборах у Польщі здобула тодішня опозиція — демократичні сили, що вийшли із "Солідарності".

 

Перед країною постало складне завдання — внесення кардинальних змін у всю систему владних відносин, одним із елементів якої виступала адміністративно-територіальна реформа як необхідна умова майбутніх демократичних перетворень. Із метою реалізації зазначених завдань було сформовано Комісію у справах регіонального самоуправління на чолі з проф. Є. Регульським, яка і розробила основні положення реформи у сфері самоврядування. Згодом він обійняв посаду Уповноваженого уряду в справах реформування територіального управління, а його місце зайняв Є. Стемпень. До співпраці з ними також було залучено і М. Кулешу [7].

 

Процес реформування системи місцевого самоврядування у РП можна розділити на два періоди: а) 1990–1998 рр.; б) з 1999 р. і до сьогодні. Його першу фазу характеризують як етап інституалізації, протягом якого відбулося становлення нормативної бази, удосконалено територіальні структури, сформовано організаційні моделі, а також вироблено й законодавчо закріплено основні принципи взаємодії органів державної влади з органами місцевого самоврядування.

 

Інституційне становлення місцевого самоврядування було розпочато переглядом Конституції 29 грудня 1989 р., в якій польська влада відмовлялася від існуючої моделі комуністичного режиму, а основними засадами своєї діяльності проголошувала демократію, верховенство права, громадянські свободи, та найголовніше — впровадження принципу широкого самоуправління — територіального. Наступним чинником його розвитку став поділ влади на три гілки. Враховуючи той факт, що це є одним із основоположних засад демократичної держави, поруч із функціональним аспектом ("горизонтальним" поділом влади), передбачає й організаційний зміст — розмежування "по вертикалі" сфер діяльності повноважень між аналогічними органами одного виду, діючими на різних рівнях територіальної організації держави, і встановлює певні правила і норми взаємовідносин між ними [4, с. 381-385]. Отже, повернення до принципу поділу влади і відмова від комуністичних засад, які передбачали її єдиноначальність зробили неминучою реформу організації влади на місцевому рівні. У своїй перспективі цей розподіл передбачав становлення представницьких органів у територіальних одиницях. В контексті зазначених змін було також змінено назву держави з Польської Народної Республіки на Республіку Польща (РП) [5].

 

Закріплення правових норм, що регулюють діяльність місцевого самоврядування, відобразилось у Законі "Про територіальне самоуправління" (гмінне) від 8 березня 1990 р. [6]. На його підставі було внесено зміни і в Основний Закон РП: VI розділ, що носив назву "місцеві органи влади та державна адміністрація", замінено на "місцеве самоврядування", а ст. 43 і 47 обґрунтували підстави його діяльності. Проведенням місцевих виборів у травні 1990 р. й скасуванням воєводських комітетів було усунено централізоване державне управління, почали розвиватися органи влади на місцях.

 

Характерною рисою самоуправління стало створення локального управління, предметом відання якого стає окрема від державної влади одиниця — гміна. Її жителям надано можливість утворювати територіальну спільноту на підставі фактору проживання на певній території. Найвищим органом гміни стала рада, що формується за допомогою виборів [7].

 

Становленням місцевого самоврядування на рівні гміни було ліквідовано п’ять монополій комуністичної держави.

Першою була скасована політична монополія: вільні вибори у муніципалітети зробили неможливим призначення кандидатів партійною верхівкою.

Створення місцевого уряду забезпечило формування сфери повноважень і завдань, що не підпадали під відання центральних органів, — відбулося позбавлення монополії комуністичної держави на державну владу.

 

Скасування монополії на власність відбулося, коли єдину державну власність було замінено комунальною — громадською.

Щодо фінансової монополії, то державні видатки на бюджет місцевих рад були замінені бюджетом територіальної одиниці, яка також стала і господарською одиницею.

Також була скасована монополія адміністрації. Після запровадження на рівні громад виконавчих органів, відбувся розподіл працівників на тих, хто працюють в органах державної адміністрації і тих, котрі здійснюють свою діяльність у виконавчих структурах органів місцевого самоврядування [8].

 

Із вищенаведеного можна зробити висновок, що в результаті відновлення місцевого самоврядування в Польщі було встановлено дуалістичний поділ громадської адміністрації на урядову та територіальну. Наділення органів місцевого самоврядування статусом юридичної особи автоматично забезпечило їм право на володіння майном, можливість формувати власний бюджет, здатність приймати рішення від свого імені й під власну відповідальність. Цим кроком також було усунуто вплив центральних органів держави на справи, що стосуються виключно територіальних громад.

 

Наступним кроком на шляху демократизації місцевої влади і удосконалення територіального управління було відновлення самоврядування у воєводствах і повітах шляхом обмеження влади державної адміністрації у воєводстві (1 січня 1999 р.). У такий спосіб, хоч і не в повному обсязі, відбулася уніфікація організаційної структури країни, проте було забезпечено її трансформацію з відомчо-територіальної на територіальну. Це наблизило РП до європейських стандартів територіального устрою держави і структури органів місцевого самоврядування, які базувалися на принципах побудови громадянського суспільства, субсидіарності, ефективності, прозорості, відкритості, підзвітності і гнучкості.

 

Також було сформовано новий адміністративний устрій, який складається із трьох рівнів публічної влади: локальний рівень, який охоплює самоврядування гмін, міст і повітів; регіональний рівень — самоврядування воєводства; урядовий рівень, що включає уряд, центральну адміністрацію та урядову адміністрацію у воєводстві. Відповідно система місцевого самоврядування в Польщі є трьохступеневою: гміна, повіт, воєводство.

 

Гміна — найнижчий рівень місцевого самоврядування, базова одиниця адміністративно- територіального устрою РП. Самоврядні органи на її рівні функціонують з 1990 р., проте лише з 1 січня 1999 р., коли вступила у силу адміністративна реформа, гміна стала основною ланкою польського самоврядування, незалежною від воєводств і повітів. Із цього часу вона наділена: а) статусом юридичного і самостійного суб’єкта у виконанні власних завдань; б) для виконання своїх функцій володіє власними і додатковими доходами (у вигляді субвенцій); в) наділена правом власності на комунальне майно; г) для захисту її самостійності передбачено судовий порядок [9].

 

Польське законодавство чітко визначає сферу гмінної компетенції, яка поширюється на ті громадські послуги, які може самостійно задовольнити даний територіальний орган. До них відносять водопостачання, будівництво й утримання доріг місцевого значення, дошкільну і шкільну освіту, утримання дитячих садків, громадський порядок тощо. Окрім "власних" повноважень, на рівні гміни виконуються і "делеговані" державними органами (реєстрація народження та шлюбів). Для їх реалізації використовуються фінансові джерела, які складаються із власних доходів, відсотків від центральних податків, загальних та спеціальних дотацій [6].

 

У значній мірі ефективна реалізація передбачених функцій залежить від кадрового складу самоврядного органу. Забезпечення фаховими працівниками базового рівня у РП стало можливим завдяки кадровій децентралізації — "переведення" чиновників із рівня повітів, де було ліквідовано державні виконавчі органи, на гміни. Завдяки цьому, відбулося наповнення реальним змістом принципу субсидіарності: наближення влади до суспільства, що на порядок підвищило якість надання муніципальних послуг й посилило відповідальність чиновників перед населенням [10].

 

На території гміни передбачено функціонування як законодавчих, так і виконавчих органів. Головним представницьким політико-правовим органом гміни є рада гміни. Основні повноваження рад зосередженні на схваленні бюджету, стратегій (програм) розвитку, розпорядженні майном та ін.

 

Після 2002 р. було запроваджено прямі вибори голів виконавчих органів — на рівні гміни діє одноосібний виконавчий орган: війт (у сільських гмінах), бурмістр (у міських, сільсько- міських громадах) і президент (у великих містах) [6].

 

Для більш ефективного виконання своїх функцій гміни можуть утворювати допоміжні одиниці управління — солецтва (на рівні сільських гмін), селища (у гмінах місько-сільського походження) та райони (у містах). Доцільність формування перелічених ланок управління полягає у значних розмірах гмін: в середньому вони складаються з 10–11 населених пунктів, які об’єднують 7–8 тис. жителів. У солецтвах основні політичні рішення приймаються загальними зборами. Виконавчим органом є солтис, виконавчі функції якого допомагає здійснювати солецька рада. Правом брати участь у зборах солецтв володіє населення, яке має право голосу. Аналогічно солецьким функціонують органи у селищах та районах [11]. Для виконання суспільно-політичних завдань, які виходять за межі однієї гміни, Законом передбачено можливість створення об’єднання зацікавлених громад, повноважними органами яких виступають міжгмінні ради. Їх права затверджуються в прийнятому радою статуті, який визначає учасників і терміни співпраці, мету і назву об’єднання, керівні органи, сфери діяльності і завдання об’єднання та їх структуру, засади ліквідації спілки тощо.

 

Формою співпраці є підписання міжгмінних угод, наприклад для доручення (передоручення) виконання завдань однієї чи кількох гмін іншій з метою реалізації окреслених соціальних завдань. При цьому гміна, яка виконує доручене завдання, переймає права і обов’язки гміни-доручителя, а гміна-поручитель забезпечує необхідне фінансування діяльності [3].

 

Повіт, так як і гміна, є виключно самоврядною територією, де відсутні центральні органи виконавчої влади. Законодавчим органом тут є повітова рада, яка обирається загальними прямими виборами. Внутрішню організацію і порядок роботи ради визначає статут повіту.

 

Виконавчим органом повіту є виконавчий комітет, який обирається опосередкованим голосуванням повітовою радою. Його очолює староста, який також обирається радою, і якій він підзвітний. Повіти поділяються на земські та міські. У випадку земських повітів, які охоплюють кілька гмін, система влади є такою, як описано вище. У міських повітах, де сфера компетенцій поширюється на територію великих міст (своєрідний відповідник українських міст обласного значення), владні функції здійснюють міські ради (як законодавчі органи) та президент міста (у містах з чисельністю населення понад 100 тис. осіб) або бурмістр (у містах з чисельністю населення до 100 тис. осіб), які виконують функції старости, проте, на відміну від них, вони обираються безпосередньо населенням. Виконавчим органом влади, підпорядкованим бурмістру чи президенту, є міське відомство, яке називається ратуша або магістрат [12].

 

Сферу повноважень міст на правах повітів визначає той факт, що вони є водночас і одиницею найнижчого рівня — гмінного, а отже обсяг їхніх компетенцій становлять завдання і повноваження притаманні як гмінам, так і повітам. У земських повітах право власності на володіння комунальним майном поширюється на об’єкти, які не належать гмінам, а також на ті, що передані Фондом державного майна на підставі домовленостей, за винятком майна, яке призначене для задоволення претензій, пов’язаних з проведенням націоналізації, і для реалізації програм загальної приватизації. Такий стан справ фактично не дає змоги цим територіальним структурам володіти майном. Відповідно до статті 4 Закону Республіки Польщі від 5 червня 1998 р. "Про самоврядування повіту", повіт виконує публічні завдання, які виходять поза рамки компетенції гмін, не порушуючи сферу їх діяльності. Водночас, повіти можуть передавати свої повноваження зацікавленій гміні на умовах, окреслених окремо укладеною угодою. Стаття 5 згаданого закону передбачає для повітів можливість укладати угоди із органами державної адміністрації та органами місцевого самоврядування воєводств щодо виконання окреслених завдань [12].

 

Воєводство є найбільшою одиницею територіального самоврядування та регіональною самоврядною общиною, яку на підставі закону утворюють мешканці воєводства. Стаття 4 Закону про воєводське самоврядування встановлює, що сфера діяльності воєводства не порушує самостійності повіту та гміни, а його органи місцевого самоврядування не є органами контролю чи нагляду над ними.

 

Законодавчим органом воєводства є сеймик — представницький орган місцевого самоврядування, який формується шляхом виборів, основними принципами яких є: загальність, рівність, безпосередність, таємність голосування, свобода вибору, періодичність і принцип альтернативності.

 

Функції виконавчого органу на рівні воєводства здійснює воєводська рада, яка складається із маршалка воєводства, котрий обирається сеймиком з числа його депутатів, заступників маршалка та членів правління, які обираються сеймиком за поданням маршалка [13].

 

Завдання самоврядних воєводств мають здебільшого регіональний характер і спрямовані на забезпечення сприятливих умов для розвитку регіону та надання громадських послуг у його межах. Перелік регіональних завдань формує специфіку місцевої політики воєводства. Усі воєводства мають ідентичний правовий статус і є територіально цілісними. Слід підкреслити, що перелік компетенцій регіонального самоврядування воєводств не порушує засад унітарної держави. Умовно завдання воєводств поділяються на завдання локального значення, де безпосередніми адресатами результатів виконання громадського завдання є мешканці певної самоврядної спільноти. Суть таких завдань полягає передусім у наданні послуг загального характеру, вони є характерними для великих воєводств.

 

Основна мета діяльності самоуправління на рівні воєводства — це розвиток регіону, передусім економічний, спрямований на підвищення рівня життя його мешканців. Якщо для гмінного та повітового рівнів самоврядування головним центром діяльності є особистість, то для воєводського — підприємницькі та інші подібні їм структури [14].

 

Головне завдання самоврядних органів регіонального рівня полягає у окресленні стратегії всебічного розвитку воєводства. Формами реалізації цієї стратегії виступають воєводські програми. До спільних характерних особливостей усіх трьох рівнів місцевого самоврядування в РП можна віднести наступні:

• раду гміни, повітів і воєводств очолює голова, який обирається із депутатів їх складу шляхом голосування більшістю голосів; основними його функціями є скликання рад і організація процесу голосування;

• основними формами роботи депутатів рад усіх рівнів є участь у сесійних засіданнях та комісіях (постійних та тимчасових); останні, у більшості випадків, мають галузевий характер; об’єкт діяльності комісій, їх характер, особовий склад, внутрішні організація та розпорядок роботи є справою ради самоврядного органу і визначаються відповідно до його статуту, який є основним регуляційним документом, покликаним доповнити положення Законів; обов’язковою для рад усіх рівнів місцевого самоврядування є наявність ревізійної комісії, основними завданнями якої є контроль за виконавчим органом та організаційними і допоміжними одиницями (у випадку гмін);

• законодавчі органи місцевого самоврядування усіх рівнів а також війт (мер, бурмістр, президент) обираються на чотирирічну каденцію.

 

З метою забезпечення виконання місцевим самоврядуванням визначених законодавством завдань у адміністративній сфері законодавець передбачив систему нагляду і контролю за його діяльністю. Її основна мета полягає у забезпеченні належної реалізації цілей державної адміністрації та утримання її діяльності у правовому полі.

 

Основними органами, наділеними правом адміністративного нагляду за діяльністю органів місцевого самоврядування, є прем’єр-міністр, воєводи та регіональні податкові адміністрації — рахункові палати. Зокрема, прем’єр-міністр наділений правом розпуску самоврядних органів у разі виявлення порушень конституційного законодавства чи правових актів прийнятих парламентом.

 

Відповідно до Закону "Про воєводу та урядову адміністрацію у воєводстві" від 23 січня 2009 р. урядове управління на теренах воєводства виконують:

1) воєвода;

2) керівники об’єднаних служб, інспекцій і силових структур, які діють під керівництвом воєводи та виконують завдання і функції відповідно до визначеної законами компетенції від імені: а) воєводи, згідно з повноваженнями, передбаченими законом; б) власного імені, якщо таке обумовлене законодавством;

3) органи, що входять до об’єднаної адміністрації;

4) органи територіального самоврядування, якщо виконання завдань урядової адміністрації передбачається законом або укладеною угодою;

5) керівники повітових служб, інспекції і охорони, які діють під керівництвом старости і виконують завдання та функції згідно з обумовленою законом компетенцією;

6) інші самоврядні органи, якщо виконання завдань урядової адміністрації відбувається на підставі закону або угоди [15].

Зважаючи на перелік повноважень воєводи, його можна охарактеризувати як:

• голову об’єднаної урядової адміністрації;

• представника Ради Міністрів у воєводстві;

• органом вищого рівня, якщо йдеться про розгляд адміністративних правопорушень;

• орган нагляду над одиницями територіального самоврядування;

• представником Державної скарбниці у межах і на засадах, визначених у окремих законах.

 

У своїй діяльності воєводи підпорядковані Міністерству внутрішніх справ та Адміністрації Республіки Польща. Його призначає і відкликає Голова Ради Міністрів на пропозицію Міністерства внутрішніх справ та Адміністрації РП. Функції державної адміністрації на місцях виконують підпорядковані воєводам відомства. До компетенції урядової адміністрації віднесено фактично всі контрольні функції.

 

На даному регіональному рівні, де поруч із інститутами місцевого самоврядування співіснує інститут урядової адміністрації, простежується перетинання компетенцій на рівні маршалка і воєводи, що стосується здебільшого зовнішньої діяльності воєводств. Це саме та сфера, де і державні, і самоврядні представники влади можуть висувати свої пропозиції, але при цьому не завжди має місце узгодженість їх дій. Оскільки основною функцією воєводи є контроль, то без його ухвали міська рада не може прийняти жодного рішення. Воєвода визначає відповідність прийнятого рішення до чинного законодавства і права. Якщо на думку членів міської ради воєвода прийняв протиправне рішення, вони можуть оскаржити його у Вищому адміністративному суді. У випадку порушення органами місцевого самоврядування діючого у країні права та інших визначених законами випадках, воєвода має право розпустити орган місцевого самоврядування та призначити нові вибори. В такому разі на території згаданого органу впроваджується правління тимчасово призначеного воєводою комісара.

 

Крім цього, воєвода контролює діяльність усіх ланок територіального самоврядування у воєводстві, а також представляє Державну скарбницю [13].

Отже, до обов’язків воєводи належать:

• представництво уряду в регіоні;

• забезпечення впровадження політики уряду;

• нагляд за законністю дій місцевих органів самоврядування;

• нагляд за діяльністю регіональної державної адміністрації.

 

Не зважаючи на свої контрольні функції, влада воєводства не має жодного прямого впливу на формування бюджету повіту чи гміни. Це можливо лише у випадках передбачених законом. Об’єктом нагляду та контролю виступає комунальна діяльність, тобто вся діяльність на рівні гміни. На основі критерію законності аналізується також комунальна діяльність, що ведеться з метою реалізації власних завдань. Делеговані ж державою завдання контролюються відповідними органами (прем’єром, воєводою, рахунковою палатою) згідно з поставленими цілями, проте крім принципу законності, діяльність самоврядних структур перевіряється на економічність та доцільність.

 

ВИСНОВОК

У цілому адміністративно-територіальна реформа в Польщі забезпечила формування багаторівневого управління, властивого ЄС. Тепер його структурними елементами виступають: гміна, повіт і воєводство. Тривалість реформи (більше 15 років) пояснюється бажанням польських реформаторів не якомога швидше надати великі повноваження самоврядним органам, а створенням таких умов, за яких ці органи могли б виконувати покладені на них функції.

Глобальними завданнями у процесі відновлення місцевого самоврядування РП були: наближення влади до людей; забезпечення максимально прозорого механізму адміністративних процесів, у тому числі прийняття рішень у коридорах влади таким чином, щоб вона була доступною і відкритою.

Специфіка всієї системи місцевого самоврядування в Польщі полягає в тому, що в основу побудови її рівнів був закладений принцип доповнення, а не поглинання. Тобто кожен наступний рівень самоврядування виконує лише ті функції, які не здатен здійснювати нижчий. Також в основу їх формування закладено чіткі і зрозумілі критерії розподілу територій, функцій і відповідальності.

Фундаментальними засадами адміністративно-територіальної реформи Республіки Польща можна визначити: децентралізацію державної влади, перехід державної адміністрації під муніципальний контроль, створення нового закону про місцеві вибори до місцевих рад, відтворення муніципальних юридичних осіб і відновлення майнових прав, обмеження державного втручання у місцеві справи, створення стабільної та контрольованої системи асигнування загальнодержавних коштів до місцевих бюджетів.

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ:

1. Новий довідник з історії України. Середньовічна історія України XII – XVI ст. – К., 2005. – 736 с.

2. Традиції демократичного врядування в історії українського державотворення: монографія / В.М. Князєв, Ю.В. Бакаєв, Т.Є.Василевська та ін. – К., 2010. - 219 с.;

3. Линиченко І. Суспільні верстви Галицької Русі XIV-XV в./ І. Линиченко. – Л., 1899. – 268с.

4. Грабовський С. Нариси з історії українського державотворення / С. Грабовський, С. Ставрояні, Л. Шкляр. – К., 1995. – 608 с.

5. Корчак Є. Адміністративна реформа в Польщі: спроба оцінки / Є. Корчак // Економічний часопис. – 2001. – № 1. – С. 13–18.

6. Бухарин Н. Польша: десять лет по пути реформ / Н. Бухарин, И. Синицина, Н. Чудакова // Новая и новейшая история. – 2000. – № 4. – С. 38–57.

7. Камінські М. Досвід проведення адміністративної реформи в Польщі і можливості його застосування в Україні / М. Камінські // Економічний часопис. – 2000. – № 7–8. – С. 17–18.

8. Гринишин М. Місцеве самоврядування в Україні та Польщі на шляху до спільного Європейського Дому / М. Гринишин, С. Трохимчук. – Львів : Львівський нац. ун-т ім. Івана Франка, 2002. – 96 с.

9. Regulski J. Samorząd III Rzeczypospolitej: koncepcja i realizacja / J. Regulski. – Warszawa : PWN, 2000. – 460 s.

10. Долецький З. Гміни та повяти в системі місцевого самоврядування Польщі / З. Долецький П. Матий // Вісник Української академії державного управління при Президентові України. – 2001. – № 2. – С. 62–64.

11. Лендьєл М. Місцева демократія у країнах Центральної та Східної Європи / М. Лендьел. – Ужгород : Мистецька лінія, 2011. – 688 с.

12. Гонцяж Я. Самоврядування і територіальна організація влади у Польщі / Гонцяж Я., Куленкова О., Гуменюк В. – К. : Міленіум, УАДУ, 2001. – 184 с.

13. Ustawa z dnia 29 grudnia 1989 r. o zmianie Konstytucji Polskiej Rzeczypospolitej Ludowej [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.static1.money.pl/d/akty_prawne/pdf/DU/1989/75/DU19890750444.pdf

14. Ustawa o samorządzie gminnym z dnia 08 marca 1990 r. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://isip.sejm.gov.pl.

15. Ustawa z dnia 23 stycznia 2009 r. o wojewodzie i administracji rządowej w województwie [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://isip.sejm.gov.pl.

 

REFERENCES: 

1. New catalogue on the history of Ukraine. Medieval History of Ukraine XII - XVI centuries (2005).  Kyiv. - 736 p.

2. Knyazev, V.M.; Bakayev, Yu.V.; Vasilevskaya T.E. etc. (2010). Traditions of democratic governance in the history of Ukrainian state-building: monograph.  Kyiv. - 219 p.

3. Lynichenko I. (1899) Social strata of Halych Rus' XIV-XV centuries. / І. Linichenko - L.. – (pp. 268).

4. Grabovsky, S.; Stavriani, S.; Shklyar, L. (1995). Essays on the history of Ukrainian state-building. Kyiv. - 608 p.

5. Korchak, E. (2001). Administrative reform in Poland: attempt to assess. Economic Journal. No.1, P. 13-18.

6. Bukharin, N. (2000). Poland: Ten Years on the Way of Reforms / N. Bukharin, I. Sinitsyn, N. Chudakova. New and Modern History. - No. 4. (pp. 38-57).

7. Kaminsky, M. (2000) Experience of administrative reform conducting in Poland and the possibilities of its application in Ukraine. Economic Journal. - No. 7-8. – (pp. 17-18).

8. Grinishyn, M.; Trokhimchuk, S. (2002). Local Government in Ukraine and Poland on the Way to a Common European House. Lviv: Lviv National University Un-t them. Ivan Franko. (pp.96).

9.Regulski J. (2000) Samorząd III Rzeczypospolitej: Concept and implementation / J. Regulski. - Warsaw: PWN. (pp.460).

10. Doletskii, Z.; Matiy, P. (2001). Communes and Communities in the System of Local Self-Government of Poland /Bulletin of the Ukrainian Academy of Public Administration under the President of Ukraine. No. 2. – (pp. 62-64).

11. Lendiel, M. (2011). Local Democracy in Central and Eastern Europe. Uzhgorod: Art Line. – (pp. 688).

12. Gonchiz, Y.; Kulenkova, O.; Gumenyuk V. (2001). Self-government and territorial organization of power in Poland / Millennium, UADU, (pp.184)

13. Act of 29 December 1989 on the amendment to the Constitution of the Polish People's Republic [e-document]. - Available at:  http://www.static1.money.pl/d/akty_prawne/pdf/DU/1989/75/DU19890750444.pdf

14. Act on municipal self-government of March 8, 1990. - Available at:  http://isip.sejm.gov.pl.

15. Act of 23 January 2009 on the Voivode and Government administration in the Voivodship. – Available at: http://isip.sejm.gov.pl

 



Обновлен 22 авг 2018. Создан 20 дек 2017