КАФЕДРА @ UA

Бебик, Валерій (2017). ГЛОБАЛЬНА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНО-ОСВІТНЯ СФЕРА

Матеріали до навчальної дисципліни "Менеджмент освіти"



 

ГЛОБАЛЬНА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНО-ОСВІТНЯ СФЕРА

 

Бебик, Валерій,

доктор політичних наук, професор,

Всеукраїнська асоціація політичних наук (Україна, Київ),

голова правління,

v.bebyk.cathedra@ukr.net;

 

1.     ГЛОБАЛЬНА СИСТЕМА ОСВІТИ

 

Формування глобального суспільства на основі нових інфо-комунікаційних технологій (Інтернету, мульти-медіа, телебачення, мобільного зв’язку) кардинально змінює  не тільки економічну, політичну, соціальну і духовну сферу. Формуються світова глобальна спільнота, а відтак і глобальна інтелектуально-освітня сфера, в якій одну з найважливіших функцій має глобальна освіта.

 

Глобальна освіта, на нашу думку, є  сукупністю загальнолюдських і професійних знань та технологій їх використання в суспільній практиці з метою гармонізації суспільних відносин і якнайповнішого задоволення потреб:

а). глобальних, цивілізаційно-територіальних, державно-національних, регіональних і локальних;

б). суспільних, групових та індивідуальних.

 

Відтак систему освіти глобального суспільства можна розглядати як інтегральну сукупність освітніх структур, освітніх відносин, освітньої свідомості та діяльності, що забезпечує відтворення і розвиток інтелектуального потенціалу глобального (планетарного) суспільства на усіх вказаних вище рівнях управління.

 

Вочевидь, немає особливої  потреби розшифровувати конкретні позиції щодо функціонування  освітніх структур (ЮНЕСКО, національних міністерств, регіональних управлінь освіти, навчальних закладів та їхніх глобальних, цивілізаційно-територіальних, національних, регіональних і локальних об’єднань і асоціацій). Напевно, варто лише навести окремі приклади таких освітніх структур, що належать до структур новостворюваної глобальної держави. Скажімо, ЮНЕСКО, яка є міждержавною спеціалізованою організацією Об’єднаних Націй, безумовно, можна зарахувати до глобальних структур, що опікуються питаннями освіти і культури.

 

Прикладом цивілізаційно-територіальної освітньої структури, наприклад, є постійно діюча конференція міністрів з питань освіти країн – учасників Болонського процесу. Як відомо, Болонський процес об’єднує країни європейського континенту, які проводять політику інтеграції національних освітніх сфер з метою підвищення конкурентоспроможності європейських вищих навчальних закладів у змаганні з більш грошовитими американськими університетами, які мають більш потужні фінансові та матеріально-технологічні ресурси, що дозволяє їм „висмоктувати” інтелектуальний капітал з не таких багатих, як США, країн світу.

 

Найлегше, очевидно, розібратися з національними, регіональними та локальними освітніми структурами, які давно і більш-менш успішно функціонують в межах держав-націй у вигляді відповідних міністерств,  обласних (регіональних), районних, міських та селищних управлінь освіти. 

 

Що стосується освітніх структур глобального громадянського суспільства, то вони існують у вигляді недержавних освітніх та наукових організацій на всіх, вказаних раніше рівнях управління. Це можуть бути: глобальні - Міжнародна організація університетів (International Association of University) чи Міжнародне товариство політичних психологів (International Society of Political Psychology), цивілізаційно-територіальне - Університетське агентство франкофонії (Agence Universitaire de la Francophonie) чи регіональна – Асоціація університетів Європи (International University Association).  На національному рівні можна назвати відповідні об’єднання вищих навчальних закладів чи  професійні організації на кшталт Всеукраїнської асоціації політичних наук (ВАПН) тощо.      

 

Детальнішого висвітлення, на нашу думку, потребують блоки освітніх відносин, освітньої ді­яльності та освітньої свідомості.

Індивідуальні освітні відносини між громадянами добре вкладаються у схему “учитель — учень”. Освітню організацію, під якою можна розуміти заклад освіти, професійну чи просвіт­ницьку асоціацію або спілку, що має відносини з громадянином, можна охарактеризувати схемою “колективний вчитель — учень” і навпаки.

Держава з громадянином може мати (і має) комунікативні зв’язки в контексті соціалізації за наведеною далі схемою.

Щодо відносин між освітніми організаціями, державами тощо, їх треба розглядати крізь призму міждержавних угод, освітньо-наукових обмінів, конференцій, взаємовизнання документів про освіту тощо.

 

Освітню діяльність, на нашу думку, доцільно поділяти на професійну (наприклад, педагогічну, за яку отримують гроші) і аматорську. За вертикальною ієрархією можна виокремити освітню діяльність глобальну, національну, регіональну, місцеву, ко­лек­тивну (у складі освітньої організації чи групи) та ін­ди­віду­альну.

 

Освітня діяльність може бути представницькою (у складі міжнародної акредитаційної, методичної чи фахової комісії), бюрократичною (у складі органу управління державної або громадської інституції) та загально-громадською (у складі певного освітянського руху).

 

Окремо слід розглянути проблему освітньої свідомості, позаяк остання, безумовно, вирізняєтLся на блобальному, цивілізаційно-територіальному, регђональному, національному, місцевому, груповому (колективному) та індивідуальному рівнях. Визначається вона суб’єктивними чинниками сприйняття знань і технологій, іх можливого використання в суспільній (не тільки освітній) діяльності.

 

Функціонування системи освіти характеризується терміном освітнє життя, яке пов’язане з інтегральною цілеспрямованою, предметною освітньою діяльністю на всіх рівнях освітніх відносин і свідомості.

Динаміку функціонування системи освіти можна описати поняттям освітній процес, що розглядається як технологія реалізації освітніх функцій держави і громадянського суспільства (себто суб’єктів освіти).

 

Структура освітнього процесу така:

·   формування цілей і завдань освітніх інституцій (державних і громадських);

·   конституювання і утворення освітніх інститутів і організацій;

·   ухвалення та виконання рішень в освітній сфері;

·   підтримка функціонування освітніх інституцій та організацій;

·   контроль за функціонуванням і спрямуванням розвитку освітніх інституцій та організацій.

 

По суті, структура освітнього процесу доволі повною мірою характеризує функції системи освіти суспільства. Якщо ця система націлена на модернізацію, це свідчить про її здатність до застосування. У противному разі йдеться про освітню стагнацію і регрес. Україна перебуваючи у складі Радянського Союзу, пережила і піднесення — 50–60-ті роки, і стагнацію — 90-ті роки, коли за загальною чисельністю молоді з вищою освітою посіла 50-те міс­це у світі, поступившись не тільки високорозвиненим кра­їнам, а й багатьом іншим, що розвиваються [4,  С. 67–68].

 

Окрім структури і функцій системи освіти варто проаналізувати таке важливе поняття, як “інтелектуальний капітал суспільства”, оскільки без нього навряд чи може йтися про динамічний розвиток суспільства загалом.

 

2.     ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ КАПІТАЛ ЯК ЧИННИК ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА


Ще з середини ХХ ст. „просунутий” світ почав усвідомлювати, що саме інтелектуальний потенціал країни визначає її роль і місце у світовому табелі про ранги. Першими це зрозуміли американці, коли розпочали процес “збирання мозків” з найвідоміших світових учених: фізика А. Ейнштейна, ракетобудівника В. фон Брауна, психіатра З. Фрейда, соціолога П. Сорокіна та ін. Внаслідок цього, наприклад, у галузі медицини починаючи з 20-х років американці отримали дві третини всіх Нобелівських премій.

 

По суті, створення американським урядом сприятливих умов для залучення емігрантів-інтелектуалів, візитуючих дослідників з інших країн з науковими ступенями означало отримання прямих (і дешевих за тамтешніми мірками) інтелектуальних інвестицій в американську промисловість. За підрахунками Brokings Institution, лише протягом 1950–1975 рр. щорічний при­буток США від використання знань зарубіжних учених та інженерів перевищував 8,6 млрд. дол. [2]. Нині ці цифри, зрозуміло, стали набагато вагомішими. Не відстає і Об’єднана Європа. Так за даними 1995 року серед працівників 100 провідних європейських дослідницьких центрів понад 10%  становили іноземці, а в Нідерландах та Швейцарії їхня доля становила 30% [7].

 

 Це ті фахівці, що вже працюють. І працюють результативно. Скажімо, протягом 1986-1999 років доля наукових публікацій в країнах ОЕСР, співавторами яких є зарубіжні вчені, зросла  з 14 до 31 %  [6].

Наприкінці тих же 90-х років минулого століття доля патентів з іноземною інтелектуальною участю становила в Бельгії - 34%, в Ірландії – 32%,  в Чехії – 31%, в Угорщині – 27%.  А в Португалії та Туреччині ці цифри сягнули 50 та 85% відповідно!  [9].

 

Ці наукові публікації та патенти підвищують науково-технологічний рівень економік згаданих вище країн і приносять чималий прибуток їхнім народам. Окрім того, вони є свідченням зростаючих тенденцій глобалізації в інтелектуальній сфері, особливо в галузях, які визначають науково-технічний прогрес.

 

По аспірантах, які будуть в найближчий час визначати розвиток науки, техніки і суспільства в цілому, ситуація – ще більш вражаюча. В Швейцарії іноземці становлять 36% від загальної кількості аспірантів, в Бельгії – 34%, у Великій Британії – 29%, а в США – 26%! [10]. 

Характерно, що, наприклад,  американські студенти вибирають собі спеціальності для навчання в аспірантурі зовсім не в сфері, яка визначає  рівень науково-технічного прогресу їхньої країни. Найбільше вони зорієнтовані на підготовку дисертацій в галузі бізнесу, права та медицини.

Натомість в інженерних науках, математиці та сфері інформаційно-комунікаційних технологій більше 40%  дисертацій на пошуки вчених ступенів докторів філософії в цих галузях  (PhD) захищено в США зарубіжними аспірантами. Та й в цілому доля іноземців, які отримали вчені ступені доктора філософії в американських університетах по всьому спектру спеціальностей, становить чималу кількість - 22% [8].

 

Гадаємо, не варто ще раз наголошувати, що практично всі вони залишаються працювати в американських університетах, науково-дослідницьких центрах та корпораціях.

До речі, для того щоб підготувати висококваліфікованого фахівця на рівні кандидата наук (доктора філософії), потрібно приблизно 20-25 років, повного (хабілітованого) доктора наук — 30–35 років.

 

Один рік навчання в американському університеті чи коледжі в середньому коштує 5–30 тис. дол. залежно від професії, рейтингу навчального закладу тощо. Навіть якщо середню вартість річного навчання у США взяти приблиз­но 25 тис. дол., то “купівля” лише одного фахівця зі ступенем кан­дидата наук (доктора філософії) означає пряму інтелектуальну інвестицію в американську економіку близько 300 тис. дол.

 

За даними американської преси [2], нині у США в університетах і промисловості працюють 76400 дослідників-іноземців та 93100 тих, хто вже отримав американське громадянство. Помноживши ці цифри на загальні 300 тис. дол., що необхідні на підготовку висококваліфікованого фахівця, отримаємо фантастичну суму — 50,86 млрд. дол. Ця сума — прямі інвестиції в американську науку та промисловість як наслідок лише факту приїзду до США згаданих інтелектуалів. Але ж вони не просто приїхали, а працюють і приносять прибутки університетам і фір­мам, які створили їм сприятливі умови для роботи. Навіть якщо кожний з них принесе мізерний за американськими мірками річний прибуток 1000 дол., сукупний національний прибуток  США від приїзду на роботу до цієї країни іноземних інтелектуалів становить не менше 50,85 трлн. дол.!


Додамо ще 13 млрд. дол., які приносять американським університетам 500 тис. студентів з інших країн, і ми зможемо оцінити реальні масштаби викачування американцями інтелектуального потенціалу з інших країн світу. Активно працює в даному напрямку і влада Великої Британії, щорічний бюджет якої за рахунок студентів-іноземців в середньому поповнювався останнім часом на 4 млрд. дол. (129 тис. студентів). Де вже нам із 124 млн. дол., які інвестували в українську освітню сферу (до російсько-української війни) 15,5 тис. студентів з інших країн!

 

За прогнозами ЮНЕСКО, досягти високого рівня національного добробуту зможуть країни, серед працездатного населення яких налічуватиметься 40–60 % фахівців з вищою освітою. А США та Японія планують мати майже 90 % таких фахівців серед загальної чисельності працюючих. На думку експертів, це сприятиме  підвищенню економічного ефекту виробництва в 4–11 разів [1].

 

Якщо в Україні найближчим часом кардинально не збільшити чисельності фахівців з вищою освітою з наявних 8 % від за­гальної чисельності працюючих, то й надалі “пастимемо задніх”!


В сучасному світі вартість інтелектуального продукту в міжнародному економічному обміні майже вже перевищує вартість товарної маси. Видатки на інфо-комунікаційне забезпечення вироб­ництва становлять в середньому три чверті доданої вартості сучасної продукції. Увесь світ щодалі розширює торгівлю  кон­центрованим знанням. У двадцяти розвинених країнах, де  працює 95 % учених світу, прибуток на душу населення щоріч­но  збільшується на 200 дол., а у країнах, де науковців бракує, лише на 10 дол.

 

В цьому зв’язку варто зазначити, що красномовними якісними показниками інтелектуальної перспективи глобальної держави, цивілізаційно-територіального об’єднання, держави-нації, регіону, області, міста, району і, навіть селища або села,  є частка валового внутрішнього продукту (ВВП) згаданого вище суб’єкта, яка виділяється на науково-дослідницькі та дослідно-конструкторські розробки (НДДКР).

 

В даному контексті варто назвати кращі світові показники, на які мусить орієнтуватися Україна, якщо вона прагне посісти достойне місце у глобалізованому світі.

Наприклад, видатки на НДДКР (% ВВП) у провідних країнах світу в 2012 році становили [11]:

 

Таблиця 1

РЕЙТИНГ КРАЇН СВІТУ 2012 РОКУ

ПО РІВНЮ ВИДАТКІВ НА НАУКОВІ ДОСЛІДЖЕННЯ ТА

ДОСЛІДНО-КОНСТРУКТОРСЬКІ ВИДАТКИ (%)

  1. Ізраїль - 4.40
  2. Фінляндія - 3.88
  3. Південна Корея - 3.74
  4. Швеція - 3.40
  5. Японія - 3.36
  6. Данія - 3.06
  7. Швейцарія - 2.99
  8. США - 2.82
  9. ФРН - 2.82
  10. Австрія - 2.75
  11. Ісландія – 2.64
  12. Сінгапур – 2.43
  13. Австралія – 2.37
  14. Франція – 2.25
  15. Словенія – 2.11
  16. Бельгія – 1.99
  17. Нідерланди – 1.83
  18. Канада – 1.80
  19. Ірландія – 1.79
  20. Велика Британія – 1.76
  21. КНР – 1.70
  22. Норвегія – 1.69
  23. Люксембург – 1.63
  24. Естонія – 1.62
  25. Португалія – 1.59
  26. Чехія – 1.56
  27. Іспанія – 1.39
  28. Нова Зеландія – 1.30
  29. Італія – 1.26
  30. Бразилія – 1.16
  31. Угорщина – 1.16
  32. Росія – 1.16
  33. Туніс – 1.10
  34. Південно-Африканська Республіка – 0.93
  35. Сербія – 0.92
  36. Україна – 0.86

Важливим індексом є Глобальний інноваційний індекс, який є середнім з двох субіндексів: субіндекса інноваційних видатків і субіндекса інноваційних результатів.

Субіндекс інноваційних видатків дозволяє оцінити елементи національної економіки, в в контексті 1-5 груп, а субіндекс інноваціних результатів – в контексті 6-7 груп:

  1. інcтитути;
  2. людський капітал і дослідження;
  3. інфраструктура;
  4. рівень розвитку ринку;
  5. рівень розвитку бізнесу,
  6. результати в галузі знань і технологій;
  7. результати творчої діяльності [12].

 

Таблиця 2

ГЛОБАЛЬНИЙ ІННОВАЦІЙНИЙ РЕЙТИНГ 2016 РОКУ

(в дужках – рейтинг 2015 року) [13]

  1. Швейцаря (1)
  2. Швеція (3)
  3. Велика Британія (2)
  4. США (5)
  5. Фінляндія (6)
  6. Сінгапур (7)
  7. Ірландія (8)
  8. Данія (10)
  9. Нідерланди (4)
  10. ФРН (12)
  11. Південна Корея (14)
  12. Люксембург (9)
  13. Ісландія (13)
  14. Гонконг/КНР (11)
  15. Канада (16)
  16. Японія (19)
  17. Нова Зеландія (15)
  18. Франція (21)
  19. Австралія (17)
  20. Австрія (18)
  21. Ізраїль (22)
  22. Норвегія (20)
  23. Бельгія (25)
  24. Естонія (23)
  25. КНР (29) …

... 56. Україна (34)

 

Окрім того мусимо відзначити, що останнім часом спостерігається активне перенесення з країн-глобалізаторів до слаборозвинених країн виробництв з високим рівнем матеріальних та енергетичних затрат, а також виробництв з певними екологічними ризиками. Водночас, як було проілюстровано на прикладі США, високорозвинені країни заохочують імпорт інтелектуального капіталу. Загалом же схема є трохи складнішою:  західні та центрально-європейці разом  з азіатами та африканцями їдуть до США, а до ЄС перебираються переважно фахівці з країн постсоціалістичного та пострадянського простору. Це породжує своєрідний „шовковий гуманітарний шлях”, яким інтелектуальний капітал прямує до країн ЄС і далі – до США.

 

Рівень розвитку інтелектуального капіталу нації, країни, регіону характеризується інтелектуальним потенціалом, до якого входять такі параметри:

·   система освіти (освітні заклади);

·   рівень комп’ютеризації;

·   система комунікації;

·   система науки (наукові заклади);

·   бази даних (традиційні та електронні бібліотеки);

·   інтелектуальна власність (патенти, ліцензії, технології) [5].

 

Перелічені компоненти тісно взаємопов’язані, проте перше рейтингове місце серед них безумовно посідає система освіти. Саме реформація системи освіти, створення сприятливих умов для функціонування закладів вищої освіти всіх рівнів та форм власності є запорукою розвитку національного інтелектуального потен­ціалу.

 

У цьому зв’язку нам потрібно дуже уважно подивитися на процеси глобалізації в освітній сфері, пов’язані зі стандартизацією концепцій підготовки фахівців, освітньо-професійних характеристик, узгодженням навчальних планів, програм, документів про освіту (дипломів і додатків до них), запровадження нових форм навчання на основі  нових інформаційно-комунікаційних та навчально-методичних технологій [3].

 

Безумовно, Болонський процес незважаючи на обмеженість його регіоном Європи є чи не найголовнішим напрямком удосконалення національних систем освіти та узгодження їх змістовної частини у глобальному, планетарному масштабі. І пошук власної української

інтелектуальної та культурно-освітньої ніші в цьому процесі є проблемою не тільки теоретичною, а й практичною.

 

Проте треба розуміти, що втягування України у світовий освітній процес матиме не лише позитивні наслідки для національної освітньої сфери і українського суспільства в цілому. Вихід на світовий рівень освітніх послуг наших вищих та середніх навчальних закладів без суттєвих фінансових, інтелектуальних і науково-технологічних ін’єкцій може призвести до падіння конкурентоспроможності вітчизняних навчальних закладів та зростання  відтоку науково-педагогічних кадрів до інших країн.

 

Тому, на наш погляд, роботу, пов’язану з переходом на світові стандарти якості освіти потрібно поєднувати із збільшенням державної підтримки національної освітньо-наукової  сфери аби уникнути „вимивання” українського інтелектуального капіталу, який повинен, насамперед, працювати на відтворення і зростання інтелектуального та культурно-наукового  рівня нації.   

 

Ми не зачинимося бар’єром від усього світу, навіть якщо й будемо прагнути обмежити виїзд українських фахівців штучним шляхом – через відмову  перейти на міжнародні освітні стандарти, що формуються, і в такий спосіб ускладнити процедуру   легалізації українських документів про освіту за кордоном. Досвід Радянського Союзу показав безперспективність реалізації такого підходу.

 

Нашій же політичній та правлячій еліті варто попрацювати над тим, щоб створити в Україні відповідні  соціально-економічні умови для фахівців з вищою освітою, які повинні примножувати інтелектуальний потенціал українського суспільства, а не інших суспільств. Більше того, у нас є всі підстави для залучення таких фахівців з інших країн. Освітня ж сфера нашого суспільства має розвиватися з урахуванням новітніх світових тенденцій і бути на висоті вимог світового співтовариства, що глобалізується.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ: 

1.  Антипов В. Скажіть, скільки у вас закордонних студентів? // Дзеркало тижня. — 2001. — 3 лютого.

2.  Годунова В. Від кого залежить Америка // Дзеркало тижня. — 2001. — 3 лют.

3.  Кольчугина М.Б. “Новой экономике” — новое образование // МЭиМО. — 2003. — № 12. — С. 42–53.

4.  Корсак К.В. В ХХІ век с новой парадигмой национального образования // Персонал. — 2000. — № 1. — С. 66–72.

5.  Марчук Є. Стратегічна орієнтація суспільства — рух на випередження // День. — 2000. — 10 березня.

6.  Цапенко И. Электронная эпоха науки // МЭиМО. – 2005. – №8. -  С. 19-32.

7.  Innovative people. Mobility of skilled personnel in national innovative systems. Paris. OECD, 2001. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.oecd.org

8.  International Mobility of the Highly Skilled. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  www.oecd.org

9.  OECD Science, Technology and Industry Outlook 2002. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  www.oecd.org

10. Education at a glance. 2003. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:   www.oecd.org

11. Рейтинг країн світу по рівню видатків на НДДКР. UNESCO Institute for Statistics, 2012. – Режим доступу:  http://gtmarket.ru/ratings/research-and-development-expenditure/info

12. Global Innovation Index 2016. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.wipo.int/publications/en/details.jsp?id=4064&plang=RU

13. Глобальний інноваційний індекс 2016 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.wipo.int/edocs/pubdocs/en/wipo_pub_gii_2016-intro5.pdf

 

 

 

 



Создан 04 фев 2017