КАФЕДРА @ UA

 

Валерій Бебик. ПОЛІТИЧНИЙ МАРКЕТИНГ В СИСТЕМІ ПОЛІТИЧНОЇ ПРАКСЕОЛОГІЇ

Навчальна дисципліна "Політичний маркетинг"



 

ПОЛІТИЧНИЙ МАРКЕТИНГ В СИСТЕМІ

ПОЛІТИЧНОЇ ПРАКСЕОЛОГІЇ

 

Бебик, Валерій,

доктор політичних наук, професор,                                     

Всеукраїнська асоціація політичних наук,

голова правління,

v.bebyk.cathedra@ukr.net

 

АНОТАЦІЯ

Систему політичних наук можна поділити на три великих групи наук: теоретичні (теорія та історія політичної думки, теорія та історія держави і права, політична філософія, політична історія, політична ідеологія і т. ін.), праксеологічні (політичний менеджмент, політичний маркетинг, інформаційно-комунікаційний менеджмент) і теоретико-пракселогічні (політична психологія, політична соціологія, політичні комунікації, політична антропологія, політична культура, етно-державознавство і т. ін.).

Політичний маркетинг розглядається як наука, яка регулює політичний ринок. Види політичного маркетингу: дослідження громадської думки, виборча інженерія, політичне рекламування та іміджелогія. Особливе значення має система політичної комунікації. Види політичної комунікації: через мас-медіа, організації, неформальні контакти.

Ключові слова: влада, політичний ринок, політична праксеологія, політичний маркетинг, політичні комунікації.

 


POLITICAL MARKETING IN POLITICAL PRAXEOLOGY 

 

Bebyk, Valeriy,

Doctor of Political Science, Professor,

Ukrainian Political Science Association,

President,

v.bebyk.cathedra@ukr.net

 

SUMMARY 

System of Political Science is divided into three major groups sciences: theoretical (theory and history of political thought, theory and history of law, political philosophy, political history, political ideology, and so on. Al.), Praxeological (political management, political marketing, information -komunikatsiynyy management) and theoretical prakselohichni (political psychology, political sociology, political communication, political anthropology, political culture, ethnic gosudarstvovedenie and so on. al.).

Political marketing is considered as the science that governs the political market. Types of political marketing, public opinion research, electoral engineering, political advertising and image study. Of particular importance is the system of political communication. Types of political communication: through the media, organizations, informal contacts.

Keywords: government, political market, political praxeology, political marketing and political communication.

 

 

Систему політичних наук (досить умовно) можна поділити на три великих групи наук: теоретичні (теорія та історія політичної думки, теорія та історія держави і права, політична філософія, політична історія, політична ідеологія і т. ін.), праксеологічні (політичний менеджмент, політичний маркетинг, інформаційно-комунікаційний менеджмент) і теоретико-пракселогічні (політична психологія, політична соціологія, політичні комунікації, політична антропологія, політична культура, етно-державознавство і т. ін..), які поєднують в собі теоретичні і практичні засади дослідження, проектування і регулювання політичної сфери суспільства.

 

Однією з важливих наук в системі політичної праксеології є політичний маркетинг, який дозволяє дослідити політичний ринок і запропонувати суб’єктам політики ефективні методи регювання політичної діяльності. Зрозуміло, що однією з базових категорій політичного маркетингу є категорія влади, насамперед, влади політичної.

 

Політологи небезпідставно вважають, що влада  це – особливий вид суспільних відносин, який полягає у спроможності суб’єктів влади нав’язувати свою волю, спрямовувати, регулювати і контролювати поведінку та діяльність людей за допомогою адміністративно-правових, соціальних і психічних засобів впливу. При цьому виокремлюють владу економічну, політичну, державну, інформаційну, ­сі­мей­ну та ін.

 

Одним з найважливіших видів влади є політична влада - реальна спроможність певного стану, групи, індивіда реалізовувати свою волю в політиці й правових нормах. Основним видом політичної влади є державна влада, а безпосередніми суб’єктами політичної влади є політичні інститути та їх органи, які реалізують процес керування різними сферами суспільного життя, мають засоби влади (координація, примус, контроль, насильство, репресії), обирають цілі й способи їх використання.

 

Практично всі теорії та концепції політики побудовані на тезі, що саме відносини влади між великими суспільними групами, діяльність держави, боротьба за владу в державі, а також за спосіб її функціонування визначають характер по­літичної сфери суспільства.

 

Природа по­літичної влади розглядається в системі політичних наук в рамках наступних підходів:

 

1. Телеологічний підхід (з погляду до­сяг­нення певної мети) характеризує владу як здатність досягти поставлених цілей, пов’язаних з мі­фами про владу, і намічених результатів (Б. Рассел). Таке визначення тлумачить владу не тільки як відносини між людьми, а й у контексті взаємодії людини з довкіллям (вла­да над природою).

 

2. Соціологічний підхід базується на аналізі влади в контексті соціальних умов її виникнення й функціонування з урахуванням панівних у суспільстві цінностей, традицій, політичної культури і т. ін.

Наприклад, М. Вебер розумів владу як здатність одного ін­дивіда реалізовувати свою волю навіть у разі спротиву іншого (відносини панування та підкорення).

Засновник структурно-функціонального аналізу Т. Парсонс у контексті теорії соціальної дії розглядав суспільство як цілісну систему, елементи якої інтегруються саме соціальною дією - поведінкою суб’єктів полі­тики (людини, групи, організації тощо) залежно від природних (біологічна природа людини, клімат) і соціальних (соціум) чинників, що по суті і визначають поведінку людини в суспільстві в рамках відносин влади.

Згідно з функціональним принципом влада зобов’язує суб’єк­тів виконувати суспільні обов’язки та мобілізує ресурси задля досягнення загальних цілей.

У межах соціальної конфліктології (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ле­нін) влада розглядалася в контексті відносин підкорення одного класу іншим - в наслідок економічної нерівності та статевих, етнічних, вікових, культурних, регіональних та професійних від­мін­ностей. К. Маркс і Ф. Енгельс першими навели поняття соціальна влада і зазначили, що основне місце в системі со­ціальної влади посідає державна, політична влада.

М. Дюверже розглядав владу як дволикого Януса: поєднання насильства (фізичного, економічного, морально-психологічного) і авторитету (добровільного підкорення). Влада у нього є інструментом панування одних груп над іншими, а водночас — за­собом інтеграції та забезпечення соціальної солідарності всіх членів суспільства.

 

3. Поведінковий (біхевіористичний) підхід тлумачить владу як особливий тип поведінки, коли одні командують, а інші — підкоряються.

Ця концепція влади пов’язана з іменами Ч. Мерріема,
Г. Лас­суелла та Дж. Кетліна, які виво­дили відносини влади з природи людини (без мораль­них оцінок політики), а основним мотивом полі­тичної актив­ності особистості вважали її бажання підкорити своїй волі інших. Баланс політичних сил має забезпечуватися системою політичних інститутів.

Недостатність правових (легальних) форм регулювання поведінки зумовила розвиток в межах поведінкового підходу психоаналітичних і неофрейдистських концепцій влади. Провідна теза цих концепцій полягає в розумінні влади як способу панування несвідомого над людською психікою.

Так, К. Хорні виводив мотивацію політичної поведінки зі страху перед ворожим для людини соціальним середовищем. Л. Дюгі пов’язував владу з фізичним, моральним, релігійним, інтелектуальним та економічним домінуванням одних над іншими, а  велич влади - з її обожненням (політичний міф традиційних суспільств) або суспільною волею, яка мусить під­коря­тися індивідуальній волі найсильніших (у передсучасних і сучасних суспільствах).

 

4. Психологічний підхід ґрунтується на розумінні витоків влади у свідомості та підсвідомості людей. З. Фрейд вважав потяг до влади трансформацією сексуальної енергії, Г. Юнг — психічної енергії взагалі. С. Мос­ко­вісі та Б. Едельман бачили причини психологічного підкорення у гіпнотизмі взаємин вождя та юрби, а Ж. Лакан — в особливому підсвідомому сприйнятті символів, що висловлюються через мову.

 

5. Системний підхід розглядає владу як похідну від політичної системи. У межах системного підходу виокремлюються такі концеп­ції:

  • макрорівень — влада як властивість макросоціальних систем, шо є способом організації, умовою функціонування та засобом ухвалення рішень і розподілу цінностей (Т. Парсонс, Д. Істон);
  • мезорівень — влада на рівні конкретних структур суспільства — сім’ї, виробничих груп, організацій (М. Крозьє, К. Дойч, Н. Луман);
  • мікрорівень — влада як взаємодія індивідів у межах соціальної системи, де роль індивіда в суспільстві визнача­є його владу, суб’єктом якої він є (Т. Кларк, М. Роджерс).

Інформаційно-комунікаційна версія (К. Дойч, Н. Луман) тлумачить владу як засіб соціальної комунікації, що регулює групові кон­флікти та забезпечує інтеграцію політичної системи.

 

6. Реляціоністський підхід (від лат. relatio — донесення) роз­глядає владу як рольові, асиметричні відносини, що дають змогу одному суб’єкту (індивіду або групі) змінювати поведінку іншого.

У межах цього підходу виокремлюють такі теорії:

- опору (Д. Картрайт, Дж. Френч, Б. Рейвен), яка аналізує форми та ступені опору в системі владних від­но­син;

- обміну ресурсами (П. Блау, Д. Хіксон, Б. Рей­вен), яка за основу владних відносин бере нерівний розподіл ресурсів між володарем і підвладним;

- розподілу зон впливу (Д. Ронг), яка розглядає систему владних відносин через призму постійного обміну ролями володаря влади та її об’єкта.

 

Ресурси влади розглядають як: а). все що може бути використаним для впливу на інших (Р. Дал, М. Роджерс); б). засоби, які можуть забезпечити вплив суб’єкта на об’єкт влади через примус, заохочення або переконання.

 

Виокремлюють наступну типологію ресурсів влади:

  • за способами досягнення політичних цілейантропологічні (страх, інтерес, переконання);
  • за характером і сферою впливу (А. Етціоні):

- нормативні (засоби впливу на внутрішній світ, ціннісні орієнтації та норми поведінки людини);

- примусові (заходи адміністративного впливу, що передбачають силові методи “переконання” через суд, поліцію, армію, спецслужби);

- утилітарні (пов’язані з матеріальними та соціальними благами, повсякденними інтересами людей).

  • залежно від сфери життєдіяльності:

- економічні ресурси (матеріальні цінності, гроші, техніка, землі, корисні  копалини);

- соціальні ресурси (соціальний статус/ранг, посада, освіта, соціальне забезпечення, медичне обслуговування);

- культурно-інформаційні ресурси (інформація, знання);

- силові ресурси (армія, поліція, служба безпеки, суд, прокуратура);

- демографічні ресурси (коли людина стає засобом реалізації чужої волі).

 

Відповідно до поняття політичної влади, яка розподіляється між суб’єктами політики на політичному ринку, ми пропонуємо розглядати політичний маркетинг як сукупність форм, методів і технологій дослідження, проектування та впровадження у суспільно-політичну практику певних процедур регулювання політичного ринку, а також настанов суспільної свідомості з метою завоювання та утримання конт­ролю за ринком влади.

 

Під регулюванням політичного ринку (політико-правовими методами) розуміють вибір норм представництва та процедур обрання законодавчих, виконавчих і судових органів влади.

А під регулюванням суспільної свідомості (соціально-психологічними методами) розуміють дослідження настанов суспільної свідомості з метою “упаковки” й “продажу” таких характеристик суб’єктів політики, які різні соці­альні групи населення готові “купити” за певну соціальну ціну.

ґрунтуючись на базових характеристиках ринку влади (демо­кратичного чи тоталітарного), виокремлюють відповідно політичний маркетинг демократичного й тоталітарного суспільств.

 

Урахувавши ці специфічні особливості політичної діяльно­сті в таких суспільствах, назвемо такі функції полі­тич­ного маркетингу: 

  • Формування інформаційного банку (даних статистики та звітності, результати досліджень у галузі економіки, політики, психології, демографії).
  • Розроблення методів аналізу та обробки даних інформа­цій­ного банку, виокремлення показників, що найповніше характеризують об’єкти та суб’єкти політики.
  • Оцінювання й аналізування умов політичного ринку, маркетингового мікросередовища (сукупність сил, які діють під конт­ролем партії, соціальної групи, лі­дера) та макросередовища (економічні, соціальні, політичні, психологічні, демографічні чинники).
  • Аналізування ринкових можливостей тих чи інших пар­тій, суспільних інституцій, ідей, особистостей.
  • Розроблення оцінних і прогнозних моделей політичного попиту, життєвого циклу об’єктів і суб’єктів політики (пар­тій, програм, ідей, лідерів) і політичної поведінки останніх.
  • Аналізування ефективності політичного маркетингу, ко­ри­гування обраних форм і методів політичної діяльності і т. ін.

Виходячи з типології політичних об’єктів і суб’єктів вирізняють політичний маркетинг особистостей, суспільних організацій (державних і недержавних) та ідеологій (ідей, програм, концепцій, доктрин).

 

Виокремлюють наступні види політичного маркетингу: дослідження політичного ринку (вивчення даних статистики та громадської думки), виборчу інженерію (розробка та впровадження процедур формування органів влади) і політичне рекламування та іміджелогія (розробка та «просування» політичних іміджів).

 

Дослідження політичного ринку передбачає вивчення та аналі­зу­вання політичної культури суспільства, рівня розвитку пар­тій­но-полі­тичних структур, банку політичних лідерів (тобто полі­тичної та правлячої еліти) і настанов суспільної сві­домості.

Якщо перші три чинники досліджуються традиційними мето­дами політичного аналізу, то стереотипи суспільної свідомості - через вивчення громадської думки.

Вивчати громадську думку можна через наступні канали надходження інформації: опосередковані (документи та повідомлення мас-медіа), пря­мі (особисті контакти з громадянами) та спеціалізовані канали (соціологічні та соціопсихологічні дослідження).

 

Виборча ін­женерія - пристосування виборчих процедур (формування органів влади) до реалізації інтересів правлячої і політичної еліти щодо завоювання та збереження влади в державі (області, місті, селі) чи суб’єкті політичної діяльності (партії, суспільній організації, конфесії).

Виокремлюють наступні методи виборчої інжене­рії:

  • встановлення вигідних правлячим колам виборчих процедур;
  • встановлення кваліфікаційного бар’єру для партій/блоків;
  • встановлення майнового цензу для кандидатів або партій/блоків;
  • стимулювання та переміщення виборців з одних виборчих ок­ругів до інших;
  • маніпулювання кордонами виборчих округів;
  • вибір відповідного часу для проведення виборів;
  • добір лояльного до правлячої еліти складу виборчих ко­місій;
  • відмова в реєстрації певним кандидатам і політичним партіям.

Політичне рекламування та іміджологія вивчають проблеми формування й створення в суспільній свідомості образів суспільних інститутів (держави, політичних партій, орга­ні­зацій, установ) та окремих політичних лідерів, розробляють сукуп­ність прийомів, технологій і засобів формування в сус­піль­ній сві­домості відповідних образів реальних суб’єктів політики. 

Виокремлюють такі етапи полі­тичного рекламування та іміджології: 

  • Вивчення ідеологічних і соціопсихологічних настанов гро­­­­мадян щодо іміджу “ідеального” політичного діяча, організації, програми.
  • Дослідження характеристик іміджу реального суб’єкта політики.
  • Створення (“упаковка”) іміджу кандидата, який можуть “купити” виборці завдяки проведенню рекламної кампанії.
  • Розроблення форм, методів і засобів політичної реклами, базуючись на обраному іміджі.
  • Реалізація (“продаж”) створеного іміджу через засоби масової інформації.

Політичні консультанти, зокрема, у своїй роботі використовують методи «контрольної групи» та «зосередження», які дозволяють отримати інформацію про основні проблеми виборців, їхню мотивацію та уявлення.

А психофізіологічні тести (аналіз висоти тону голосу, тест шкіри і т. ін.) дають можливість визначити емоційні відгуки на особистість кандидата та його погляди. Саме емоційні відгуки свідчать про те, чи має кандидат “ауру комунікації”, яка не піддається визначенню, але є визначальною під час голосування.

 

Надзвичайно важливе значення для політичного маркетингу має вивчення громадської думки, яке розглядається як:

  • один з найважливіших аспектів політичної комунікації, який створює умови для ефективного функціонування політичної системи суспільства (в частині здійснення зв’язків між державою і громадянським суспільством);
  • вид політичного маркетингу (в частині вивчення політичного ринку);
  • етап політичного менеджменту (в частині вивчення особливостей об’єкта та суб’єкта управління);
  • елемент технології розробки і корегування політичного іміджу суб’єкта політики.

  • Вивчення громадської думки набуло широкої популярності (починаючи з ХХ ст.) завдяки методології біхевіоризму та значному розвитку (на основі останньої) наступних видів/методів дослідницької тех­ніки: контент-аналіз, спостереження, статистичний метод, аналіз конкретних випадків, опитування.

Контент-аналіз (походить від англ. content зміст) поля­гає в аналізі змісту політичних та інших текстів (фрагментів ­та­ких текстів чи змістовних блоків) і переведенні їх у цифрові дані. За одиницю аналізу можуть брати один чи кілька парамет­рів, згідно з якими аналізуються оцінки певного явища, події, ­суб’єкта політики в розглядуваних текстах.

Досліджувати можна як один політичний текст, так і кілька текстів — наприклад, кілька виступів одного й того самого політичного лідера протягом певного періоду часу. Аналогічно можна зробити певні висновки про еволюцію поглядів цього політика, якщо розглядати його висловлювання, да­тувати й зазначати місце їх проголошення.

Використовують контент-аналіз і під час вивчення повідомлень різних засобів масової інформації про одну й ту саму по­дію чи людину. Саме так, проаналізувавши численні повідомлення традиційної, радіо- та електронної преси, можна дістати досить об’єктивний зріз громадської думки з цього приводу.

Слід, проте, звернути увагу й на труднощі, пов’язані з використанням цього методу. Передусім потрібні підготовлені експерти для отримання первинних оцінок (які до того ж можуть бу­ти і є доволі суб’єктивними). А це ускладнює  комп’ютеризацію за­значеного методу, оскільки комп’ютер часто не “вловлює” окремих нюансів політичної заяви чи дипломатичної ноти.

 

Спостереження полягає у безпосередньому вивченні специфіки об’єктів і суб’єктів політики, особливостей їхнього політичного життя, політичних структур, політичної діяльності, політичної культури і політичної свідомості. Виокремлюють зовнішнє і внутрішнє (включене) спостереження. У першому випадку експерти знаходяться поза межами об’єктів і суб’єктів політики, в останньому – в середині них, беручи участь в політичному житті досліджуваних об’єктів і суб’єктів політики.

 

Статистичний метод дослідження політичної активності має на меті вивчення та аналіз закономірностей у поведінці вибор­ців залежно від специфіки виборчих округів, стану суспільної сві­домості громадян і т. ін. Він базується на дослідженні результатів голосування виборців (під час виборів, референдумів, опитувань) і даних державних статистичних органів.

 

Аналіз конкретних випадків полягає в отримуванні різними методами інформації про функціонування певних об’єктів і суб’єктів політики в конкретних випадках політичного життя індивіда, групи, суспільства та інтерпретації вказаної інформації з точки зору громадської думки.

 

Опитування громадської думки здійснюються шляхом безпосереднього (польового) або опосередкованого (через телефон, телебачення, пресу, пошту, інтернет) анкетування респондентів.

Техніка опитування полягає в тому, що респондентам пропонуються  (письмово або усно) заздалегідь розроблені анкети, які складаються із закритих і відкритих запитань. Основну проблему, яку доводиться розв’язувати під час проведення опитувань громадської думки, становить правильна побудова­ респондентського масиву — вибірки.

Остання має бути репрезентативною, тобто відповідати структурі населення в цьому­ об’єкті дослідження (країні, області, місті, районі, селі). Як контрольні параметри вибірки беруть стать, вік, освіту, соціально-професійний статус опитаних, їхні політичні уподобання (у разі потреби).

Водночас, практика функціонування авторитарних і тоталітарних режимів показала, що особливої ваги в умовах державного тиску на громадян набуває психологічний чинник, коли люди бояться бути відвертими або зовсім відмовляються від участі в опитуваннях громадської думки. В такому випадку дослідникам потрібно емпіричним шляхом вишикувати певні коефіцієнти поправки до формально репрезентативної вибірки респондентів.

 Нерідко в політичній практиці використовують так звані екс­пертні опитування, коли до групи респондентів включається не широкий загал (від кількох сотень до кількох тисяч опитаних), а лише кілька десятків фахівців з проблем політики. За належного добору експертів і відповідного рівня їхньої кваліфікації результати таких опитувань можуть бути дуже корисні в політичній практиці.

 

Загалом вивчати громадську думку можна через опосередковані, пря­мі й спеціалізовані канали надходження інформації.


Опосередковані канали вивчення громадської думки — засоби масової інформації (преса, радіо, телебачення, відео, мережі інтернету), документи засідань органів влади, суспільно-політичних організацій, матеріали державних органів управління статистики, спецслужб, органів внут­рішніх справ, армії та ін.

 

Прямі канали вивчення громадської думки — особисті контакти працівників органів управління, політиків з населенням на зборах, мітингах, страйках, прийом громадян, через листування і т. ін.

 

Спеціалізовані канали вивчення громадської думки є най­надійнішими, оскільки дають змогу отримувати з допомогою соціологічних і соціопсихологічних методів надійну й ре­презен­тативну (адекватну) інформацію з широкого кола пи­тань.

На відміну від опосередкованих каналів (які дають змогу дослідити методом контент-аналізу лише основні тенденції громадської думки), прямих каналів (які надають інформацію про думки найактивнішої частини населення, яка пише листи, звернення, виступає на мітингах і т. ін.) саме спеціалізовані канали висловлювання громадської думки мають стати науковою базою для проведення політичного маркетингу та менеджменту.

 

Виокремлюють наступні основні фун­к­­ції опитування громадської думки в суспільному житті: політичну, ідеологічну й со­ці­а­ль­ну.

 

Політична функція полягає в політичній розвідці, досліджен­ні суспільних настроїв, соціальних настанов електорату, ставлення широких верств населення до різних соціальних проблем, політичних структур, окремих індивідів.

 

Ідеологічну функцію слід розглядати в таких аспектах:

  • регулярність проведення опитувань сприяє створенню мо­ніторингу (безперервного стеження) за ефективністю впли­ву по­лі­тичних акцій на різні категорії електорату, дає змогу виявити, як реагують основні прошарки населення на ідеї, гасла, політичні програми, форми їх подання, манеру лідерів триматися і т. ін.;
  • дані опитувань справляють значний ідеологічний вплив, сприяють формуванню громадської думки в заданому напрямі. Якщо тонко вбудувати соціально-психологічну настанову сприйняття в запитання анкети, можна “підказати” бажану відповідь, інтерпретувати в потрібному контексті отримані відповіді, привернути увагу до зростання популярності одного лідера, промовчати щодо іншого і т. ін.

Соціальна функція опитувань також має кілька аспектів:

  • результати містять інформацію про потреби, інтереси, вимоги, претензії населення до влади, які остання не повинна ігнорувати й мусить використовувати під час вироблення управлінських рішень;
  • громадська думка через опитування реалізує функцію со­ціального контролю, відкриває важливий канал зв’язку між владою та громадськістю, а інколи реалізує й деякі функ­ції прямої демократії;
  • опитування дають змогу точніше визначити спів­від­но­шен­ня політичних сил у суспільстві, що є одним із чинни­ків політичної та соціальної стабільності;
  • дані опитувань уможливлюють довготермінове прогнозування соціального розвитку суспільства і т. ін.

Крім того, опитування громадської думки можуть бути стратегічними й описовими (допоміжними).


Стратегічні опитування, скажімо, під час проведення виборів, полягають в оцінюванні загальнополітичної си­туації, сильних і слабких сторін кандидатів, у визначенні на осно­ві со­ціальних, демографічних, геополітичних чинників шан­сів кандидата в тих чи інших регіонах.

 

Описові (допоміжні) опитування дають змогу кандидатам та їхнім командам дізнаватися про те, хто лідирує на певному етапі політичних змагань, які проблеми виборці вважають для себе найважливішими і т. ін.

 

Отже, вивчення громадської думки є однією з найважливі­ших складових політичного маркетингу та менеджменту, оскільки без об’єктивної соціа­льної інформації про реальний стан справ у суспіль­стві, ставлення широкого загалу до ключових питань громад­ського життя, до окремих суспільних інститутів (держави взагалі, парламенту, уря­ду, політичних партій, окремих лідерів та ін.) неможливо приймати відповідальні рішення. Маючи таку інформацію, центри влади можуть адекватніше впливати на стан справ у суспільстві, підвищувати ефективність управлінських рішень, мати зворотний зв’язок з громадськістю про рівень сприй­нят­тя нею певних законопроектів, постанов, загальнополітичних рі­шень.

 

Надзвичайно важливою категорією для політичного маркетингу є категорія політичної комунікації, яка розглядається як:

  • процес передавання, переробки та прийняття політичної інформації суб’єктами та об’єктами політики, здійснюваний під час функціонування політичної сфери суспільства;
  • окрема наука в групі наук політичної праксеології.

Процес політичної комунікації відбувається в контексті багатостроннього обміну політичною інформацією за наступними рівнями політико-владної ієрархії:

  • по вертикалі (індивід-група-суспільство чи національна влада-регіональна влада-локальна влада);
  • по горизонталі (президент-парламент-уряд чи обласна адміністрація – обласна рада) тощо.

Кожна політична система розгортає власну мережу політичної комунікації відповідно до своїх можливостей. І ця мережа розвивається одночасно із становленням та розвитком політичних структур суспільства.

 

Як і суспільства, політичні системи можуть бути ліберальними або авторитарними чи тоталітарними. Відповідну типологію мають і системи політичної комунікації.

 

Зокрема, ліберальні структури політичної комунікації ґрунтуються на демо­кратичних підходах, коли існує постійний діалог між владою та суспільством. З погляду цієї концепції можна говорити про “уряд громадської думки”, який є виявом демократії крізь призму взаємообміну інформацією між правителями та підлеглими.

 

Політична комунікації життєво необхідна суспільній та політичній системам. А полі­тичний аналіз (і подальший політичний прогноз) має враховувати проблеми інформації та по­літич­ної комунікації в поєднанні з іншими проблемами, як це робиться в межах функціональної концепції дослідження полі­тичної сфери суспільства. В рамках цієї концепції, наприклад, Г. Алмонд і Дж. Коулмен розглядали комунікацію з погляду її гомогенності, мобільності, обсягів і спрямованості.

 

         Політична комунікація є специфічним видом політичних від­носин і розглядається як невід’ємний елемент політичної сфери суспільства, частина його політичної свідомості, яка здійснюється наступними способами комунікації:

  • засобами ма­сової комунікації; 
  • суспільними організаціями; 
  • неформальними контактами.  

У цьому контексті виокремлюють констатуючу (нейтральну) та спонукальну (яка закликає до певних дій) політичну інформацію. Спонукальна інформація, у свою чергу, може бути спря­мована на активізацію (“підштовхування” до дій у певному напрямі) і дестабілізацію (руйнування політичних структур, норм і форм поведінки або діяльності).

 

Якщо подивитися на політичну інформацію з погляду використовуваних при трансляції останньої засобів аргументації, то можна виокремити логічне та емоційне переконання.

 

Логічне переконання орієнтується на раціональну, доказову, наукову аргументацію (не всім, до речі, доступну в наслідок різного рівня свідомості, культури і т.ін.).

 

Емоційне переконання покликане впливати на емоційний елемент людської психіки (тут сфера формуючого впливу, безумовно, є значно ширшою в наслідок фрагментації і несистемності отримуваної інформації та відповідного рівня суспільної свідомості). Мета — змінюючи систему цін­ніс­них орієнтацій особистості, примусити її діяти в заданому пропагандистами напрямі.

 

Політична інформація, що надходить до її споживача, може сприйматися повністю, частково (після внутрішньої ідейно-політичної, релігійної, етнічної чи індивідуально-психологічної “цензури”) або не сприйматися взагалі. У цьому контексті велику роль відіграє соціокультурна (суспільно-політична, соціально-економічна, професійно-фахова чи етнічно-релігійна) група, до якої належить (якщо належить) споживач інформації.

 

         В цьому зв’язку варто назвати особливості впливу соціокультурної групи на сприйняття політичної інформації індивідом:

  • особистий погляд споживача інформації перебуває під сильним впливом групи, до якої він належить або прагне належати;
  • людина заохочується (або карається) за дотримання (або невиконання) групових стандартів;
  • якщо думка “озвучена” в аудиторії, її важче змінити, ніж особистий погляд;
  • групові дискусії та рішення сприяють послабленню внут­рішнього опору певній думці;
  • підтримка навіть однієї людини ослаблює тиск “групового мислення”;
  • найортодоксальніші прихильники групи найменш готові до сприйняття інформації, яка суперечить її нормам;
  • велике значення для успішного засвоєння інформації
    мають форма й особливості її подання (довіра до інфор­матора, враження від його об’єктивності та правдивості тощо).

Окрім того, варто звернути особливу увагу на адресність по­лі­тичної інформації, її “упаковку” відповідно до споживацьких стандартів (ідеологічно-політичних, мовно-культурних, етно-релігійних) різних груп населення.

 

Ось тут ми вже наблизилися до формулювання певних узагальнень щодо визначення особливостей (принципів та функцій) культури політичної комунікації.

         Основні принципи політичної комунікації:

  • пріоритетність якостей і цінностей цієї культури (ієрархія);
  • рівні права усіх громадян на отримання інформації (демо­кратія);
  • наближеність до культури нації, етносу, конфесії, класу то­що (ідентичність);
  • урахування морально-етичних норм (мораль).

Характер політичної комунікації в суспільстві, рівень її розвитку визначаються рівнем загальної та політичної культури суспільства, опосередковуються їх цінностями й нормами. Але політична комунікація як засіб існування й передавання по­лі­тич­ної культури саме й визначає рівень політичної культури суспільства, особливості функціонування політичної сфери суспільства.

 

З урахуванням особливостей функціонування політичної сфери суспільства варто назвати й основні функції політичної кому­нікації:

  • поширення ідейно-політичних цінностей, знань, політичної інформації;
  • формування політичної свідомості;
  • поширення норм політичної культури, здійснення полі­тико-культурного обміну, розвиток політичної культури суб’єктів політики (індивідів, груп, політичних струк­тур);
  • інтеграція та регулювання політичних відносин;
  • підготовка та сприяння громадськості до участі в політич­ній діяльності.

Окрым того, зазначимо, що політична комунікація повинна бути засобом узгодження та координації суспільно-політичних інтересів на основі повного інформування громадян, поваги до прав і свобод особистості, демо­кратичної політичної культури та свободи мас-медіа від владних та бізнесових структур (національних та зарубіжних). Це ідеал, якого треба прагнути шляхом постійної та копіткої роботи усім суб’єктам суспільного життя.

 

Наостанку зауважимо, що політичний маркетинг може бути ефективним в процесы регулювання політичного ринку лише за умов одночасного використання методів політичного менеджменту та інформаційно-комунікаційного менеджменту, які всі разом і складають систему політичної праксеології.

                                          

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ:

 

  1. Bebyk W. Polityczna prakseologia: teoria, metodologia, praktyka // Panstwo i pravo wobec wspolczesnych wyzwan. Teoria i filozofia panstwa i prava oraz aksjologia democracji i ocrony praw czlowieka. Ksiega jubileuszowa Profesora Jerzego Jaskierni. – Torun, 2012. – S. 139-147.
  2. Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. – К.: Парламентське видавництво, 2012. – 808 с.
  3. Бебик В. Політологія: наука і навчальна дисципліна. – К.: Каравела, 2009. – 496 с.
  4. Bebyk W. Jak sie wygrywa I przegrywa wybory. – Warszawa: WSSU, 2004. – 128 s.
  5. Bebyk V. The Mass Media of Post-Communist Ukraine / V. Bebyk, O. Sydorenko. - К., 1997. – 128 s.

 

 

REFERENCES:

  1. Bebyk, W. (2012). Polityczna prakseologia: teoria, metodologia, praktyka // Panstwo i pravo wobec wspolczesnych wyzwan. Teoria i filozofia panstwa i prava oraz aksjologia democracji i ocrony praw czlowieka. Ksiega jubileuszowa Profesora Jerzego Jaskierni. Torun. – S. 139-147.
  2. Politychna encyclopedia (2012). Kyiv: Parlamentske vydavnycztvo. – 808 s.
  3. Bebyk, V. (2009). Politologia: nauka I navchalna dyczyplina. Kyiv: Karavella. – 496 s.
  4. Bebyk, W. (2004). Jak sie wygrywa I przegrywa wybory. Warszawa: WSSU. – 128 s.
  5. Bebyk, V.; Sydorenko, O. (1997). The Mass Media of Post-Communist Ukraine. Кyiv. – 128 s.

 



Создан 06 фев 2016