КАФЕДРА @ UA

 

Валерій Бебик. ГЛОБАЛЬНЕ ІНФОРМАЦІЙНЕ СУСПІЛЬСТВО: ІНФО-КОМУНІКАЦІЯ І ЕЛЕКТРОННА ДЕМОКРАТІЯ

Навчальні дисципліни "Інформаційно-комунікаційний менеджмент", "Політичний маркетинг"



 

ГЛОБАЛЬНЕ ІНФОРМАЦІЙНЕ СУСПІЛЬСТВО:

ІНФО-КОМУНІКАЦІЯ І ЕЛЕКТРОННА ДЕМОКРАТІЯ


УДК 007 : 304 : 08


Бебик, Валерій,

доктор політичних наук, професор,

Всеукраїнська асоціація політичних наук,голова,

v.bebyk.cathedra@ukr.net


АНОТАЦІЯ

 Формування глобального інформаційного суспільства потребує досліджень базових категорій глобальної інформаційно-комунікаційної сфери: інформаційної сфери, інформаційної влади, інформаційних комунікацій, принципів і функцій інформаційних комунікацій, способів інформаційних комунікацій, функцій засобів масових комунікацій.

 Соціальна інформація може передаватися через засоби масової інформації, соціальні інститути, неформальні комунікації. Глобалізація сучасного суспільства здійснюється на основі сучасних інформаціно-комунікаційних технологій.

Особливого значення в глобальному інформаційному суспільстві набувають поняття: інформаційна демократія,  електронна демократія, електронні соціальні інститути, електронний уряд, електронне урядування, електронний парламент, електронний суд, електронний офіс. 

 

Ключові слова: глобальне інформаційне суспільство, глобальна інформаційна сфера, інформаційна влада, інформаційні комунікації, інформаційна демократія, електронна демократія, електронний уряд, електронний парламент, електронний суд. 


GLOBAL INFORMATION SOCIETY:

INFO-COMMUNICATION AND ELECTRONIC DEMOCRACY

Bebyk, Valeriy,

Doctor of Political Sciences, Professor,

Ukrainian Political Sciences Association,

President,

v.bebyk.cathedra@ukr.net

REFERENCES

Formation of the global information society needs to research the basic categories of global information and communication areas: information sphere, information power, information communications, principles and functions of information communications, information communications methods, functions, means of mass communication.

Social information can be transmitted through the media, social institutions, informal communication. The globalization of modern society is based on modern information-communication technologies.

Of particular importance in the global information society acquire concepts: information democracy, e-democracy, e-social institutions, e-government, e-government, e-parliament, e-court, e-office.

 

 Key words: global information society, the global information sphere, information power, information communication, information democracy, e-democracy, e-government, e-parliament, e-court.


 Глобальна політична сфера суспільства, яка формується в сучасних умовах, не може функціонувати без встановлення та підтримки постійних зв’язків між суб’єктами політики, економіки та духовної сфери, що потребують спеціальних технологій і засобів інформаційно-комунікаційного обміну [1]. 

 

Своєю чергою, формування базових засад глобального інформаційного суспільства з його використанням нових інформаційно-комунікаційних технологій: супутникового, ефірного і кабельного телебачення та радіо, спеціалізованих та соціальних комп’ютерних мереж, мобільного зв’язку та мульти-медіа систем дало вагомі підстави говорити про таке поняття, як інформаційна влада та інфо-комунікації.

 

Насамперед, це пов’язане з тим, що природа функціонування суспільної сфери потребує опосередкованих форм спілкування та спеціальних засобів комунікації між різними суб’єктами суспільства:  носіями політичної влади, державою та громадянами [2; 5; 6]. Особливого значення набувають ці інформаційно-комунікаційні аспекти в системі міжнародних відносин, котрі кардинально змінюються в епоху використання сучасних інформаційно-комунікаційних технологій.

 

Політичні науки стверджують, що інформаційна влада може реалізовуватися через спеціалізовані засоби передавання інформації, які забезпечують єдність волі, цілісність і цілеспрямованість дій великої кількості людей, і є спеціалізованими установами для відкритого, публічного передавання будь-якої інформації будь-яким особам за допомогою спеціального інформаційно-комунікайного інструментарію [2; 3].

 

Вказані засоби продукування і трансляції інфоормації називають мас-медіа або засобами масової комунікації (ЗМК), до яких належать супутникові, ефірні, кабельні, комп’ютерні та мульти-медіа мережі, друкована, відео та аудіовізуальна електронна преса, паперові та електронні книги, масові довідники, які здатні нагромаджувати, передавати і накопичувати важливу для суспільного життя інформацію.

 

В сучасному інформаційному суспільстві ЗМК є невід’ємною складовою механізму функціонування демократії, її ціннісних і нормативних засад, які дозволяють індивіду вийти за межі його безпосереднього життєвого досвіду і прямо чи опосередковано (віртуально) включитися в політичну діяльність [2; 4].

 

Відомий дослідник сучасного інформаційного суспільства М.Кастельс виокремлює три основні способи соціальної, у т.ч. політичної комунікації, які засновані на використанні різних засобів такої комунікації: комунікація через засоби масової інформації: друковані та електронні; комунікація через організації, коли транслюючою ланкою є політичні партії та групи інтересів; комунікація через неформальні канали з використанням особистих зв’язків [7, с. 64].

 

З цим не можна не погодитися,  але з урахуванням бурхливого розвитку інформаційно-комунікаційних технологій варто розширити його розуміння вказаних вище процесів. Відтак, ми можемо вказати, що будь-яка суспільно значима інформація в рамках глобальної, регіональної, національної чи локальної системи масової комунікації може передаватися через наступні  основні способи інфо-комунікації, які реалізуються через: 

а). засоби масової інформації; 

б). суспільні організації (урядові та неурядові);

в). неформальні контакти. 

 

У першому випадку йдеться про електронні (телебачення, радіо, комп’ютерні та мульти-медіа мережі, електронні рекламні бігборди) та  друковані  засоби масової інформації (газети, журнали, книги, плакати, листівки, традиційні рекламні бігборди). 

У другому випадку мають на увазі інформаційно-комунікаційні можливості суспільних структур: урядових та неурядових організацій, політичних партій, суспільних організацій, рухів, груп тиску і т. ін. Останні використовуються як двосторонні ланцюги обміну суспільною інформацією між владою та громадянами.

 

Інформаційно-комунікаційний процесс, здійснюваний через неформальні контакти, характеризується двома ступенями передавання інформації. Перша ступінь передавання інформації (після її продукування джерелами  інформації) спрямована на трансляцію інформації від джерел інформації - до лідерів громадської думки. Друга ступінь передавання інформації реалізується лідерами громадської (їм довіряють більше, ніж мас-медіа, оскільки знають безпосередньо), які здійснюють ретрансляцію інформації (пропущену через їхній соціальний досвід та почуття) широким масам населення.

 

Спосіб неформальних контактів суспільної комунікації був найефективнішим у примітивних суспільствах, але людський чинник був і буде буде одним із найважливіших способів комунікації, позаяк безпосереднє спілкування між людьми навряд чи зможе скласти конкуренцію опосередкованим способам суспільної, у т.ч. соціальної чи міжнародної комунікації.Загалом громадська думка формується, насамперед, під впливом засобів масовой комунікації. Зрозуміло, що політична, й особливо правляча, еліта завжди прагне переконати більшість громадян у правильності своїх дій і доцільності свого подальшого перебування при владі.

 

В цьому контексті, розглядаючи процеси інформаційно-комунікаційної діяльності, характерної для сучасного етапу інформаційного суспільства, ми можемо говорити про наступні основні принципи інфо-комунікації:пріоритетність якостей і цінностей певної культури (ієрархія);рівні права усіх громадян даного суспільства (у т.ч. глобального) на отримання інформації (демократія);наближеність до культури нації, етносу, конфесії, класу тощо (ідентичність);урахування домінуючих в даному суспільстві морально-етичних норм (мораль) [1].

 

Характер реалізації технологій і способів інфо-комунікації в суспільстві, рівень її розвитку визначаються рівнем загальної, соціальної та політичної культури суспільства, опосередковуються їх базовими соціальними цінностями і нормами. Але інфо-комунікація як засіб існування й передавання загальної, соціальної та політичної культури саме й визначає рівень тієї ж загальної, соціальної та політичної культури суспільства, особливості функціонування суспільної сфери. 

 

Відповідно до цього ми можемо окреслити і основні функції  інфо-комунікації:поширення суспільних цінностей, знань, інформації;формування суспільної свідомості;поширення та обмін нормами загальної, соціальної та політичної культури;інтеграція та регулювання суспільних відносин;підготовка та сприяння громадськості до участі в суспільно-політичній діяльності [1].

 

Інфо-комунікація має бути засобом координації суспільно-політичних інтересів на основі якомога більш повного інформування громадян, поваги до прав і свобод особистості, демократичної політичної культури та свободи засобів масової комунікації від владних та олігархічних структур. 

На основі такого розуміння ролі системи інфо-комунікації в суспільстві ми можемо визначити наступні функції засобів масової комунікації або мас-медіа:

1. інформування громадян про найважливіші суспільні події;

освіти (доповнює діяльність спеціальних навчальних закладів — шкіл, технікумів, університетів, академій);

2. критики й контролю (спирається на громадську думку та закон);

артикуляції та інтеграції (сприяє об’єднанню та агрегації суспільних інтересів і є умовою для формування впливової опозиції);

3. мобілізації (спонукає людей до суспільної діяльності або свідомої бездіяльності);інновації (виявляється в ініціюванні суспільно-політичних змін шляхом винесення їх на громадське обговорення);

4. формування громадської думки з ключових питань суспільно-політичного життя;оперативну (полягає в обслуговуванні політики певних партій, громадських рухів, соціальних груп) [3; 5; 6].

 

Динамічний розвиток інформаційно-комунікаційних процесів в сучасному глобалізованому світі призводить до того, що глобальний інформаційний простір, відповідні інформаційні простори регіонів, держав, територіальних та соціальних громад все більше політизуються, інтенсифікуючи темпи та характер глобальних міжнародних, міжнаціональних і внутрішньо-державних суспільно-політичних процесів.

 

Ще не так давно одними з найважливіших ознак рівня розвитку та прогресивності тієї чи іншої держави були рівень розвитку промисловості, економіки, аграрного сектору, озброєння, наявність значних запасів корисних копалин і т.ін. Проте, в умовах формування сучасного інформаційного суспільства їх місце поступово займають рівень розвитку інтелектуального капіталу суспільства, рівень і характер поширення в суспільстві інформаційно-комунікаційних технологій, їх сумарна доля у національному валовому снутрішньому продуктові (ВВП) на душу населення.

 

Інформаційне суспільство трансформує традиційні види інформації (політичну, економічну, правову, соціальну, культурно-масову, науково-технічну) у нові види інформації, пов’язані з різноманітними способами оперування інфо-комунікаційними потоками. Таким чином, урізноманітнюються та інтенсифікуються процеси інфо-комунікації між державами і народами, владою та громадянами тощо.

 

Для сфери політики значення інформації важко переоцінити, оскільки саме через її виробництво, розповсюдження, зберігання чинна в державі влада може поширювати свої ідеї. Політична комунікація є також способом існування самої політики. Окінавська хартія глобального інформаційного суспільства визначає інформаційно-телекомунікаційні технології як один із найважливіших  чинників впливу на формування суспільства ХХІ сторіччя. Їх динамічно-перетворюючий вплив впливає на способи життя людей, їх освіти й роботи, а також характер взаємодії влади та громадянського суспільства [41].

 

Саме інформаційно-комунікаційні технології спроможні зробити процес соціальної, у т.ч. політичної комунікації максимально ефективним, забезпечивши збільшення реального впливу громадян на управління державними справами.

В цьому зв’язку варто погодитися з думкою Ф.Ферраротті, котрий вважає, що для забезпечення виконання політичною владою своїх функцій необхідно підтримувати процес формування та розповсюдження саме соціальної інформації, яка необхідна для того, щоб,

по-перше, захистити громадські ініціативи від деструктивного впливу бюрократії;

по-друге, гарантувати ефективність (тиску знизу) не шляхом декларації гасел чи створення емоційної кризи, а через створення локальних автономних інститутів, які забезпечать участь громадян у процесах соціальної та політичної еволюції;

по-третє, забезпечити такі умови, щоб політичні рішення та зміни відповідали інтересам громадян, які мали б можливість контролювати час та ритм політичних змін, захищаючи себе від авторитарних чи патерналістських тенденцій [8].

 

Ідеологія і доктрина функціонування сучасного інформаційного суспільства передбачає існування можливості контролю громадян за діяльністю органів влади, чим забезпечується зворотній зв'язок між владою і громадянами та опосередкована участь громадян в процесах управління державними справами. 

 

Ефективність функціонування державної влади має пряму залежність від характеру інфо-комунікації, як всередині самих органів влади, так і від характеру та рівня залучення громадян до процесу ухвалення урядових рішень. За таких умов змінюються й функції основних суб`єктів інфо-комунікації, оскільки суспільна взаємодія здійснюється на матричних засадах: як по вертикалі, так і по горизонталі. І влада має зрозуміти, що в умовах інформаційного суспільства варто переходити від одно-канальної передачі інформації від влади до громадян до спільної двосторонньої інформаційно-комунікаційної діяльності.

 

Досвід демократичних країн переконливо засвідчує, що ефективність подібної інфо-комунікації значно підвищується при системному впровадженні новітніх інформаційно-комунікаційних технологій у цей процес. І узгодження відповідної нормативно-правової бази та розвиток єдиного інформаційного суспільного простору мають охоплювати розбудову всіх елементів сучасної інформаційної інфраструктури техніко-технологічної бази органів влади, ефективну взаємодію відомчих інформаційних систем, передбачати створення єдиних правил формування, обліку, збереження, використання інформаційних ресурсів та форматів даних і протоколів для забезпечення взаємодії всіх суб’єктів інформаційних відносин у суспільстві [10, с. 14].

 

Відштовхуючись від вказаних вище особливостей становлення інформаційного суспільства вчені все частіше говорять про так званий електронний інституціоналізм. Зокрема, розвиток соціальних мульти-медіа мереж дав підстави говорити про електронні соціальні інститути.

Наприклад, С. Шилов говорить про те, що електронні інститути, зазвичай, формуються на основі робочих груп не тільки як робочі оперативні представництва учасників і організаторів суспільно-державних, соціально-політичних та інформаційно-економічних процесів в електронному інформаційно-технологічному середовищі, але і як нові, ефективні "електронні офіси” - експертні, моніторингові і організаційно-ділові канали та інтернет-майданчики, що мають всі необхідні інформаційні ресурси для неперервної роботи кількох груп в різних регіонах. А становлення електронних інститутів – це шлях вирішення головної модернізаційної проблеми країни [11].

 

На його думку, електронний інституціоналізм проектує сукупність електронних соціальних інститутів для ефективного інтелектуального та матеріально-технологічного забезпечення спільної діяльності особистості, суспільства, влади та бізнесу. Прикладні електронні соціальні інститути, відповідно до ціжїєї концепції, повинні зайняти своє належне місце в серед традиційних інститутів суспільства, держави, економіки. Такими інститутами, перш за все, можуть стати інститути моніторингу права та правозастосовної практики, відкритої освіти, електронного урядування [11]. 

 

Найчастіше у науковій літературі процес цифрової інфо-комунікації між органами державної влади та громадськістю називають електронним урядом. В даний час існує чимало підходів до тлумачення змісту і сутності даної концепції, можливостей застосування на практиці елементів системи електронного уряду та моделей процесу управління, який отримав назву електронного урядування.

 

В цілому поняття електронний уряд тлумачиться представниками різних наукових шкіл по-різному: співпраця громадян з урядом;можливість вільного доступу громадян до інформації про діяльність органів влади;комп’ютеризована система отримання спеціальних владних повноважень. 

 

Наприклад, В. Лисицький запропонував два визначення даного поняття: 

електронний уряд - це система співпраці уряду і громадян (бізнесу, громадських організацій), яка базується на використанні інформаційно-комунікаційних технологій; 

електронний уряд - це інформаційний простір, у якому взаємодія уряду та громадян (бізнесу, громадських організацій) організовується на основі синтезу: - інформаційно-комунікаційних технологій (далі - ІКТ);- нормативно-правової бази (прийняття рішень); - інформаційно-ресурсної бази [12].

 

Дослідники О. Шевчук та О. Голобуцький визначають поняття електронний уряд як:

1. систему локальних інформаційних мереж та сегментів глобальної інформаційної мережі, яка забезпечує функціонування певних служб в режимі реального часу та робить максимально простим і доступним щоденне спілкування громадянина з офіційними установами;

2. концепцію здійснення державного управління, яка притаманна інформаційному суспільству, що ґрунтується на можливостях інформаційно-телекомунікаційних технологій та цінностях відкритого громадянського суспільства. характеризується спрямованістю на проблеми громадян, економічною ефективністю, відкритістю для громадського контролю та ініціативи [13];

3. процес автоматизації роботи з документами, серед іншого і з заявами громадян, довідками, ліцензіями іншими формальними актами, які легалізують певну діяльність громадянина. Це також і можливість громадянина відслідкувати долю його запиту, скарги, пропозиції, вимоги. Офіційна установа перестає бути чорною скринею, в якій безслідно зникають всі вияви громадянської активності [14].

 

А. Новицький розглядає поняття електронного уряду через наступні його дефініції:система інформаційно- комунікаційного забезпечення діяльності органів державного управління відповідним програмним забезпеченням, достатньою кількістю відповідних комп’ютеризованих робочих місць, забезпечення доступу до Інтернет та можливість передачі інформації за допомогою сучасних засобів зв’язку;система надання електронних послуг громадянам держави, суб’єктам підприємницької діяльності, іншим органам державного управління;система програмного забезпечення, направлена на підвищення ефективності роботи органів державного управління;концепція державного управління в інформаційному суспільстві [16, с. 330].

 

Аналізуючи Постанову Кабінету Міністрів України від 24 лютого 2003 року №208 «Про заходи щодо створення електронної інформаційної системи «Електронний уряд» можна зробити висновок, що поняття електронний уряд розглядалося її розробниками як спеціалізована електронна інформаційна система, що забезпечує інформаційну взаємодію органів виконавчої влади між собою, з громадянами та юридичними особами на основі сучасних інформаційних технологій [15].

 

Зрозуміло, що відсутність реальних, у тому числі управлінських реформ в Україні не дозволяє говорити про те, що вказана урядова постанова віддзеркалює наявність справжнього електронного урядування в нашій країні. Насправді, ми можемо говорити лише про намагання створити електронну систему державних органів, яка надасть можливість: по-перше обмінюватись інформацією між різними державними, владними органами,  по-друге, створить умови для доступу громадян до урядової інформації.

 

Бурхливий розвиток інформаційно-комунікаційних технологій вносить суттєві корективи у формування теорії електронного уряду, яка еволюціонує від використання, власне, концепції електронного уряду (e-government), до концепцій електронного урядування (e-governance). В той час, коли в основі концепції електронного уряду лежать поняття відкритості урядової інформації та надання публічних онлайнових послуг, то концепція електронного урядування фактично передбачає запровадження суспільної технології електронної демократії, яка дає можливість розширювати форми та сфери впливу громадян на процес ухвалення та реалізації управлінських рішень  [17].

 

13 січня 2011 року Розпорядженням Кабінету Міністрів України № 2259-р було схвалено «Концепцію розвитку електронного урядування в Україні», в якій було визначено, що на сьогодні одним із пріоритетів України є розвиток інформаційного суспільства, яке можна визначити як орієнтоване на інтереси людей, відкрите для всіх і спрямоване на формування інноваційної моделі розвитку високотехнологічне суспільство, в якому кожен громадянин має можливість створювати і накопичувати інформацію та знання, мати до них вільний доступ, користуватися та обмінюватися ними, щоб дати змогу кожній людині повною мірою реалізувати свій потенціал для забезпечення особистого і суспільного розвитку та підвищення якості життя. 

 

В цій концепції, зокрема, зазначається, що електронне урядування розглядається як один з інструментів розвитку інформаційного суспільства, формування якого сприятиме створенню умов для відкритого і прозорого процесу державного управління. Саме ж поняття електронного урядування розглядається як форма організації державного управління, котра сприяє підвищенню його ефективності, відкритості та прозорості діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування з використанням інформаційно-комунікаційних технологій для формування нового типу держави, орієнтованої на задоволення потреб громадян. 

 

Проте, аналіз вказаного урядового документу свідчить, що зміст поняття електронне урядування у версії українських чиновників не розкриває цілого ряду елементів електронного урядування: взаємозв’язу органів державного управління з громадянами, не передбачає їхньої участі в обговоренні і ухваленні управлінських рішень тощо. 

 

Водночас, слід визнати, що в даній концепції формулювання поняття електронного урядування можна вважати певним кроком вперед – в частині визнання інформаційної системи електронного уряду важливою складовою частиною системи електронного урядування.

 

Країни ЄС у сфері впровадження електронного уряду - як інституту електронної демократії - просунулися набагато далі, виокремлюючи наступні моделі:

шведську модель, в якій головний акцент робиться на наданні державою послуг своїм громадянам, орієнтуючись на соціальну складову цієї діяльності і меншою мірою звертаючи увагу на лібералізацію телекомунікацій;

французьку модель, в якій зберігається сильна роль держави з акцентом на програмно-технічне забезпечення інформаційно-комунікаційної взаємодії держави і громадян, що реалізується через будівництво мереж і виробництво вітчизняного устаткування;

британська модель, в які електронна демократія використовується як інтернет–рішення та базова ІТ–інфраструктура, що дає можливість  громадянам користуватися в режимі оn–line послугами державних органів та впливати на ухвалення рішень цими органами.

 

Наприклад, у Великобританії акумулювали більшість послуг, необхідних громадянину, на єдиному урядовому порталі Directgov. Заходячи на даний портал людина шукає не міністерство, а розділ, де пропонується розв’язання певної проблеми. Такий формат надання урядових послуг значно спрощує процедуру обслуговування громадян, робить її прозорою, унеможливлює корупцію, і приносить суттєву (34-разову!) економію для державного бюджету. А в цілому електронна демократія є важливою складовою урядової політики на етапі аналізу проблеми, прийняття рішення і його втілення [18, с. 17].

 

Для громадян та приватних компаній окремо розроблені типи операцій, які можуть ними здійснюватись за короткий проміжок часу. Наприклад, приватні компанії можуть здійснювати соціальні нарахування, сплачувати податки, реєструвати нові (дочірні та інші) компанії, здійснювати нові поставки продукції. А громадяни в режимі on-line отримувати соціальні пільги, звітувати перед державним службами про сплату податків чи зміну місця проживання, отримувати паспорти, свідоцтва про народження та права водія, реєструвати автомобілі, подавати заяви до поліції, вступати до вищих навчальних закладів, брати участь в опитуваннях громадської думки, отримувати консультації і допомогу з важливих питань життя: освіти, житла, зайнятості, довкілля тощо. 

 

В Україні також вже створений урядовий портал, в якому розміщені:  електронні та юридичні адреси органів державної влади, біографії чиновників, основні нормативно-правові акти діяльності органів виконавчої влади та блог Прем’єр-міністра України. Але така побудова урядового порталу є одноканальною, зводиться до простого інформування громадянина про діяльність урядових структур (хоча й це важливо) і не дає можливості громадянину брати участь в управлінні державою.

 

Державна система електронних звернень в Україні створена як веб-ресурс, що надає громадянам можливість подати електронне звернення до органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, які представлені там в обмеженій кількості.

Громадяни можуть скористатися також правом на отримання необхідної інформації, надіславши відповідний запит, передбачений Законом України «Про доступ до публічної інформації». Проте, такий вид звернення громадян паралельно не виписаний в Законі України «Про звернення громадян», що призводить до непорозумінь і відмов з боку державних органів щодо надання інформації. 

Втім, варто відзначити, що органи державного управління дуже часто отримують від громадян та організацій запити (подекуди необґрунтовані) на отримання інформації, підготовка якої потребує значних кадрових та часових ресурсів, відсутніх у вказаних органах державного управління.

 

Загалом, впровадженню дієвої системи електронного уряду в нашій країні заважають наступні чинники:

відсутність ефективного механізму координації між органами державної виконавчої влади та органами місцевого самоврядування;

низька якість прийнятих законодавчих актів у сфері електронного урядування; 

недостатній рівень бюджетної підтримки програми впровадження електронного урядування; 

невисокий рівень правової культури працівників органів влади та громадян;

застарілий парк комп’ютерної техніки в органів державної влади та місцевого самоврядування;

відсутність якісної електронної інфо-комунікації між центральними та місцевими органами влади;

певне дистанціювання громадян від процесу реальної участі в управлінні державними справами в режимі електронного урядування.

 

В цілому варто відзначити, що якісне оновлення інформаційно-комунікаційної системи забезпечення діяльності органів державного управління та місцевого самоврядування сприятиме становленню  електронних інститутів урядування та підвищенню його ефективності. Окрім електронного уряду надзвичайно важливим елементом електронної демократії виступає електронний парламент.

 

Система електронного парламенту створює умови для функціонування мобільного офісу, який дозволяє за допомою інтернету за межами робочого кабінету отримувати документи, корегувати їх і відправляти в подальшу роботу. Документ можна набрати з клавіатури, написати на екрані за допомогою стилуса, наговорити на мікрофон, підписати електронним цифровим підписом, відправити виконавцям і здійснити контроль за виконанням документів. Окрім того, автоматизована система забезпечення законодавчої діяльності після сканування підготовлених документів дозволяє депутатам ознайомлюватися з цими документами, вносити до них правки, формувати і оновлювати порядок денний засідань, що значно підвищує ефективність роботи [19].

 

Система електронного парламенту складається з окремих субсистем: електронне законодавство, електронне голосування, електронні звернення, он-лайн консультації, електронна приймальня, електронний кабінет, які сприяють удосконаленню та підвищенню оперативності політичної комунікації суб’єктів електронного парламенту [20; 21].

 

Ще одним важливим інститутом електронної демократії, спрямованим на захист прав громадян та забезпечення їх реальним доступом до правосуддя, має стати електронний суд.

Система електронного суду передбачає автоматизацію процесів судового діловодства, забезпечення публічного поширення інформації щодо судового розгляду, правової інформації, узагальнення судової практики, публікація цієї інформації для громадян, а також забезпечення дотримання процесуальних строків [22].

 

До важливих переваг системи електронного суду зараховують:підвищення прозорості та оперативності правосуддя;економію коштів на поштову розсилку, повідомлення та відрядження;автоматизацію процесів судового діловодства та документообігу;забезпечення доступу громадян до судових актів, рішень;мінімізацію ризиків пропущення процесуальних строків сторонами.

 

Фактично теорію електронного правосуддя пов’язують з «Актом про невідкладний розгляд справ судом», який у 1974 р. запровадив в США електронну автоматизовану систему «COURTRAN» для ведення кримінальних справ і контролею за дотримання процесуальних строків.Згодом у більшості федеральних судів США була встановлена система PACER, яка забезпечила  загальний доступ до судової інформації та програма CHASER, що надає доступ до електронних записів колегіям суддів. А Конгрес США ухвалив закон про створення Фонду автоматизації судової системи, який дає можливість гнучко та збалансовано планувати діяльність по задоволенню наростаючих вимог автоматизації [23].

 

З того часу в багатьох країнах почалися відповідні розробки та впровадження інформаційно-комунікаційних технологій в діяльність судової системи. У Канаді, наприклад, громадяни можуть звертатися до суду з електронними позовними заявами, просканованими у форматі pdf [24]. А в Естонії найпопулярнішим зверненням до суду через систему електронного суду є звернення кредитора проти боржника в прискореному провадженні за платіжним дорученням.  Для цього потрібно сісти з ID-картою за комп'ютер, підключений до інтернету, заповнити спеціальну форму заяви, підписати дигітальну і відправити в суд через систему «Електронний суд» [25].

В Австралії до федерального суду можна звернутися за допомогою цифрових засобів комунікації: подати документи через сайт суду, підписавши їх факсимільним підписом, або надіславши скановану копію з власноручним підписом; оплатити судовий збір (мито) з використанням кредитних карток [26].

 

Електронне правосуддя Малайзії передбачає: проведення веб-конференцій; електронне діловодством в судах; розподіл справ між адвокатами; адміністрування громадського та адвокатського веб-порталу; запис і розшифровку судових процесів та ін. [28]. У сінгапурських судах з 1997 р. застосовується електронна система подачі документів до суду. При цьому, такий електронний документ підлягає автоматизованій перевірці на відповідність дотримання процесуальних вимог подання документів. Далі система самостійно визначає напримки просування документу.  

 

В системі електронного суду Сінгапура діє Служба електронного перегляду та отримання документів, за допомогою якої, юридичні фірми мають можливість в режимі он-лайн шукати документи, що надійшли до суду у цивільній справі, знайомитися з ними, з дозволу суду переглядати та роздруковувати документи, які виходять від суду, і рішення, прийняті судом за різними процесуальними питаннями [29].

 

У Німеччині система електронного суду регулюється ухваленим в 2005р. Законом «Про використання електронних форм комунікації в судочинстві», який передбачає подання заяв до суду через офіційу електронну пошту судової установи, або передачу її у електронній формі. Крім цього, у ФРН повністю автоматизована система документообігу між учасниками судового процесу [30].

 

Закон України від 21 листопада 2002 р. «Про Концепцію Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» передбачив одним із головних завдань адаптації вітчизняного законодавства до вимог ЕС заснування національної інформаційної мережі судових рішень, з метою забезпечення доступу до прикладів судової практики та можливості їх публічного обговорення [34].

 

На виконання даного законодавчого положення був підготовлений та прийнятий 22 грудня 2005 р.  Закон України «Про доступ до судових рішень», згідно якого кожному гарантувалося право на доступ до судових рішень, а також передбачалося створення Єдиного державного реєстру судових рішень в електронній формі [35].

 

Незабаром такий реєстр було створено Державним підприємством «Судовий інформаційний центр» (нині - Державне підприємство «Інформацiйні судові системи), а порядок його ведення був регламентований постановою Кабінету Міністрів України №740 від 25.05.2006 р. «Про затвердження Порядку ведення Єдиного державного реєстру судових рішень» [36].

 

Введення національного реєстру судових рішень мало дуже важливе значення, оскільки сприяло збільшенню прозорості судової влади, доступності правової інформації, забезпеченню контролю громадськості за діяльністю судів. Модернізація інформаційно-комунікаційних засад функціонування судової системи України була розпочата  у 2006 р. Указом Президента України №361/2006 «Про Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів»  одним  із  пріоритетів діяльності  державної судової адміністрації визначили здійснення комп'ютеризації в судах та  поступовий перехід від  паперового  до  електронного  діловодства [31].

 

Даним Указом передбачалося вирішення наступних завдань:обладнати суди технічними засобами фіксації процесу;створити єдину судову інформаційну мережу, яка має включати до себе правову базу даних, бланки судової документації, базу даних судової практики (державний реєстр судових рішень), електронну бібліотеку; сформувати електронні архіви судових справ, де має зберігатися документація у справі, результати фіксації судового процесу з наступним  об'єднанням їх в єдину мережу з наданням доступу учасникам процесу до матеріалів їхніх справ через Інтернет [31].

 

Проте, процеси запровадження в українській судовій системі інформаційно-комунікаційних технологій  та електронного суду почали реалізовуватися лише після ухвалення 7 липня 2010 р. Верховною Радою України Закону України «Про судоустрій і статус суддів».В цьому Законі було визначено, що в судах загальної юрисдикції функціонує автоматизована система документообігу. Персональний склад суду для розгляду конкретної справи визначається автоматизованою системою документообігу за принципом вірогідності розподілу справ під час реєстрації в суді позовних заяв, клопотань та скарг. При визначенні персонального складу суду для розгляду конкретної справи автоматизованою системою документообігу забезпечується врахування ступеня завантаженості кожного судді, спеціалізації, а також вимог процесуального закону [32].

 

Відповідні зміни були внесені і до Господарського процесуального та Цивільного процесуального кодексів України, чим запровадили автоматизований документообіг при провадженні та розгляді цивільних та господарських справ. 

 

У 2012 р. було започатковано пілотний проект «Електронний суд» (Святошинський районний суд Києва, Апеляційний суд Дніпропетровської області, Господарський суд Вінницької області, Севастопольський апеляційний господарський суд, Харківський окружний адміністративний суд і Харківський адміністративний апеляційний суд), який мав меті розробити модель електронного обміну інформацією для функціонування електронної системи судочинства [37].

 

В цьому ж році, на виконання вимог нового Кримінально-процесуального кодексу України, було видано спільний наказ Генерального прокурора й голови Державної судової адміністрації №91/114 від 27.09.2012 р., яким було налагоджено електронний обмін інформацією між судами та прокуратурою через Єдиний реєстр досудових розслідувань, а також було апроваджено електронний обмін запитами стосовно реєстраційних номерів облікових карток платників податків між судами загальної юрисдикції та Міністерством доходів і зборів України.

 

Запровадження автоматизованої системи документообігу в судах загальної юрисдикції наддало можливість забезпечити:умови для об’єктивного та неупередженого розподілу справ між суддями з додержанням принципів черговості, рівної кількості справ для кожного судді, вірогідності, з врахуванням завантаженості кожного судді, спеціалізації, а також вимог процесуального закону;надання фізичним та юридичним особам інформації про стан розгляду справ, в яких вони є учасниками процесу;архівацію і централізоване зберігання текстів судових рішень та інших процесуальних документів;автоматизувати підготовку статистичних даних;забезпечити єдину реєстрацію вхідної та вихідної кореспонденції та контроль за її рухом;видачу судових рішень та виконавчих документів на підставі наявних у автоматизованій системі даних [33].

 

Створення національної системи електронного суду має на меті створити наступні умови для запровадження електронного судочинства (після реєстрації користувача на спеціальному сервері в інтернет-мережі за адресою: mail.gov.ua. і подачі до суду заявки на отримання процесуальних документів в електронному вигляді та підписки на смс-розсилки):

1. надати можливості громадянину або організації направити електронною поштою до будь-якого суду країни підписану електронним цифровим підписом позовну заяву (апеляційну або касаційну скаргу) разом з пакетом супутніх документів;

2. надіслати стороні процесу електронну копію процесуального документу або повістки засобами електронного або мобільного зв’язку (e-mail або SMS);

3. розробити та впровадити універсальний формат обміну даними, завдяки якому стане можливою передача справ та документів між автоматизованими системами документообігу суду різних розробників – так звана «загальна шина даних» [38; 39].

 

Важливим елементом електронної демократії взагалі і в судочинстві зокрема є електронний підпис – вид підпису, отриманого за результатом криптографічного перетворення набору електронних даних, який додається до цього набору або логічно з ним поєднується і дає змогу підтвердити його цілісність та ідентифікувати підписувача [40].

 

Такий електронний цифровий підпис юридичної та фізичної особи, який можна отримати у відповідних центрах сертифікації ключів, за правовим статусом прирівнюється до власноручного підпису (печатки). В цілому ж для формування та функціонування повноцінної системи електронного суду потрібно налагодити цифрову комунікацію між судами та іншими правоохоронними інститутами, зокрема,  Міністерством юстиції України, органами прокуратури, Державною пенітенціарною службою, Державною виконавчою службою, Державною міграційною службою, міліцією тощо.  

 

Пісумовуючи, варто відзначити, що в умовах формування глобального інформаційного суспільства запровадження національної системи електронної демократії на основі використання сучасних інформаційно-комунікаційних технологій виводить міжнародні відносини на принципово новий рівень. Хоча, безумовно, це і не знімає несправедливості і подвійних стандартів в цих же міжнародних відносинах в наслідок існуючих геополітичних проблем, соціально-економічної та цифрової нерівності і т.ін.


Список використаних джерел та літератури:

Бебик В. Політологія: наука і навчальна дисципліна. – К.: Каравела, 2009. – 496 с.

Бебик В., Бортніков В., Дегтерьова Л., Кудряченко А.. Держава і громадянське суспільство: партнерські комунікації в глобальному світі. – К.: Інститут громадянського суспільства, 2006. 

Бебик В. Інформаційно-комунікаційний менеджмент у глобальному суспільстві: психологія,  технології, техніка паблік рилейшнз. - К.: МАУП, 2005. – 440 с.

Бебик В. Глобальное информационное общество: виртуализация структур и коммуникаций (у співав.) // Universalny i regionalny wymiar ochrony praw czlowieka / reakcja naukowa Jerzy Jaskiernia. T. 3. – Warszawa: Wydawnictwo Sejmowe, 2014, S. 343-353.

Бебик В. Прикладні політичні комунікації: типологія, принципи, функції // Інформаційний простір: українські реаліїї. – К.: «ВПК «Експрес-поліграф», 2013. – 128 с./ С. 8-12.

Bebyk W. Polityczna prakseologia: teoria, metodologia, praktyka // Panstwo i pravo wobec wspolczesnych wyzwan. Teoria i filozofia panstwa i prava oraz aksjologia democracji i ocrony praw czlowieka. Ksiega jubileuszowa Profesora Jerzego Jaskierni. – Torun, 2012. – S. 139-147. 

Кастельс М. Новые индивидуальные масс-медиа / М. Кастельс //Свободная мысль. – 2006. – № 5. – С. 62–67.Ferrarotti F. Five Scenarios for the 2000 [Текст] / F. Ferrarotti. – N.Y.: GreenwoodPress, 1986. – 145 р. 

Король О.В. Взаємодія органів державної влади з громадськістю засобами цифрової комунікації: політико-правовий аспект // Освіта регіону: політологія, психологія комунікації. - 2013. - № 1. 

Рубан І. Пріоритети державної політики у сфері розбудови національного інформаційного простору та інформаційного суспільства  // Запровадження комунікацій у суспільстві / За заг. ред. Н.К. Дніпренко, В.В. Різуна − К.: ТОВ «Вістка», 2009. − 56 с.

Шилов С.Е. Электронный институционализм – стратегия инновационного развития России / Сергей Евгеньевич Шилов – Информационное общество. – 2008. – № 5-6. – С. 115 -121. 

Лисицький В.І. Електронний Уряд України: з чого починати?/www.isu.org.uaШевчук О., Голобуцький О. Інформаційне суспільство: бути чи не бути. – К.: Атлант UMS, 2001. – 104 с. 

Голобуцький О. Політика в Інформаційному суспільстві. Електронна Україна. - Режим доступу: www.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=10257244&cat_id=2251559.

Постанова Кабінету Міністрів ”Про заходи щодо створення електронної інформаційної системи ”Електронний уряд” від 24 лютого 2003 року №208.

Новицький А.М. Інститути інформаційного суспільства (адміністративно-правовий аспект) : [монографія] / Андрій Миколайович Новицький. – Ірпінь: НУ ДПС України, 2010. – 372 с.

Сморгунов Л.В. Политические сети, информационные технологии и публичное управление: переход от концепции «e-Government» к «e-Governance» // Технологии информационного общества – Интернет и современное общество: Труды VIII Всероссийской объединенной конференции. Санкт-Петербург, 8-11 ноября 2005 г. – СПб., 2005. С. 160-161;

Сморгунов Л.В. От электронному государству к электронному правлению: Смена парадигмы // Электронное государство и демократия в начале XXI века. Политическая наука: Сб. науч. тр. № 4. М.: ИНИОН, 2007. С. 20 – 49.

Граут-Сміт Т., Побережська Л., Гуменюк Л. Сучасна урядова комунікація: приклад Великої Британії // Запровадження комунікацій у суспільстві / За заг. ред. Н.К. Дніпренко, В.В. Різуна − К.: ТОВ «Вістка», 2009. − 56 с.

Мотыгуллин В.Г.: «Опыт внедрения системы «Электронный Парламент» в Государственном Совете Республики Татарстан» [Електронний ресурс].  - Режим доступу: http://www.gosbook.ru/node/35514 

Рекомендации Комитета министров Совета Европы CM/Rec(2009)1  государствам-участникам  Совета Европы по электронной демократии  и  пояснительная записка [Электронный ресурс]  – Режим доступу: http://cikrf.ru/international/recommend.doc

Про Державну систему електронних звернень [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://z.gov.ua/index.php/main/about.Смірнова В. О. Проблеми впровадження «Електронного суду» в Україні / В. О. Смірнова, М. М. Пархоменко [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ea.donntu.edu.ua:8080/jspui/bitstream/123456789/6124/1/Смірнова,%20Пархоменко.pdf). 

Офіційний сайт Міністерства юстиції США [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.justice.gov/usao/eousa/foia_reading_room/usam/title9/crm00628.htm.Мансуров А. Ш. История развития автоматизированных систем судебного делопроизводства в США [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.agora-soft.ru/history.php.

Federal Court of Canada, E-Filing [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://cas-ncr-nter03.cas-satj.gc.ca/portal/page/portal/fc_cf_en/E-Filing).

Електронний суд в Естонії [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://mishyn.com.ua/elektronnij-sud-v-estonii/.

Правовые аспекты электронного правосудия. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.russianlaw.net/files/law/doc/a57.pdf.

Kamal Halili Hassan, Maizatul Farisah Mokhtar. The e-court system in Malaysia. – 2011 2nd International Conference on Education and Management Technology. – IPEDR vol.13 (2011). – IACSIT Press, Singapore. – P. 240–244.

Решетняк В.И. Электронное правосудие в гражданском процессе Сингапура [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://justicemaker.ru/view-article.php?id=15&art=2974.

Брановицкий К. Л. Информационные технологи в гражданском процессе Германии. Сравнительно-правовой анализ. – Волтерс Клувер, 2010. – 197 с.

«Про Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів»: Указ Президента України. - [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/361/2006. 

«Про судоустрій і статус суддів»: Закон України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2453-17. 

Положення про автоматизовану систему документообігу суду  [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://court.gov.ua/969076/Ppasds1/.

Про Концепцію Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу»: Закон України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/228-iv.

«Про доступ до судових рішень»: ЗаконУкраїни [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3262-15]. 

Про затвердження Порядку ведення Єдиного державного реєстру судових рішень: постанова Кабінету Міністрів України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://lv.court.gov.ua/tu14/19/3/. Вільно скористатися ним можна за електронною адресою: http://www.reyestr.court.gov.ua/Law. 

Про реалізацію пілотного проекту щодо обміну електронними документами між судом та учасниками судового процесу: Наказ Державної судової адміністрації України № 105 від 07.09.2012 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://rd.zt.court.gov.ua/sud0620/elektronsud/pilotnyproekt/], між якими було налагоджено електронний обмін процесуальними документами.

Концепція електронного суду України, розроблена Державним підприємством «Інформаційні судові системи» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.kbs.org.ua/files/koncept_d.pdf.

Про реалізацію проекту щодо обміну електронними документами між судом та учасниками судового процесу: наказ Державної судової адміністрації України № 72 від 31 травня 2013 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dsa.court.gov.ua/userfiles/Nakaz%2081.pdf.

Про електронний цифровий підпис: Закон України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/852-15.

Окінавська Хартія Глобального Інформаційного Суспільства [Електронний ресурс].  - http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/998_163.





Обновлен 15 апр 2016. Создан 05 фев 2016