КАФЕДРА @ UA

 

Нестюк, Дарина. МОДЕЛЬ ПОЛІТИЧНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ В АВСТРАЛІЇ // Матеріали ІІ-ї міжнародної студентської конференції «Політична праксеологія: менеджмент, комунікації, PR» / за ред. В.М. Бебика. – Київ: ВАПН, 2017.




 

МОДЕЛЬ ПОЛІТИЧНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ В АВСТРАЛІЇ

 

Нестюк, Дарина,

Національний педагогічний університет ім. М. П. Драгоманова (Україна, Київ),

кафедра політології і публічного управління та адміністрування,

студентка,

dashaschuck@gmail.com

 

АНОТАЦІЯ

Стаття присвячена дослідженню  моделі політичного менеджменту в Австралії. Визначено, що ключовим чинником формування політичного менеджменту в державі є істинне трактування та розуміння суті двох базових категорій цього явища: менеджменту – як науки про ефективне управління саме людськими ресурсами, а також політики – як мистецтва управління різними суспільними групами, державою, народом, з метою є здобуття або утримання державної влади.

Ключові слова: менеджмент, політика, політичний менеджмент, ліберальна демократія.

 

 

MODEL OF POLITICAL MANAGEMENT IN AUSTRALIA

 

Nestiuk, Daryna,

National Pedagogical University named after. M.P. Drahomanov (Ukraine, Kyiv),

Department of Political Science and Public Administration,

student,

dashaschuck@gmail.com

 

SUMMARY

The article is devoted to the study of the model of political management in Australia. It is determined that the key factor in the formation of political management in the state is the true interpretation and understanding of the essence of the two basic categories of this phenomenon: management - as the science of effective management it is human resources, as well as politics - as the art of managing various social groups, the state, people, in order is gaining or maintaining state power.

Key words: management, politics, political management, liberal democracy.

 

 

З точки зору визначення поняття, політичний менеджмент - це один із способів здійснення управлінських функцій у політиці. А різниця між такими інститутами, як політичний менеджмент і політичне керівництво, полягає у наступному: методи політичного менеджменту, на відміну від державного, не передбачають використання засобів державного примусу. Таким чином, суб'єкт менеджменту не може опиратися на право легітимного примусу і не має можливості творити норми, що носять загальнообов'язковий характер. Політичною метою суб'єкта управління є зміна політичної ситуації у країні.

 

Основними функціями політичного менеджменту є: робота на зміцнення авторитету політичного або державного діяча; збільшення кількості прихильників певної політичної програми; вплив на електоральні погляди населення;  робота над привабливістю образу політичної партії або громадської організації; виробництво політичних блоків і союзів; вплив на супротивників, з якими суб'єкт політичного менеджменту знаходиться у конфлікті, а також на осіб, які мають право приймати державні рішення.

 

При цьому об'єкт, на який спрямована дія, є повністю вільним у своєму волевиявленні, він не зобов'язаний симпатизувати або, навпаки, ставитися негативно до суб'єкта управління.

 

Види політичного менеджменту – це:

 

1. Іміджмейкінг, тобто створення певного образу політичного суб'єкта, робота над позитивним іміджем. Іміджмейкінг може бути як індивідуальним, так і колективним. У першому випадку мова йде про те, щоб створити позитивний імідж  конкретній особі. Як приклад іміджмейкінгу в країнах пострадянського простори можна привести прагнення лідерів правих партій одягатися в національні костюми, зробити відповідні зачіски і т.д. Хоча це тільки верхівка айсберга, оскільки створення іміджу включає в себе і поширення думки про сімейні та особисті цінності лідера і про багато-багато іншого.

Колективний або корпоративний іміджмейкінг, передбачає формування позитивного образу партії в свідомості мас. Використання даної методики можна простежити по передвиборчим роликам політичних партій: загальний сюжет, використання загальних для всіх посилань, навіть колірне рішення оформлення кожної сцени.

 

2. Електоральні технології - системні методи організації передвиборної кампанії. Припускають надання комплексного впливу на виборців.

 

3. Технологія політичного союзу - об'єднання прихильники і опонентів політичної сили чи лідера. Підсумком використання даної технології є виникнення блоків у законодавчих органах і поза цими органами. Дуже часто цей вид політичного менеджменту виявляє себе напередодні чергових виборів.

 

4. Технологія вирішення політичного конфлікту полягає у пошуку виходу з політичного протистояння або зниженні напруги в ньому.

 

5. Лобізм - робота, яка спрямована на надання впливу на осіб, що мають право приймати управлінські рішення.

 

Таким чином, можна прийти до висновку, що методика реалізації функцій політичного менеджменту дуже специфічна. Адже суб'єкт не може спиратися на державний примус, застосувати ті чи інші загальнообов'язкові санкції. Від того, наскільки ефективним виявиться політичне управління, залежить успіх партії або громадського об'єднання на політичній арені.

 

Сутність політичного менеджменту в Австралії полягає в організації та керуванні тактикою регулювання відносин у різних царинах політичного життя завдяки поєднанню світового досвіду та позитивних надбань національної культури. Політичний менеджмент – це важливий різновид управлінських відносин у політичній сфері, що передбачає вивчення та оптимізацію функціонування команди у правлячих групах та під час виборчих кампаній.

 

Політичний менеджмент як і в Австралії, так і в інших країнах на меті має розв’язання таких завдань:

1) формулювання та сортування за ступенем першочерговості важливих довгострокових цілей, які відповідають вимогам політики та інтересам політичного суб’єкта;

2) оцінювання та критичний огляд гіпотез досягнення цілей, враховуючи зовнішні та внутрішні фактори середовища, в якому перебуває політичний суб’єкт;

3) вибір, прийняття, реалізація політичних рішень в умовах існуючої політичної системи та з адаптацією до змін;

4) контроль за правильним виконанням обраних політичних рішень.

 

Політичний менеджмент – це зв’язок між розробленням та реалізацією стратегії політичного суб’єкта.

Політичний менеджмент базується на процедурі прийняття політичного рішення. Політичне рішення у процесі формування проходить такі головні етапи:

1) аналіз конкретної ситуації, що потребує прийняття рішення;

2) розробка рішення (проекту, програми);

3) прийняття розробки рішення до виконання;

4) здійснення ухваленого рішення;

5) вивчення реальних наслідків здійснення рішення і можливості підсилення його позитивних наслідків.

 

Необхідними умовами прийняття правильного політичного рішення, і в Австралії у тому числі, є проінформованість, знання громадської думки, компетентність. Зміст самого рішення залежить від суб’єктів влади, засобів масової інформації. Також процедура прийняття політичного рішення залежить і від характеру політичного режиму.

 

Так історично і політично склалося, що коли ми чуємо про Австралію, відразу ж згадуємо про її належність до Британської співдружності націй і декларативненомінальне перебування під короною Єлизавети ІІ.

 

Попри це і той факт, що Австралія у побудові свого конституційного ладу використала американську і британську моделі (Washington + Westminster = Washminster System), їй вдалося максимально м’яко і водночас прагматично адаптувати запозичене до своїх реалій, поставши на сьогодні однією з провідних самобутніх ліберальних демократій Західного світу. Це означає, що у державі на основі представницької демократії реалізуються основоположні права і свободи людини, закріплені у Конституції та інших НПА, які у свою чергу наділяють державні органи повноваженнями (обмеженими волею народу) задля реалізації цих прав.

 

Однак чи завжди в Австралії демократичний режим підкріплюється ліберальними цінностями, а лібералізм знаходить підтримку в демократії? На мою думку, наразі Австралія є прикладом того, як державний режим і політичний устрій диктують умови існування чи неіснування лібералізму, а австралійські політичні інституції фактично реалізують ліберально-демократичні цінності суспільства.

 

Конституція Австралії прийнята 9 липня 1900 року і вступила в дію з січня 1901року. За формою правління Австралія - конституційна парламентська монархія. Політичний режим - демократичний. Главою держави вважається Королева Великобританії, яка здійснює свої повноваження через призначенного нею Генерал-губернатора.

 

Законодавча влада покладена на двопалатний Парламент, який обирається загальним голосуванням. Законодавча діяльність парламенту протікає у такий спосіб. Зазвичай законопроект (білль) готується парламентських радником, який отримав завдання від міністра або члена Парламенту. Потім він передається ініціатору даного білля, який доповнює і виправляє його, і тільки після цього - на розгляд палат Парламенту.

 

У кожній палаті законопроект проходить декілька читань. Перше - ознайомлення депутатів з текстом проекту, друге - роз'яснення його змісту і цілей членам Парламенту. Потім законопроект обговорюють і направляють в комісії, де він допрацьовується. В ході третього читання білль має бути схвалений обома палатами Парламенту. Жодна з палат не може внести в нього зміни, не схвалені іншою палатою.

 

У разі якщо палати не приходять до спільної думки, вони призначають своїх представників для вироблення спільного рішення. Після того як законопроект буде схвалений обома палатами, він передається на затвердження Генерал-губернатору. На підставі ст.51, Конституції Австралії, Парламент наділений повноваженнями прийняття законів, спрямованих на мир, порядок і управління на благо Австралійського союзу .

 

Як ми бачимо, форма організації регіональної влади, що  існує у колишньому британському домініоні, своєрідна, тому що  зберегла на загальнонаціональному рівні інститут Генерал-губернатора, який представляє британську корону. З управлінської точки зору цей інститут є архаїчним і формальним, але його наявність змушує розглядати ситуацію в Австралії окремо. Справа у тому, що регіональна влада в цієї країни, будучи проекцією загальнонаціональної влади, включає у себе елементи представництва британської корони. Одночасно вона функціонує за принципом парламентської республіки, тому її можна назвати квазіпарламентською.

 

На практиці, однак, основні важелі влади знаходяться у виконавчій, а ні у законодавчої гілки. Ефективність різнобічної діяльності уряду, що здійснюється органами виконавчої влади, забезпечується у тому числі і характерною для британського парламентаризму наявністю у парламенті дисциплінованих фракцій політичних партій, які є сполучною ланкою між урядом і його політичною базою у законодавчому органі. «Задньолавочники» партії більшості чи партійної коаліції завжди є міцною опорою уряду. Вони незмінно розуміють, що були обрані до парламенту виключно завдяки своїй партійній приналежності і що їх шанси на переобрання цілком залежать від ефективності роботи уряду.

 

Встаючи в опозицію до уряду, який представляє їхню партію у парламенті, вони ризикують домогтися його відставки і проведення дострокових виборів. А без партійної підтримки шанси «задньолавочників» на переобрання дуже невеликі (втім, у 1990-і роки бували випадки, коли члени парламенту, не отримавши партійної підтримки, зуміли перемогти на виборах і, всупереч волі своїх колишніх партійних соратників, отримати місця у парламенті).

 

Так що виступати з критикою уряду куди безпечніше на з'їздах своєї парламентської фракції, ніж на засіданнях парламенту (причому лейбористи завжди голосують солідарно - відповідно до рішень партійної більшості). У сенаті, як і у палаті представників, члени фракцій строго підкоряються партійній дисципліні - хоча спочатку передбачалося, що сенатори будуть відображати інтереси штатів, хоча бувають ситуації, коли результат голосування жодним чином не відбивається на долі уряду.

 

Втім, було б помилкою вважати парламент другорядним компонентом державної машини. Парламент залишається формальним і символічним центром демократичної системи і залишається у фокусі пильної громадської уваги. Це арена, на якій проходять обкатку і отримують популярність національні лідери. Парламент надає трибуну опозиції, чий лідер отримує таку ж зарплату і такі ж привілеї, як член уряду, і чий «тіньовий кабінет» займається тими ж питаннями, що і діючий кабінет. Щодня у робочому порядку денному парламенту виділяється час для розгляду так званих «поточних питань», коли парламентарії заслуховують звіти міністрів про роботу очолюваних ними відомств. Хоча міністри частенько уникають гострих тем, що піднімаються членами опозиції, і займаються швидше саморекламою, відповідаючи на навідні запитання одно партійців - задньолавочників, ці виступи стають хорошим приводом для політичних дебатів.

 

Крім того, сенат, у силу його особливої ролі і можливостей у державній системі, є ефективним фактором обмеження виконавчої влади. Правлячій партії або коаліції важко отримати більшість у сенаті. Баланс сил між проурядовими сенаторами і сенаторами від опозиції зазвичай забезпечують незалежні члени сенату або сенатори, що представляють дрібні партії. І хоча відхилення сенатом того чи іншого законопроекту не тягне за собою вихід уряду у відставку, скоріше може послужити для уряду приводом пригрозити сенату «подвійним розпуском» з подальшими достроковими виборами, можливості уряду в управлінні країною істотно обмежуються, якщо подібні поразки у сенаті стають регулярними. Тому, щоб домогтися проходження законопроектів у сенаті, уряд нерідко змушений укладати компромісні домовленості з сенаторами від дрібних партій, а іноді і з опозицією.

 

В останні десятиліття підвищилася також роль сенату як інструменту контролю над виконавчою гілкою влади. Але і в сенаті міркування політичної доцільності і партійна приналежність залишаються вирішальними факторами. Для здійснення своїх передвиборних обіцянок недавно обраного або впевнене в широкій громадській підтримці уряд може безпосередньо апелювати до «мандату виборців». Найчастіше, однак, досягаються компроміси, коли уряд погоджується з пропозиціями опозиції або дрібних партій, не міняють суттєво запропонованого законопроекту.

 

Хоча громадяни Австралії отримали право голосу ще в 1850-х роках, минуло 40 років, перш ніж у країні склалися сучасні політичні партії. Народження і майже миттєвий успіх Австралійської лейбористської партії (АЛП) в 1890-х викликав консолідацію консервативної ідеології. До моменту виникнення в 1901 Австралійського Союзу вже сформувалися дві згуртовані групи правлячої еліти - фритредерів і протекціоністів, які в 1910 об'єдналися в ліберальну партію, яка, зазнавши ряд трансформацій, у сучасному вигляді оформилася до 1944. Як правило, ліберали діють в коаліції з Аграрною національної партією. Після Другої світової війни ніякій іншій партії не вдалося отримати місця у палаті представників, хоча туди проходили окремі незалежні кандидати. Сенатські вибори по багатомандатних округах дають можливість представництва дрібним партіям.

 

При обов'язковому виборчому праві партії не стурбовані проблемою «явки на вибори». Все більшого значення для результату виборчих кампаній має створюваний у ЗМІ іміджу партій і особливо партійних лідерів. Левова частка виборчих бюджетів великих партій витрачається на рекламну кампанію у пресі, особливо на телебаченні, причому партії почали освоювати витончені маркетингові технології впливу на конкретні аудиторії за допомогою «прямої поштової розсилки» і «адресної реклами».

 

Більшість місць у палаті представників фактично закріплено за кандидатами від найбільших партій, і лише 25% місць перерозподіляються в залежності від підсумків чергових виборів, і навіть агресивна передвиборча кампанія тієї чи іншої партії, з використанням найвідоміших політиків у ролі агітаторів або масованої політичної реклами у пресі, реально впливає на долю цих другорядних мандатів.

 

Дослідження політологів показали, що близько 85% дорослих австралійців ідентифікують себе з якоюсь політичною партією і що така ідентифікація є досить точним, хоча і не ідеальним, способом прогнозування результатів майбутніх виборів.

 

Кращим індикатором партійної ідентифікації виборців у минулому була приналежність до того чи іншого прошарку працездатного населення, коли «блакитні комірці» в своїй масі підтримували лейбористів, а «білі комірці» - лібералів. Однак ця закономірність розмивається у сучасному мультикультурному суспільстві, що відрізняється високим рівнем соціальної мобільності і добробуту. Наприклад, лейбористська партія розширила свою соціальну базу за рахунок кваліфікованих фахівців з середнього класу, зокрема зайнятих у державному секторі.

 

В Австралії найбільшим впливом користуються три політичні партії - Лейбористська партія, Ліберальна партія Австралії, Національна партія Австралії.

 

Лейбористська партія (АЛП) - найстаріша австралійська політична партія, створена наприкінці XIX століття. Тісно пов'язана з австралійським профспілковим рухом. Партія є членом Соціалістичного інтернаціоналу. У партії існує індивідуальне (близько 50 тисяч) і колективне членство (афільовані профспілки, які спільно визначають політику партії, вибирають керівні органи і визначають кандидатів на державні посади). Їх членські внески складають значну частину фінансів партії. Лідера партії обирають парламентарії, які входять до лейбористської фракції.

 

В АЛП є дві фракції: права підтримує принципи вільного ринку і більш тісний союз з США; ліва виступає за збільшення державного втручання в економіку.

 

Соціально-економічні пріоритети: підтримка державного втручання в економіку і суспільне життя для забезпечення соціальної та економічної рівності; боротьба за якісне і доступне житло, доступна освіта і охорона здоров'я; вільні ринкові відносини і зниження торгових бар'єрів, дерегулювання промисловості; захист прав аборигенів; захист прав сексуальних меншин; захист права на аборт і евтаназію.

 

Партійна структура ґрунтується на відділеннях партії у штатах. Основні події політичного життя відбуваються в регіональних (на рівні штатів) відділеннях партії. Партійні конференції у штатах, які зазвичай проводяться раз на рік, є вищим політичним органом організацій АЛП у штатах. Відділення АЛП у штатах розрізняються за процедурою відбору кандидатів на парламентські вибори. У ряді штатів відбір проводиться на щорічній партійній конференції, в інших діють відбіркові комітети, що складаються з делегатів конференцій і членів місцевих відділень.

 

У зовнішній політиці кредо АЛП сформульовано як «три колони»: альянс з США, взаємодія з ООН, взаємодія з країнами Азії.

 

Ліберальна партія Австралії (ЛНА) - ліберальна партія правого центру, що представляє інтереси ділових кіл, середнього класу. Створена в 1945 році на основі декількох організацій: Об'єднаної австралійської партії, консервативної жіночої організації «Національна ліга жінок Австралії» і «Молодих націоналістів» - консервативної молодіжної організації.

 

Соціально-економічні пріоритети: вільне підприємництво; соціальна справедливість; захист індивідуальної ініціативи і свободи особистості. У зовнішній політиці ліберали виступають за зміцнення відносин з США і Великобританією, що іноді викликає проблеми у стосунках з найближчими азіатськими сусідами.

 

Члени Ліберальної партії мають повне право вільного вибору при голосуванні у парламенті. Ідеологія сучасної Ліберальної партії представляє суміш класичного лібералізму, соціального лібералізму, консерватизму і прагматизму. Ліберальна фракція в парламенті відрізняється досить строкатим ідеологічним складом: від захисників вільного ринку до прихильників програм соціальної допомоги.

 

Національна партія Австралії (НПА; раніше називалася Аграрною партією) - консервативна партія, що представляє інтереси сільського населення і взагалі жителів сировинних районів. Створена в 1922 році на основі об'єднань кількох фермерських партій, незадоволених економічною політикою уряду. З 1940-х років традиційно виступала в коаліції з лібералами. Зазвичай лідер Національної партії займає пост заступника прем'єр-міністра. Це одна з найбільших за чисельністю політичних партій у країні, що забезпечує їй широку виборчу базу, солідний бюджет (за рахунок членських внесків) і меншу залежність від спонсорської допомоги.

 

Партія проголошує необхідність активної участі держави в розвитку аграрного сектора і в організації системи реалізації сільськогосподарської продукції для підтримки прибутковості аграрного виробництва. Тому НПА нерідко конфліктувала з Ліберальною партією, яка виступає за обмеження державного втручання в економіку.

 

У період перебування при владі уряду Джона Говарда серйозним політичним випробуванням для Національної партії стало, по-перше, її рішення підтримати загальнонаціональну програму посилення контролю за обігом вогнепальної зброї і, по-друге, спроба знайти вихід з конфлікту між прихильниками прав аборигенів на споконвічні землі та власниками пасовищ. У питаннях економічної, соціальної і зовнішньої політики Національна партія схильна займати консервативні позиції.

 

Поряд з великими і стабільними партіями існують і невеликі партійні організації, у тому числі Австралійська партія зелених, Демократична лейбористська партія, «Сім'я перш за все» і ін.

 

У минулому певною популярністю користувалася партія «Австралійські демократи», заснована в 1977 році прихильниками Д. Чіппі, колишнього міністра ліберального уряду, який вийшов з партії на знак протесту проти політики кабінету Фрейзера. Демократи, які користувалися підтримкою кваліфікованих фахівців з вищою освітою, спробували заповнити простір між найбільшими партійними фракціями і завоювали репутацію партії помірно-лівого спрямування в соціальних і економічних питаннях. Демократи підтримували ідею приватного підприємництва у рамках соціально орієнтованої економіки держави загального добробуту і завжди проявляли особливий інтерес до проблем освіти і охорони навколишнього середовища. З 1984 року демократи забезпечували баланс сил у Сенаті і тим самим надавали певний вплив на законодавчий процес.

 

У 2008 році представники Ліберальної і Національної партій в Квінсленді домовилися про створення єдиної партії, яка успішно виступила на виборах 2010 року.

 

Хотілося б проаналізувати поточну ситуацію в Австралії. Передусім варто сказати про те, що вона напряму залежить від того, яка партія є керівною у період 3-х років.

 

У 2016 році на парламентських виборах перемогу вкотре здобули ліберали, а це означає, що найближчі роки Австралія буде рости якісно і з розрахунку на гідне майбутнє і стабільне теперішнє, максимально забезпечуючи при цьому права і свободи громадян. Відповідно чинним Прем’єром є наразі ліберал Малкольм Тернбулл, непопулярні (на відміну від лейбористських) реформи і офшорна діяльність якого завдали сильного удару по авторитету і знизили рейтинги до 29% (у минулому році з 30-ма % Тоні Еббот пішов у відставку).

 

Генерал-губернатором Австралії наразі є колишній військовий Пітер Косгроув, призначений на посаду ще Тоні Ебботом. Присягаючи на вірність королеві Великобританії та австралійському народові, він зазначив, що головним завданням своєї діяльності вбачає зміцнення і просування таких цінностей держави, як “рівність, співчуття, чесність, терпимість та цілеспрямованість”.

 

Ліберальна демократія по-астралійськи — однозначна реальність. Оскільки Австралія знаходиться ще на шляху до повного самоусвідомлення та самобутності, то недивними є і певні прорахунки у функціонуванні її як організму. Австралійське суспільство є свідомим і, що найбільш суттєво, по-справжньому вільним. Наразі Австралія є зразком того, що будучи формально залежною від британської корони і зазнаючи впливів таких держав євроатлантичної спільноти, як США та Канада, можна створити набагато досконалішу (порівняно з ними) модель ліберальної демократії.

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ:

1. Бебик В. М. Політологія: теорія, методологія, практика. — К.: МАУП, 1997.

2. Бебик В. М. Політичний маркетинг і менеджмент. — К.: МАУП,1996.

3. Бебик В. М. Маркетинг і менеджмент виборчої кампанії. — К.: МАУП, 1997.

4. Бебик В. М. Як стати популярним, перемогти на виборах та утриматися на політичному Олімпі. — К.: Абрис, 1993.

5. Бебик В. М. Основи теоретичної та практичної політології. — К.: МАУП, 1994.

6. Вайль И. М. Австралия: федерализм и высшие органы власти. - М., 1970.

7. Голованов С. Всесвітня історія: Навчальний посібник / Сергій Голованов,; За ред. Ю. М. Алексєєва. - К.: Каравела, 2005, 2007. - 271 с.

8. Голосов Г. В. Сравнительная политология. — Новосибирск: ИНУ, 1995.

9. Конституция Австралии [Электронный ресурс]. – Режим доступу: http://worldconstitutions.ru/archives/23.

10. Мала енциклопедія етнодержавознавства. — К.: Генеза —Довіра, 1996.

11. Малаховский К. В. История Австралийского Союза. - М., 1976.

12. Матвеев Р. Ф. Теоретическая и практическая политология.— М.: Роспэн, 1993.

13. Миннибаев Б. И. Особенности системы государственного управления Австралии [Текст] // Юридические науки: проблемы и перспективы: материалы II Междунар. науч. конф. (г. Пермь, январь 2014 г.). — Пермь: Меркурий, 2014. — С. 131-133.

14. Плэтт В. Стратегическая разведка. — М.: Форум, 1997.

15. Політологічний енциклопедичний словник. — К.: Генеза, 1997.

 16. Правовые системы стран мира. Энциклопедический справочник / Батлер У. Э., Бойцова В. В., Бойцова Л. В., Додонов В. Н., и др.; Отв. ред.: Сухарев А. Я. — М.: Инфра-М-НОРМА, 2001. — С. 1–8.

17. Технология политической власти: зарубежный опыт / В. Н.Иванов и др.. — К.: Высш. шк., 1994.

18. Щёкин Г. В. Теория социального управления. — К.: МАУП, 1996.

 

 

REFERENCES:

  1. Bebyk, V.M. (1997). Politology: theory, methodology, practice. - K.: MAUP.
  2. Bebyk, V.M. (1996). Political marketing and management. Kyiv: MAUP.
  3. Bebyk, V.M. (1997). Marketing and management of the election campaign. - Kyiv: MAUP.
  4. Bebyk, V.M. (1993). How to become popular, win the elections and stay on the political Olympus. Kyiv: Abris.
  5. Bebyk, V.M. (1994). Fundamentals of Theoretical and Practical Political Science.  Kyiv: MAUP.
  6. Vail I.M. Australia: federalism and higher authorities. M., 1970.
  7. Golovanov S. World History: Textbook / Sergiy Golovanov; Ed. Yu. M. Alekseyev. - K.: Karavela, 2005, 2007. - 271 p.
  8. Golosov GV Comparative Political Science. - Novosibirsk: INU, 1995.
  9. Constitution of Australia. [Electronic resource]. URL: http://worldconstitutions.ru/archives/23.
  10. Small Encyclopedia of ethno-state studies.  Kyiv: Genesis - Dovira, 1996.
  11. Malakhovsky, K.V. (1976). History of the Australian Union. Moscow.
  12. Matveev, R.F. (1993). Theoretical and Practical Politology. Moscow: Rosprov.
  13. Minnibayev, B.I. (2014). Peculiarities of the State Administration System of Australia [Text] // Legal Sciences: Problems and Prospects: Materials II International. scientific conf. (Perm, January 2014). - Perm: Mercury, P. 131-133.
  14. Platt, B. (1997). Strategic Intelligence.  Moscow: Forum.
  15. Political Encyclopedic Dictionary (1997). Kyiv: Genesis.
  16. Legal systems of countries of the world. Encyclopedic reference book / Butler U. E., Boytsova V. V., Boytsova L. V., Dodonov V. N., and others. Otv ed .: Sukharev A.Ya. - Moscow: Infra-M-NORMA, 2001, P. 1-8.
  17. Technology of Political Power: Foreign Experience / V. N. Ivanov and others. - Kyiv: Higher School, 1994.
  18. Shchyokin, G.V. (1996). Theory of Social Management. Kyiv: MAUP.

 



Обновлен 27 дек 2017. Создан 20 дек 2017