КАФЕДРА @ UA

 

Тема 10. Україна в сучасних міжнародних відносинах

Теорія міжнародних відносин



Сахань О.М.,

кандидат соціологічних наук

 

 

Тема 10. УКРАЇНА  В  СУЧАСНИХ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ

 

  1. Основні принципи, завдання та напрями зовнішньої політики України
  2. Україна і міжнародні організації світового і регіонального рівнів
  3. Курс України на інтеграцію в європейські та євроатлантичні структури

 

1.Основні принципи, завдання та напрями зовнішньої політики України 

Складною ї невід’ємною частиною політичної діяльності будь-якої держави є зовнішня політика – курс держави в міжнародних справах, що забезпечує специфічними засобами і методами захист її суверенітету і незалежності, досягнення життєво важливих національних інтересів і мети. Зовнішня політика спрямована регулювати взаємовідносини між державами на міжнародній арені. Її спрямованість та ефективність визначаються значною мірою внутрішнім станом і внутрішньою політикою держави: її економічним і військовим потенціалом, масштабами території, кількістю населення, а також політичним режимом, державною ідеологією тощо.

Після проголошення незалежності України існувала велика кількість проблем, що заважало в формуванні позитивного іміджу держави. Однією із таких проблем, наприклад, був економічний фактор – шалена інфляція, закриття заводів, зріст безробіття, нерівні умови ведення бізнесу й конфлікти інтересів, корупція і т. ін. Все це створювало імідж нестабільності та посилювало недовіру іноземних інвесторів до економіки України, гальмувало налагодження рівноправних економічних стосунків з іншими країнами світу.

Проте Україна проводить виважену, послідовну та цілеспрямовану зовнішньополітичну діяльність і прагне до співробітництва з усіма  зацікавленими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав.

Загальна спрямованість зовнішньої політики України відображена в Конституції (Основний Закон) України. Так, у розділі 1, ст. 18 сказано: "Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства та загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права".

Головними цілями зовнішньої політики України є: забезпечення найбільш сприятливих умов для подальшої трансформації суспільства, його соціально-політичного, економічного і духовного розвитку, досягнення загальної безпеки, розвитку дружніх відносин і всебічної співпраці з іншими країнами світу.

У реалізації зовнішньої політики Україна керується принципами добровільності, взаємоповаги, невтручання у внутрішні справи, прагне до розв’язання будь-яких міжнародних суперечок винятково мирними засобами. Неухильно дотримується міжнародних стандартів прав людини, забезпечує права національних меншин, які проживають на її території, і вживає належні заходи до збереження національної самобутності української діаспори відповідно до міжнародного права.

З погляду концептуальної визначеності зовнішньополітичного курсу України особливо велике значення має Закон України "Про засади внутрішньої і зовнішньої політики" від 01.07.2010 року[1], відповідно до якого зовнішня політика нашої держави ґрунтується на таких принципах, як :

- суверенна рівність держав;

- утримання від  загрози  силою  або  її   застосування   проти територіальної  цілісності  або  політичної незалежності будь-якої іноземної держави;

- повага до  територіальної  цілісності  іноземних  держав   та непорушності державних кордонів;

- вирішення міжнародних спорів мирними засобами;

- повага до прав людини та її основоположних свобод;

- невтручання у внутрішні справи держав;

- взаємовигідне співробітництво між державами;

- сумлінне виконання взятих на себе міжнародних зобов'язань.

          Важливими основами, на яких базується зовнішня політика, є недопущення розміщення збройних сил інших держав на території України, а  також  розміщення іноземних військ на територіях інших держав без їх  вираженої згоди, крім випадків застосування міжнародних санкцій відповідно до Статуту ООН.

Спираючись на вищенаведені засади, Україна проводить досить активну, гнучку та збалансовану зовнішню політику, розвиваючі двосторонні міждержавні відносини, розширюючи участь в європейському інтеграційному процесі, взаємодіючи з державами СНД.

Зовнішня політика України спрямована на виконання таких найголовніших завдань:

1. Утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави.

2. Збереження територіальної цілісності держави, недоторканість її кордонів.

3. Входження національного господарства до світової економічної системи для його повноцінного економічного розвитку, підвищення добробуту народу.

4. Створення вигідних умов для підтримання контактів з українською діаспорою, керуючись при цьому міжнародним правом.

5. Діяльність на міжнародній арені як надійного партнера.

6. Захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном.  

Крім того, першочерговим пріоритетом зовнішньої політики нашої держави є надійний захист прав громадян України за кордоном. Необхідно, щоб наші співвітчизники всюди й завжди відчували реальну увагу та допомогу з боку власної держави (це стосується мільйонів українських громадян, які з різних причин виїжджають за кордон).

Для ефективного виконання цих завдань необхідним є, з одного боку, досягнення внутрішньої стабільності, консолідації провідних політичних сил та інститутів влади, що забезпечуватиме суспільну легітимність зовнішньополітичного курсу. З іншого – необхідним є формування оптимальних, збалансованих і чітко координованих механізмів здійснення зовнішньополітичної діяльності.

Таким чином, Україна здійснює зовнішню політику в напрямках: розвитку двосторонніх міждержавних відносин; розширення участі в європейському співробітництві; співробітництва в межах СНД; діяльності в ООН та ін. міжнародних організаціях. Кожен з напрямків має комплекс пріоритетів, що зумовлюється національними інтересами України та її прагненням сприяти підтримці регіонального і загального миру, забезпеченню міжнародної безпеки, реалізації глобальних проблем як всього людства, так і прав і свобод українських громадян, інтересів і потреб національної економіки.

З огляду на геополітичне становище, історичний досвід, культурні традиції, багаті природні ресурси, потужний економічний, науково-технічний та інтелектуальний потенціал Україна має всі можливості стати впливовою світовою державою, виконувати значну роль у забезпеченні політико-економічної стабільності в Європі.     

Запитання для самоконтролю: 

1. Що означає поняття "зовнішня політика"?

2. Який закон України визначає засади зовнішньої політики?

3. Назвіть найбільш визначальні засади (принципи), на яких ґрунтується зовнішня політика України.

4. Що є головними  цілями зовнішньополітичної діяльності України?

5. Окресліть напрями, в яких Україна здійснює свою діяльність на міжнародній арені.

6. Як ви вважаєте, чи має Україна можливість стати впливовою світовою державою?

 

 

2. Україна і міжнародні організації світового і регіонального рівнів

 За останні десятиліття в світі активізувалися інтеграційні процеси, важливу роль в розвитку яких грають міжнародні організації, які сприяють співпраці держав у сфері здійснення ними суверенних прав.

У сучасних міжнародних відносинах міжнародні організації грають істотну роль як форма співпраці і багатобічної дипломатії. Міжнародні організації охопили весь світ і проникли у всі сфери суспільно-політичного життя. Без їх участі не вирішується жодна значна проблема будь-якої держави.

 Активізація зовнішньополітичної діяльності України з необхідністю передбачає її участь у таких міждержавних об’єднаннях, ознайомлення і вивчення досвіду функціонування цих центрів  міждержавного співробітництва.

Міжнародні організації  ̶  це об’єднання держав, національних громадських організацій та індивідуальних членів, які були створені з метою вирішення питань регіонального або глобального характеру. Міжнародні організації поділяються на дві великі групи: міжурядові (Організація з безпеки та співробітництва в Європі, Співдружність незалежних держав (СНД), Рада Європи та Європейський союз та ін.) і неурядові (Міжнародна спілка студентів, Всесвітня організація профспілок, Всесвітня федерація демократичної молоді та ін.). Щодо останніх, то вони є найбільш яскравим виразом  громадянського суспільства, тобто сферою, в якій соціальні рухи формуються залежно від цілей, кола учасників і інтересів їх учасників та діють на національному, субрегіональному, регіональному або міжнародному рівнях незалежно від урядів країн. Міжнародні міжурядові організації це обєднання трьох або більше незалежних держав, їхніх урядів, інших міжурядових організацій, спрямоване на вирішення певних спільних питань чи організації проектів. Ці організації мають установчий міжнародний договір та постійні органи і штаб-квартиру, здійснюють діяльність в інтересах держав-членів. Уряди діють від імені своєї держави і  представляють її інтереси, поважаючи  суверенітет держав-членів як суб'єкта міжнародного права.

Динамічні зміни міжнародного середовища, нові тенденції світового розвитку впливають на формування та практичну реалізацію зовнішньополітичної діяльності України. Після проголошення Акта про державну незалежність Україна  вперше стала рівноправним суб'єктом міжнародних відносин, все більше утверджуючись на міжнародній арені як активний суб'єкт міжнародних відносин. Всебічна інтеграція у світові структури і міжнародні організації є стратегічною метою зовнішньої політики України. Зараз Україна є членом понад п’ятдесяти міжнародних організацій, серед яких: ЮНЕСКО, МАГАТЕ, МОП, Всесвітня організація охорони здоров'я, Союз електрозв'язку, Центральноєвропейські ініціативи (ЦЄІ). Після  підписання Хартії про Особливе партнерство влітку 1997 р. була заснована Комісії Україна-НАТО, відбулося відкриття місії України при НАТО, Центру інформації та документації НАТО в Україні. Сьогодні Україна та НАТО тісно співпрацюють у проведенні міжнародних операцій з підтримки миру та запроваджують широкомасштабну програму практичної співпраці з широкого кола інших питань. Триває процес Інтенсифікованого діалогу з питань членства України в НАТО та відповідних реформ.

Основні правові норми становлення України як суб'єкта міжнародних відносин закладені в Декларації про державний суверенітет України, в якій  (спеціальний Х розділ "Міжнародні відносини") зазначено, що "наша країна,  як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні відносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торгівельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для забезпечення національних інтересів у політичній, економічній, екологічній, інформаційній, технічній та спортивній сферах. Україна виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, бере участь у загальноєвропейському процесі та в європейських структурах"[2].

Наша країна була однією з держав-засновниць Організації  Об’єднаних  Націй (ООН). У другій половині двадцятого століття ООН змогла зайняти центральне місце в системі міжнародних організацій, координуючи діяльність як урядових,  так і неурядових організацій.  Для України, яка прагне твердо закріпитися у світових міжнародних організаціях та проводити власний зовнішньополітичний курс, членство в ООН є однією з умов міжнародних гарантів її національної безпеки. Якщо до розпаду СРСР безпека України гарантувалася військовою могутністю Радянського Союзу, то з проголошенням незалежності нашої держави саме ООН залишається чи не єдиною структурою, спроможною у разі необхідності надати Україні конкретну допомогу в справі забезпечення її територіальної цілісності.

Участь України в програмній діяльності ЮНЕСКО, крім використання інтелектуального потенціалу Організації та запозичення корисного міжнародного досвіду, створює можливості для отримання певних фінансових ресурсів для проведення в Україні міжнародних заходів по лінії ЮНЕСКО та виконання українськими фахівцями різноманітних проектів у сфері її компетенції, а також отримання стипендій, грантів, обладнання, науково-технічної інформації, консультативної допомоги та забезпечення участі в міжнародних заходах.

Відносини співробітництва між Україною та ЮНЕСКО розвиваються у конструктивному руслі, спрямованому,  зокрема,  на розширення міжнародного співробітництва українських установ і закладів у гуманітарній сфері, а також на підвищення економізації участі в програмній діяльності Організації.

Регіональні організації, як правило, відкриті тільки для держав певного регіону, наприклад Рада Європи, Ліга арабських держав, Організація американських держав, Організація африканської єдності, Асоціація держав Південно-східної Азії. Крім того, існують міжнародні організації обмеженого складу, прийом в яких здійснюється по особливих критеріях. Наприклад, членом Організації країн  ̶  експортерів нафти (ОПЕК) може бути держава, чию економічну основу складає здобич і експорт нафти. Учасником Генеральної угоди по тарифах і торгівлі (ГАТТ/ВТО) може стати держава, що дотримує певні принципи в своїй торговій політиці: найбільшого сприяння, невикористання кількісних обмежень на імпорт, вирішення спірних питань шляхом консультацій і так далі.

Участь України в міжнародному регіональному співробітництві є одним із основних пріоритетів зовнішньої політики держави на шляху забезпечення її національних інтересів. Одна з найяскравіших організацій регіонального рівня є Співдружність Незалежних Держав (СНД). Цілі СНД визначені в ст. 2 Статуту СНД: здійснення співпраці в політичній, економічній, екологічній, гуманітарній, культурній і інших областях; всесторонній і збалансований економічний і соціальний розвиток держав-членів в рамках загального економічного простору, міждержавна кооперація і інтеграція; забезпечення має рацію і основних свобод людини відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права і документів СБСЕ; співпраця між державами-членами в забезпеченні міжнародного миру і безпеки, здійснення ефективних мерів по скороченню озброєнь і військових витрат, ліквідація ядерного і інших видів зброї масового знищення, досягнення загального і повного роззброєння; сприяння громадянам держав-членів у вільному спілкуванні, контактах і пересуванні в Співдружності; взаємна правова допомога і співпраця в інших сферах правових відносин; мирний дозвіл суперечок і конфліктів між державами Співдружності[3].

Ставши однією з засновниць Співдружності, наша країна ратифікувала її перший установчий документ з власними застереженнями. Зміст Додатку до Постанови Верховної Ради України "Про ратифікацію Угоди про створення СНД"( Верховна Рада України; Постанова від 10.12.1991 № 1958-XII), а також  "Основних напрямів зовнішньої політики України"(Верховна Рада України; Постанова від 02.07.1993 № 3360-XII) свідчить, що наша держава схильна розглядати  Співдружність як міжнародний механізм багатосторонніх консультацій і переговорів, отже, як суто координаційну структуру, форум, що сприяє пожвавленню багатосторонніх відносин на найвищому рівні.

Також Україна є потенційним кандидатом на вступ до Європейського Союзу, але вона може стати учасником ЄС лише за умови забезпечення прав людини, дотримання технічних і юридичних норм інтеграції в політичну й ринкову системи. Базовим документом, що визначає засади економічної інтеграції України до ЄС та розвитку торгівлі, є Угода про партнерство і співробітництво, укладена в 1994 році. Відповідно до статті 51 цієї Угоди, Україна зобов'язалася вживати заходів «для забезпечення того, щоб її законодавство поступово було приведене у відповідність до законодавства Співтовариства». Угодою також визначено перелік сфер, у яких має бути досягнуто "приблизної адекватності" законів: митне право; законодавство про компанії; банківське право; бухгалтерський облік компаній; податки, у тому числі непрямі; інтелектуальна власність; охорона праці; фінансові послуги; правила конкуренції; державні закупівлі; охорона здоров'я та життя людей, тварин і рослин; охорона довкілля; захист прав споживачів; технічні правила і стандарти; енергетика, у тому числі ядерна; транспорт.

Національні інтереси нашої держави потребують утвердження її як впливової європейської держави, повноправного члена ЄС. У зв’язку з цим необхідне чітке та всебічне визначення зовнішньополітичної стратегії щодо інтеграції України в європейський політичний, економічний та правовий простір.  Європейська інтеграція забезпечить Україні модернізацію економіки, подолання технічної відсталості, залучення іноземних інвестицій та новітніх технологій, створення нових робочих місць, вихід на світові ринки. На сучасному етапі найбільш оптимальною формою участі України у міжнародних інтеграційних процесах є перехід до преференційного торговельного режиму з країнами, міжнародними організаціями. Підписання угоди про вільну торгівлю між Україною та ЄС є важливим інструментом створення конкурентоспроможної економіки, встановлення більш тісних взаємозв’язків із країнами Європи.

Регіональні організації створюються перш за все для вирішення питань підтримки миру і безпеки на регіональному рівні і вирішення регіональних суперечок мирними засобами за допомогою регіональних організацій. Важливими напрямами діяльності регіональних організацій також є колективна безпека; співпраця в економічній, соціальній і культурній сферах; заохочення пошани до прав людини і основним свободам для всіх.

Запитання для самоконтролю:

1. Що таке  "міжнародна організація"?

2. Чим відрізняються між собою міжурядові та неурядові міжнародні організації?

3. В якому документі закладені правові норми становлення України як суб'єкта міжнародних відносин закладені?

4. Що дає Україні участь в діяльності ЮНЕСКО?

5. За яких умов Україна може вступити до Європейського Союзу?

 

 

3. Курс України на інтеграцію в європейські та євроатлантичні структури

Питання щодо інтеграції України в європейські та євроатлантичні міжнародні структури носить проблемний характер і є відкритим. До сьогодні нема одностайності з цього питання ні в представників правлячих кіл, ні серед пересічних громадян.

Курс на інтеграцію України в ЄС та НАТО був прийнятий ще за часів правління Леоніда Кучми (що було відображено в Програмі інтеграції України до Європейського Союзу від 14.09.2000[4]). Однак на момент проведення зовнішньої багатовекторної політики другого Президента, політичні реалії були такими, за яких це питання не було предметом гострої політичної боротьби і майже не обговорювалося. Загострення протистояння з цієї проблеми відбулося під час  виборної кампанії 2004 року, коли одна сторона («помаранчева» коаліція) наполягала на необхідності інтеграційних процесів в НАТО  і ЄС, а інша (Партія Регіонів та менш впливові партії, що поділяли схожий зовнішньополітичний курс) наполягала на шкідливості і навіть небезпечності для суверенітету України цього шляху.

Дискусії щодо наслідків вступу України до структур ЄС та НАТО продовжуються до сьогодні. Прихильники курсу України на інтеграцію в європейські та євроатлантичні структури вважають, що після приєднання України до ЄС, вона може розраховувати на економічний потенціал цієї організації, у тому числі використати широкі можливості для торгівлі, бізнесу, інвестицій, розвитку вітчизняної конкурентоспроможної ринкової економіки. У разі приєднання до НАТО значно покращить перспективи вступу України до Євросоюзу. Україна отримає військово-політичну підтримку країн-учасниць, гарантії безпеки, відповідно до яких напад на Україну означає напад на всіх членів Альянсу (сьогодні без України до НАТО входять 26 країн), цілковите унеможливлення зовнішньополітичних провокацій проти України, на зразок конфлікту навколо острова Тузла. 

У результаті вступу до НАТО Україна зміцнить свою територіальну цілісність. Сепаратизм втратить силові основи для своєї можливої реалізації. Сепаратисти змушені будуть враховувати реальність і пристосовуватися до життя в незалежній, єдиній Україні. 

Відбудеться значне послаблення економічного тиску, в тому числі енергетичного, на Україну з боку Росії з огляду на ймовірну негативну реакцію на такі дії 26-ти впливових держав, що перебуватимуть у союзі з Україною. Після вступу до НАТО різко збільшаться обсяги іноземних інвестицій в Україну, оскільки безпека пов’язана з економікою. У результаті вступу до Північноатлантичного альянсу Україна в очах міжнародних інвесторів втрачає статус "пострадянської країни", з усім набором стереотипних штампів – корупцією, злочинністю тощо. Світові бізнес-кола вважають, що членство в західних інституціях, зокрема в НАТО і ЄС, сприяє стандартизації економічних правил, що для них дуже важливо, сам факт членства значно посилить вплив України і додасть авторитету в зовнішній політиці.

Пріоритетність взаємин України з Європейським світом визначається відповідно з нашими національними інтересами. Інтеграція в європейські структури може відбуватися не за будь-яку ціну, а з урахуванням усіх можливих наслідків для українського народу. Якщо ця інтеграція передбачає місце Україні як держави другорядної, периферійної, як постачальника дешевих ресурсів і робочої сили, як ринка збуту застарілих товарів, або як країни з функціями передової зони в нових системах військово-політичного протистояння, то навряд чи така інтеграція для нас прийнятна.

Щодо європейського вибору нашої країни, то він став стрижневою ідеєю державної політики – як внутрішньої, так і зовнішньої, одразу після проголошення незалежності України, що було природним, оскільки наша країна – це європейська держава, її майбутнє пов’язано з європейською цивілізацією. Вже  у 1994 р. у Києві було парафовано угоду про партнерство і співробітництво між Україною і ЄС. Але для вступу до європейської спільноти необхідно позбутися деформацій пов’язаних, як з радянським минулим, так і зі спадщиною власного авторитаризму, а також – завершити процес національної самоідентифікації та артикуляції національних інтересів. А у суспільстві має існувати широкий стійкий консенсус стосовно європейських цінностей. Головне, наша країна, повинна відповідати низці демократичних та економічних критеріїв перш ніж стати кандидатом на вступ до ЄС.

Треба враховувати, що і Європарламент сьогодні не квапиться приєднанням України до ЄС, хоча б через те, що упродовж останніх років досить боляче здійснювався перерозподіл депутатських портфелів між давніми й новими країнами-членами ЄС. Євроінтеграційний шлях хоча і є на сьогодні єдиною виправданою та консолідуючою ідеєю, певним дороговказом для нашого суспільства, втім досягнувши одного дня економічного рівня розвитку країн ЄС, українці можуть замислитися над тим, чи варто позбуватися суверенітету. Адже приєднання до Євроклубу, крім переваг, має один вагомий недолік – часткове позбавлення суверенітету в питаннях економічної політики, в прийнятті рішень, у тому числі й політичних на користь інституцій ЄС Входження в Європу для нас пріоритетне лише за умов визнання місця України, відповідного її гідності та потенціалу. Якщо ми зможемо подолати власні труднощі, побудувати сильну національну економіку, створити розвинуте громадянське суспільство, тоді прийнятна для нас модель інтеграції відбудеться цілком природно.

 На шляху до об’єднаної Європи Україні необхідно вирішити комплекс проблем, насамперед досягти основних стандартів і критеріїв, обов’язкових для набуття членства у Євросоюзі. Згідно з "Копенгагенськими критеріями" (це критерії, яким мають відповідати країни-кандидати на вступ до Європейського Союзу, були схвалені на засіданні Європейської Ради у Копенгагені у червні 1993 р.) вступу до Євросоюзу, для того щоб стати кандидатом на вступ до ЄС, необхідно  виконання економічних,  та політичних вимог, а також законів і правил унії. Політичні –  це здатність країни до плюралістичної демократії, верховенство права, створення інституцій громадянського суспільства, європейський рівень демократії. Економічні ж передбачають здатність країни конкурувати на ринках ЄС, мати ВВП на душу населення на рівні 4-6 тис. доларів на рік. У країнах ЄС цей показник становить у середньому 24 тис. доларів на рік, а середньомісячна зарплата – 1500-1700 доларів. Тому головною умовою для країн-претендентів є досягнення європейських стандартів рівня та якості життя і передусім наближення до показників ВВП на душу населення у країнах ЄС.

Необхідною умовою євроінтеграційного курсу України був вступ до світової організації торгівлі (СОТ). Згідно з Правилами СОТ ця організація ставить перед Україною такі основні умови:

-  відкрити внутрішній ринок для імпорту з країн – членів СОТ;

-  значно зменшити ставки ввізного мита на імпортну продукцію;

-  скасувати державні дотації окремим галузям і підприємствам.

Одночасно знімаються обмеження на експорт української продукції на ринки країн-членів СОТ.

Конкуренція з боку продукції західних фірм змусить вітчизняних виробників підвищувати ефективність виробництва та якість продукції, буде стимулювати впровадження сучасних технологій та оновлення виробництва.

Однак, деякі галузі зазнають певних втрат. Насамперед це стосується підприємств гірничо-металургійного комплексу, автомобільного та літакобудування, вугільної галузі, сільського господарства, які нині отримують значні державні дотації.

Поки що українські виробники витримують конкуренцію з продукцією західних фірм за рахунок низької вартості робочої сили, а також завдяки високим ставкам ввізного мита, значним державним дотаціям і податковим пільгам, що надаються окремим галузям і підприємствам. Скасування цих дотацій та суттєве зниження митних ставок на вимогу СОТ негативно вплине на стан внутрішнього ринку України та її експортні можливості. Але у довгостроковому плані подібна "шокова терапія" повинна сприяти підвищенню конкурентоспроможності вітчизняної продукції на світових ринках і структурній перебудові економіки.

Позитивним  результатом вступу до СОТ є надання Україні статусу країни з ринковою економікою при проведенні антидемпінгових розслідувань. Це дозволить українським компаніям ефективніше відстоювати свої інтереси згідно з процедурами розгляду торговельних справ, встановлених правилами СОТ.

Стратегічний курс на Євроінтеграцію включає також сферу освіти. В Україні розроблено і здійснюється довгострокова стратегія модернізації всієї системи освіти з метою її наближення до Європейських стандартів.
 Необхідно звернути увагу на те що певні кроки в напрямку Євроінтеграції і інтеграції в структури НАТО вже зроблено: укладено Угоду про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими   Співтовариствами   та    їх    державами-членами, якою  передбачено  утворення  таких органів, як:  Рада  з   питань   співробітництва   між   Україною   та Європейськими  Співтовариствами (Європейським Союзом), Комітет з питань   співробітництва    між    Україною    та    Європейськими  Співтовариствами (Європейським Союзом),  Комітет з парламентського співробітництва між  Україною  та  Європейськими  Співтовариствами  (Європейським Союзом).

Попри те, що Україна є найбільш демократичною державою в СНД, вона залишається найбільш недемократичною і неринковою серед країн ЄС та країн-кандидатів за думкою експертів. Без аналізу рівня загроз і багатоваріантних сценаріїв, як наприклад, маргіналізація нашої країни, витіснення її на периферію міжнародної політики, вразливості щодо зовнішніх впливів при відсутності взаємодії з НАТО і ЄС, без застосування європейських демократичних практик нормотворчості та вироблення стратегічних рішень, політичної волі керівників держави на досягнення національного консенсусу з наріжних питань зовнішньополітичного курсу, як і державної політики в цілому, питання щодо інтеграції України в міжнародні в європейські та євроатлантичні міжнародні структури будуть залишатися не вирешеними.

Інтеграція України в європейські та євроатлантичні структури допоможе нашій державі  позбавитись постійного політичного тиску з боку як "сходу", так і "заходу" і, як наслідок, остаточно завершити становлення як незалежної та впливової держави – важливого гравця на регіональному рівні, а в майбутньому і на світовій політичній арені. Проте такий розвиток подій є можливим лише за умови відповідної підготовки та подолання внутрішніх проблем. При цьому необхідно, по-перше, подолати політичні перешкоди, а саме досягти згоди на інтеграцію з боку основних політичних сил, по-друге, покращити економічний стан країни та усунути розбіжності в законодавстві і освіті. Залучитися підтримкою українського народу, створивши для населенння гідні умови життя в своїх селах та містах. Тільки за цих умов і зваженого, прагматичного підходу можливо отримати максимум переваг від інтеграції України до Європейського Союзу та НАТО.

Запитання для самоконтролю:

  1. Які переваги для нашої держави називають прихильники курсу України на інтеграцію в європейські та євроатлантичні структури?
  2. Перелічте "Копенгагенські критерії" вступу до Євросоюзу.
  3. З яких причин гальмуються інтеграційні процеси в Україні?
  4. Яким документом встановлено курс України до ЄС?
  5. Що зроблено в нашій країні на шляху до інтеграції в ЄС та НАТО?

 

4. Україна в Раді Європи та ОБСЄ

З проголошенням України незалежною державою, вона стала повноцінним гравцем на міжнародній політичній арені. Враховуючи своє проміжне становище між розширеною Європою і Росією, Україна намагається збудувати прагматичні і взаємовигідні відносини з двома Великими просторами, що зумовлює її багатовекторну зовнішню політику. При цьому Європа і Росія активно формують свої просторові проекти, аби увійти до післякризового світу на якомога вигідніших для себе геополітичних умовах.

Напрямок інтеграції в бік Європи нормативно закріплений у Законі України "Про основи національної безпеки України" від 19 червня 2003 р., а саме в ст.6 зазначається, що одним з пріоритетів національних інтересів є інтеграція України в європейський політичний, економічний, правовий простір.  

Україна є учасницею Організації з безпеки і співробітництва в Європі з 30 січня 1992 року. ОБСЄ – найбільша в світі регіональна організація безпеки. Вона веде своє походження від етапу розрядки на початку 1970-х років, коли була створена Нарада з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), щоб служити в якості багатостороннього форуму для діалогу та переговорів між Сходом і Заходом. НБСЄ, що проходила з 3 липня 1973 р. по 1 серпня 1975 р. за участі 33-х європейських держав, США і Канади, завершилася підписанням главами держав і урядів у Гельсінкі Заключного акту, в якому міститься ряд ключових зобов'язань у військових, політичних, економічних, екологічних питаннях, суворе дотримання прав людини, які стали центральними в так званому "Гельсінкському процесі".

До 1990 року НБСЄ функціонувало головним чином у вигляді серії зустрічей і конференцій. Однак, із закінченням холодної війни, на Паризькій зустрічі на вищому рівні в листопаді 1990 року встановлено НБСЄ на новий курс. У Паризькій хартії для Нової Європи, НБСЄ було покликане зіграти свою роль в управлінні процесами історичних змін, що відбуваються в Європі та реагування на нові виклики в період після закінчення холодної війни.

В рамках цього процесу інституціоналізації, назва була змінена з НБСЄ в ОБСЄ за рішенням Будапештського саміту голів держав та урядів у грудні 1994 року.

Діяльність ОБСЄ включає різні напрямки: контроль над озброєнням, прикордонне управління, боротьба з торгівлею людьми, боротьба з тероризмом, запобігання і врегулювання конфліктів, господарська діяльність, освіта, вибори, природоохоронна діяльність, гендерна рівність, права людини, свобода ЗМІ, військова реформа і співпраця, права меншин, діяльність поліції, верховенство права, толерантність та недискримінація.

Щорічно, в цій організації обирають країну яка буде ній головуватиме. Отже, одностайно ухвалене Радою Міністрів ОБСЄ у листопаді 2010 року рішення про головування України в 2013 році стало визнанням ролі нашої держави у зміцненні регіональної безпеки і стабільності, а також здатності української дипломатії очолити переговорний процес з питань удосконалення безпеки в регіоні її відповідальності від Ванкувера до Владивостока.

Україна як позаблокова держава відіграє конструктивно-об’єднуючу роль у безпековому діалозі, що відбувається на платформі ОБСЄ, з урахуванням інтересів усіх держав регіону, і займатиме виважену позицію при розгляді найбільш гострих питань порядку денного організації. Головування України в ОБСЄ спрямоване на підвищення ефективності діяльності цієї організації.

У контексті підготовки до головування, українською стороною було розпочато здійснення організаційно-технічних заходів, спрямованих на забезпечення необхідних ресурсів, професійну підготовку кадрів, налагодження механізму взаємодії з іншими причетними до головування центральними органами виконавчої влади тощо.

З входженням України з 1 січня 2012 року до Трійки ОБСЄ розпочалася активна фаза підготовки нашої держави до головування в організаціїі в першу чергу формування пріоритетів майбутнього Українського головування.

Протягом першого кварталу 2012 року особлива увага зосередилась на завершенні здійснення організаційних заходів у зв’язку з підготовкою до головування в ОБСЄ, зокрема, зважаючи на додаткові функції, які було покладено на Україну із входженням до Трійки ОБСЄ. Так, із входженням до Трійки на Україну покладено функції головування протягом 2012 року в Контактній групі з питань співробітництва із середземноморськими партнерами ОБСЄ, а з 1 жовтня 2012 року до 30 вересня 2013 року - Консультативного комітету з питань менеджменту та фінансів Постійної Ради ОБСЄ (ККМФ).

Серед пріоритетів діяльності України в ОБСЄ слід відзначити:

-                зміцнення потенціалу ОБСЄ як платформи для політичного діалогу та інструменту раннього попередження, запобігання конфліктам, врегулювання кризових та конфліктних ситуацій та постконфліктного відновлення;

-                сприяння процесу пошуку моделей мирного врегулювання Придністровського конфлікту;

-                забезпечення посередницької ролі ОБСЄ у контексті зближення позицій сторін в рамках врегулювання Грузинського та Нагірно-Карабахського конфліктів;

-                посилення потенціалу ОБСЄ у боротьбі з транснаціональними викликами та загрозами безпеці (боротьба з проявами тероризму, незаконним обігом наркотиків, організованою злочинністю, протидія загрозам, що надходять з кіберпростору);

-                підвищення ефективності роботи ОБСЄ, удосконалення роботи польових операцій ОБСЄ, зміцнення аналітичного потенціалу Організації, забезпечення дотримання принципу географічної рівності у кадровій політиці;

-                подальша розбудова та зміцнення в рамках ОБСЄ діалогу з питань енергетичної безпеки на основі завдань, визначених главами держав та урядів держав – учасниць в ході Астаниського Саміту ОБСЄ.   

Головування нашої держави в ОБСЄ у 2013 році може посилити позиції  України на міжнародній політичній арені та підвищити авторитет країни.

Рада Європи є на континенті найстарішою міжнародною політичною організацією яка була офіційно заснована 5 травня 1945 року Лондонською Угодою, підписаною десятьма країнами-засновниками. Цей договір зараз відомий як Статут Ради Європи. Україна є членом цієї організації з 1995 року. В даний час членами Ради Європи (РЄ) є 46 держав, зокрема 21 держава Центральної і Східної Європи. РЄ була створена для: захисту прав людини, зміцнення парламентської демократії і забезпечення верховенства закону; досягнення загальноєвропейських домовленостей, сприяючих гармонізації соціальної і юридичної практики держав-членів; сприяння усвідомленню народами європейської самобутності і єдності, спільних духовних цінностей, заохочення різноманіття культур.

Метою Ради Європи, згідно з п.1(a) Статуту, є намагання досягти більшої єдності між її членами для захисту та впровадження ідеалів і принципів, які є їх спільною спадщиною, і сприяння їх економічному та соціальному прогресу.  Діяльність Рада спрямована на захист демократії і верховенства права; захист прав людини, зокрема: соціальні права, лінгвістичні права меншин; поширення ідей європейської культурної ідентичності і різноманітності; вирішення проблем, з якими стикається європейське суспільство, включаючи дискримінацією, ксенофобією, екологічні загрози, СНІД, наркотики та організовану злочинність; заохочення стабільності демократії шляхом різноманітних реформ.

Перспективи входження України у європейський простір зобов’язують визнавати права людини провідним цілісним орієнтиром у розбудові українського громадянського суспільства та правової держави. Співпрацюючи саме з такою організацією, як Рада Європи, Україна спроможна суттєво вдосконалити своє законодавство в галузі забезпечення прав людини та інтегрувати його у відповідності до європейських стандартів і цим самим покращити своє становище у міжнародному просторі. Конкретний результат співробітництва України з РЄ в сфері прав людини позначився на вдосконаленні законодавства.

Україна приєдналася до низки важливих юридичних інструментів Ради Європи, зокрема до Протоколу 13 Європейської конвенції з прав людини стосовно заборони смертної кари без жодних застережень; Протоколів 1 і 2 до Європейської конвенції про запобігання тортурам, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню.

Що стосується решти зобов’язань у сфері покращення національного законодавства та здійснення реформ, Асамблея закликала органи державного управління України продовжувати роботу, активізувати свої зусилля, а також зміцнювати співробітництво з РЄ задля забезпечення повної відповідності українського законодавства та практики правозастосування принципам і стандартам Організації, передусім стандартам, гарантованим Європейською конвенцією з прав людини, а також повної відповідності рішенням Суду у Страсбурзі щодо індивідуальних та загальних заходів, яких може вимагати Комітет міністрів.

Відповідно до Статуту РЄ, Україна представлена у всіх головних органах цієї організації. Українські фахівці представляють Україну у численних профільних міжурядових експертних комітетах РЄ, що є практичним внеском у підтримання та розвиток співпраці країни і РЄ та забезпечення активної ролі нашої держави у стандартотворчій діяльності Організації роблять.

У рамках 121-го засідання Комітету міністрів Ради Європи (м. Стамбул, 11 травня 2011 р.) Україна представила Програму свого головування, спрямовану на реалізацію таких основних пріоритетів: захист прав дітей, права людини та верховенство права в контексті демократії і стабільності в Європі, а також зміцнення та розвиток місцевої демократії. Головування України у Комітеті міністрів – керівному органі Ради Європи стало історичною подією, яка відбулася вперше за 16 років членства нашої держави у цій Організації. Воно співпало з ювілейною датою Незалежності України і в історичній перспективі зможе знову повторитися приблизно лише через 23 роки.

Отже, Україна приймає активну участь в багатьох міжнародних організаціях, зокрема таких як ОБСЄ та Рада Європи. Нажаль, на сьогоднішній час країна є об’єктом впливу цих організацій, а не її суб’єктом, не дивлячись навіть на те, що Україна головувала в Комітеті міністрів Ради Європи та з наступного року буде очолювати ОБСЄ. Цей висновок виходить з різноманітних фактів починаючи з поводження суддів до наших спортсменів на олімпіаді 2012 року, відсутністю українських представників в "місіях" РЄ та ОБСЄ й закінчуючи планом дій цих організацій щодо України. Необхідно змінювати цю ситуацію, проявляючи принциповість в певних питаннях, ініціативність, намаганням входження в різні структурні підрозділи, з прагненням посісти в них керуючі позиції. Але можуть виникнути й певні труднощі: посилюючи авторитет в міжнародних організаціях, влада може ігнорувати внутрішні проблеми держави, тим самим викликати обурення населення. Тому потрібно розробити виважену, збалансовану стратегію розвитку України, з урахуванням внутрішніх й зовнішніх інтересів.

                                        Запитання для самоконтролю:

1. Назвіть пріоритети діяльності України в ОБСЄ.

2. З якою метою була утворена Рада Європи?

3. Які перспективи для України має  входження у європейський простір?

4. Яке значення має для україни головування у Комітеті міністрів – керівному органі Ради Європи?                       

 

5. Співробітництво України з Європейським Союзом:

проблеми та перспективи

 

Словосполучення "Європейський Союз" – давно вже означає не лише інтеграційне об’єднання держав задля спільної співпраці в економічній та політичній сферах. Ця організація є негласним символом демократії та верховенства права. І, хоча, репутацію деяких з країн-учасниць далеко не назвеш "кристально чистою", однак прагнення будь-якої з держав вступити до зазначеного об’єднання є показником спрямованості до стабільності та розвитку.

Для України, саме виявлення бажання вступити до ЄС означає готовність до змін та реформ спрямованих на демократизацію, прозорість та законність дій державної влади, підвищення соціального рівня населення, розвиток економіки, вихід України на новий рівень міжнародних та ринкових відносин.

Першим кроком у відносинах між нашою країною та Євросоюзом стала Угода про партнерство та співробітництво (УПС), підписана 16 червня1994 року, що набула чинності 1березня 1998 року і започаткувала співпрацю з широкого кола політичних, торговельно-економічних і гуманітарних питань. Термін дії угоди офіційно завершено 28 лютого 2008 року. Для нашої держави надто важливо, що Євросоюз підтримує курс України на реформування суспільства і що обопільно Київ та Брюссель визначили такі цілі партнерства:

- забезпечення у відповідних рамках політичного діалогу між сторонами, який сприятиме розвитку політичних відносин;

- сприяння розвитку торгівлі, інвестицій і гармонійних економічних відносин між сторонами і, таким чином, прискоренню їхнього сталого розвитку;

- створення основ взаємовигідного економічного, соціального, фінансового, цивільного, науково-технічного та культурного співробітництва;

- підтримання зусиль України у зміцненні демократії і розвитку її економіки та завершенні переходу до ринкової економіки.

На базі УПС в 1999 р. була схвалена і Стратегія ЄС до України. Угода про партнерство та співробітництво, Спільна стратегія визначили критерії, що їх в найближчі 10-15 років повинна досягти Україна в своєму розвитку, щоб довести свою готовність стати членом ЄС.

Події листопада-грудня 2004 року, відомі як Помаранчева революція, значно підсилили сподівання Євросоюзу на активізацію просування України в європейському напрямі й інтенсифікацію реформаційних процесів, необхідних для її наближення до євростандартів. 2005 року було підписано План дій, який став додатковим інструментом розвитку відносин між Україною та ЄС. Того ж таки року в Україні запроваджено посаду віце-прем’єр-міністра в справах європейської інтеграції. З 1 січня 2009 року почало працювати координаційне бюро європейської та євроатлантичної інтеграції (рішення про створення уряд ухвалив 16 липня 2008 року) у складі секретаріату Президента України.

З 5 травня 2007 року Україна та ЄС розпочали переговорний процес щодо укладення нового рамкового договору, який тимчасово мав робочу назву "нова посилена угода" або ж "угода про асоціацію".

Проте у відносинах України з Євросоюзом існують певні проблеми. Перша проблемою, яка гостро стоїть перед нашим урядом є настрої українського суспільства, які є неоднозначними та, інколи, різко протилежними на різних територіях. Геополітичне становище нашої країни є надзвичайно вигідним в економічному плані, однак, політичний вплив країн-сусідів на погляди наших громадян призвели до не одноголосного прагнення наближатись до ЄС.

Іншою проблемою є сама політика ЄС, як щодо України зокрема, так і до можливості приєднання нових країн. Членство в Європейському Союзі обумовлене досить жорсткими вимогами, які навряд чи будуть переглядатися на користь тієї чи іншої країни-апліканта (тобто, країни, що прагне вступити до ЄС). Що стосується ЄС, то його розширення в найближчій перспективі поставить нові проблеми і перед інтеграційним угрупованням в цілому. Тому ставлення ЄС до України та інших держав багато в чому визначатиметься (і вже визначається) процесами, що відбуватимуться всередині ЄС. Очевидно, що всі наслідки нового, багато в чому – безпрецедентного, розширення угруповання сьогодні досить важко передбачити, а тому політика ЄС стосовно нових членів (країн другої та третьої хвилі) ставатиме більш стриманою та обережною.

Крім того, Україна стала "ласим шматком", як для Європи так і для нашого східного сусіда – Росії. Наша територія стала "ареною політичних воїн двох гігантів". Якщо для Росії "втрата" України означає суттєве знецінення та ускладнення реалізації її інтеграційних проектів, то для ЄС вибір Україною євразійської орієнтації є менш критичним, але означатиме зростання ризику появи на його кордонах країни з "керованою демократією" та цінностями, відмінними від європейських, отже – призупинення розширення на Схід зони демократії, свободи та безпеки.

Таким чином, визначальним для відносин сторін "трикутника" (ЄС- Україна‑Росія) є конкуренція інтеграційних проектів. Реалізуючи політику "ширшої Європи", Європейську політику сусідства, просуваючи проект "Східне партнерство", ЄС дедалі більшою мірою входить до пострадянського регіону Східної Європи та Кавказу, який Росія вважає життєво важливою сферою своїх інтересів.

Отже, визначаючи курс зовнішньої політики "на захід", уряд нашої країни повинен чітко усвідомлювати, що на даний час Росія залишається нашим головним економічним партнером. Займати нейтральну позицію та паралельно підлаштовувати країну "під євростандарт" здається наймудрішим та найвиваженішим рішенням. Поки мрії вступити до ЄС залишаються нереалізованими, Україна повинна зробити все, щоб при можливості, стати не просто формальним членом Євросоюзу, а бути рівноправним партнером в зовнішньополітичних відносинах.

Запитання для самоконтролю:

  1. Що являє собою Європейський Союз?
  2. Які перспектив вступу України в ЄС?
  3. Що повинна враховувати наша держава, прагнучи вступити в ЄС?
  4. ЕНазвть цілі партнерства України з Європейським Союзом.
  5. Які "внутрішні" проблеми України заважають інтеграційним процесам в ЄС?

 

                6. Партнерство України з Північноатлантичним альянсом

Північноатлантичний Альянс (англ. North Atlantic Treaty Organization –НАТО)  – міжнародна політично-військова організація, створена 4 квітня 1949 року з метою підтримки міжнародного миру й безпеки, протидії війнам і загрозам, гарантування стабільності й добробуту її країн-членів, у якій усі держави-члени повною мірою зберігають суверенність і незалежність. Головним принципом організації є система колективної оборони, тобто спільних організованих дій всіх її членів у відповідь на атаку з боку зовнішньої сторони. На даний момент членами цієї організації є 28 держав Європи та Північної Америки.

            Діяльність НАТО зосереджена на таких основних напрямках:

-  здійснення миротворчих операцій з метою врегулювання конфліктів та забезпечення пост-конфліктного будівництва;

-  боротьба з міжнародним тероризмом, розповсюдженням зброї масового знищення, нелегальним обігом наркотичних речовин, торгівлею людьми, незаконним відмиванням грошей;

- впровадження міжнародних освітніх та наукових програм;

- надання гуманітарної допомоги країнам, постраждалим від стихійних лих та техногенних катастроф;

- сприяння демократичному розвитку країн, забезпеченню дотримання основоположних прав людини, боротьбі з корупцією, ефективному функціонуванню механізмів державного управління.

            22-23 лютого 1992 року відбувся візит генерального секретаря НАТО М. Вернера до Києва, який офіційно запросив Україну до участі в Раді північноатлантичної співпраці (РПАС), а 8 липня 1992 року Президент України Л. Кравчук відвідав штаб-квартиру альянсу в Брюсселі. Важливою подією у розвитку відносин між Україною і НАТО стало відкриття у вересні 1992 року Посольства України в Брюсселі, яке було сполучною ланкою в контактах між нашою державою та НАТО. Приєднання України до РПАС у 1992 році однозначно не може підтверджувати тезу про тогочасне прагнення нашої держави вступити до Північноатлантичного альянсу, проте можна вважати, що вже тоді була закладена політико-правова база відносин

Україна-НАТО.  

            У липні 1997 року на самміті глав держав та урядів країн НАТО й України в Мадриді український президент Леонід Кучма підписав Хартію про особливе партнерство між НАТО та Україною. Разом із підписанням Хартії країни-члени Альянсу засвідчили свою підтримку суверенітету й незалежності України, її територіальної цілісності, демократичному розвитку, економічному процвітанню, статусу без’ядерної держави, а також принципу недоторканності кордонів.

            З початку ХХІ століття розгортається інтеграція України в НАТО. Приймається рішення про підготовку нової стратегії відносин, кінцевою метою якої має стати вступ України до Північноатлантичного альянсу. Розширення НАТО створює в регіоні сприятливий клімат геополітичного плюралізму, де інтереси України як суб’єкта міжнародної політики можуть бути задоволені більшою мірою, ніж у випадку домінування Росії чи іншої держави. Україна, що є більшою за своїх сусідів на Заході, має  важливе геополітичне розташування та достатні ресурси для реалізації свого впливу в межах військово-політичного союзу, і може розраховувати на поважне становище в НАТО.

            Існують аргументи як "Проти", так і "За" щодо вступу до НАТО. Нашій країні необхідно буде надавати збройну підтримку союзникам по НАТО, якщо на їхню територію буде здійснено напад у Європу, Північній Америці та в Атлантичному океані на Північ від Тропіка Рака, що в сучасних складних соціально-економічних умовах розвитку країни проблематично.  Імовірне певне збільшення витрат на оборону в Україні. Особливо в момент підготовки до членства в НАТО Україна буде змушена реагувати на вимоги НАТО. Особливо в момент підготовки до членства в НАТО Україна буде змушена реагувати на вимоги НАТО, вартість членського внеску України до бюджету НАТО, за попередньою оцінкою, перебуватиме в межах внеску Польщі, тобто близько 40-50 мільйонів доларів США на рік. Певне збільшення терористичної загрози проти України, що в результаті вступу до НАТО стає частиною Європи. Погіршення відносин України з Росією, оскільки Москва розумітиме втрату перспективи відновлення контролю над Україною. Можливі рухи з боку Росії щодо розміщення на кордонах України нових угруповань збройних сил та інших силових підрозділів. Конституція України зазнає змін щодо іноземного військового базування на території України. На тлі ще не завершеного процесу конституційних змін у зв'язку з реформою влади, це є чинником, що перешкоджає політичній консолідації.

            Разом з тим, інтегруючись до НАТО, українська держава отримує важливі переваги в сфері безпеки, зокрема від ядерної; зміцнення незалежності й недоторканості кордонів України; стабільність стану безпеки України незалежно від того, як розвиватиметься Російська Федерація; повернення України до політичної Європи, збільшення шансів України на приєднання до ЄС у видимій історичній перспективі; більш вагома участь нашої країни в процесах регіональної й континентальної інтеграції; пришвидшення реформ Збройних Сил.

            У сфері економічної безпеки інтеграція України до НАТО матиме позитивні наслідки: прискорення економічного розвитку внаслідок зменшення ризиків для бізнесу, зв’язаного із зростанням рівня безпеки України; прискорення ринкових форм; поширення економічної етики, що довела свою ефективність у країнах Заходу; посилення боротьби з корупцією, що вплине на швидкість економічного розвитку; покращення міжнародного іміджу й авторитету України.

             Але головним для приєднання країн-кандидатів до НАТО, на сучасному етапі трансформації є не військові, в політичні критерії. НАТО – це союз демократичних країн, що має захищати демократичні цінності і підтримувати демократичні режими в країнах-членах. Тому намір України вступити до Північноатлантичного альянсу, у першу чергу, є виявом прагнення будувати демократичне суспільство.

                                    Запитання для самоконтролю:

1. Що таке НАТО?

2. У чому полягає мета створення Північноатлантичного альянсу?

3. Скільки країн, на даний момент, входить до НАТО?

4. З якої події почалося партнерство України з Північноатлантичним альянсом?

5. Україна є членом НАТО?

 

7. Україна у миротворчих операціях ООН

У 1945 р. Україна стала однією з 51 держави-засновниці ООН. Делегація України взяла активну участь у конференції у Сан-Франциско, зробивши вагомий внесок у розробку Статуту ООН.

          Усвідомлюючи свою відповідальність у справі підтримання міжнародного миру і безпеки, враховуючи зобов'язання України як держави – члена Організації Об'єднаних Націй (далі – ООН) подавати допомогу ООН в діях, що провадяться відповідно до Статуту ООН, а також зобов'язання як держави – члена Організації з безпеки і співробітництва в Європі (далі – ОБСЄ) конструктивно співробітничати у використанні всього діапазону можливостей ОБСЄ для запобігання конфліктам та для їх розв'язання, Україна розглядає участь у міжнародних миротворчих операціях як важливу складову своєї зовнішньої політики.

       Закон України "Про участь України в міжнародних миротворчих операціях"[5] визначає правові, організаційні та фінансові засади щодо участі України в міжнародних миротворчих операціях, а також порядок направлення Україною військового та цивільного персоналу, організації його підготовки та забезпечення для участі в діяльності по підтриманню чи відновленню міжнародного миру і безпеки.

          Міжнародні миротворчі операції – міжнародні дії або заходи, які здійснюються за рішеннями Ради Безпеки ООН відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй, ОБСЄ, інших регіональних організацій, які несуть відповідальність у сфері підтримання міжнародного миру і безпеки, згідно з положеннями глави VIII Статуту ООН, а так само дії і заходи багатонаціональних сил, що створюються за згодою Ради Безпеки ООН, які проводяться під загальним контролем Ради Безпеки ООН з метою:

-             запобігання виникненню міждержавних або внутрішніх конфліктів;

-             врегулювання або створення умов для врегулювання міждержавних, а також внутрішніх конфліктів за згодою сторін конфлікту або з використанням примусових заходів за рішенням Ради Безпеки ООН, що може включати, зокрема, спостереження і контроль за додержанням угод про припинення вогню та інших ворожих дій, роз'єднання сторін, які конфліктують, роззброєння і розформування їх підрозділів, виконання інженерних та інших робіт;

-             подання гуманітарної допомоги населенню, яке постраждало внаслідок міждержавних або внутрішніх конфліктів;

-             виконання міліцейських (поліцейських) функцій по забезпеченню безпеки і додержання прав людини;

-             подання допомоги у подоланні наслідків конфліктів;

-             усунення загрози миру, порушень миру чи акту агресії.

          Миротворчий контингент військові підрозділи, оснащені відповідним озброєнням і військовою технікою, засобами підтримки і зв'язку, що направляються Україною для участі в міжнародних миротворчих операціях, у тому числі військові підрозділи Збройних Сил України, інших військових формувань, котрі входять до складу об'єднаних військових підрозділів, що створюються спільно з іншими державами для участі у міжнародних миротворчих операціях (спільні батальйони тощо).

          Миротворчий персонал – окремі військовослужбовці та працівники Збройних Сил України, інших військових формувань, особи начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та інших державних органів і цивільних установ України, які направляються Україною для участі в міжнародних миротворчих операціях і не входять до складу миротворчого контингенту.

         Упродовж 65-річної історії членства в ООН Україна неухильно дотримується цілей та принципів Статуту Організації, робить суттєвий вклад у її діяльність у всіх сферах підтримання міжнародного миру та безпеки, роззброєння, економічного та соціального розвитку, захисту прав людини, зміцнення міжнародного права тощо.

Починаючи з 1992 року в військових операціях взяло участь 37 000 українських військовослужбовців, 50 з них – загинуло. Також слід відмітити, що до набуття незалежності, українці брали участь у миротворчих операціях ООН від СРСР. Хоча, зазвичай, цих громадян України, не зараховують до офіційної статистики, на відміну від інших країн СНД.

         Основними законодавчими актами, які регламентують участь України у міжнародних миротворчих операціях, є: Конституція України; Закон України "Про участь України в міжнародних миротворчих операціях"; Закон України "Про порядок направлення підрозділів Збройних Сип України до інших держав".

         Співробітництво України з ООН умовно можна розділити на два етапи:

-        перший – коли Україна була союзною республікою у складі СРСР;

-        другий – після набуття незалежності в 1991 р.

          На першому етапі діяльність української дипломатії в ООН була жорстко обмежена рамками єдиної зовнішньої політики, яку проводили в СРСР. Власна зовнішня політика України в цей період не проводилася, хоча вона й мала представництво в ООН на рівні незалежної держави. Упродовж цього періоду ООН був майже єдиним впливовим міжнародним засобом, завдяки якому світова громадськість дізнавалася про Україну. Фактор багаторічного членства України в ООН позитивно вплинув на процес прискорення міжнародного визнання її незалежності в 1991 р.

         Другий етап позначився зростанням значення ООН для України. Із проголошенням незалежності в 1991 р. розпочався новий період діяльності країни в цій Організації.

         Діяльність України у складі органів системи ООН відображається в тому, що вона є членом таких головних та допоміжних органів ООН: як Рада ООН з прав людини; Комітет з внесків; Комісія з соціального розвитку; Комісія з попередження злочинності та кримінального правосуддя; Комісія з наркотичних злочинів; Статистична комісія; Комісія з народонаселення та розвитку; Виконавча рада Всесвітньої продовольчої програми (ВПП); Виконавча рада Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ); Виконавча рада Програми розвитку ООН (ПРООНу) Фонду ООН у галузі народонаселення (ЮНФПА).  

         Після проголошення державної незалежності та утворення власних збройних сил Україна почала брати активну участь в операціях з підтримання миру та безпеки у рамках співпраці з ООН. На сьогодні вона впевнено входить до найбільших країн контрибуторів (примусові грошові чи натуральні стягнення з населення, які проводять війська однієї з країн, що воюють, на захопленій території противника).  Сьогодні Україна є одним із найбільших контрибуторів  безпеки у миротворчих операціях ООН. Українські миротворці брали участь у таких миротворчих операціях, як: Тимчасові сили ООН у Лівані (липень 2000 р. – квітень 2006 р.); Багатонаціональні сили в Іраку (серпень 2003 р. – грудень 2005 р.); Місія ООН у Сьєрра-Леоне (березень 2001 р. – березень 2005 р.); Місія ОБСЄ у Грузії (1999 р. – 2005 р.); Миротворчі операції Сили ООН з охорони (UNPROFOR) ( 1992 р. – 1995 р.); Місія ООН у Східній Славонії ПАООНСС (квітень 1996 р. – 1999 р.); Місія ОБСЄ з верифікації у Косово (1998 р. – 1999 р.); Місія ООН у Таджикистані (грудень 1994 р. – березень 2000 р.); Місія ООН в Афганістані (квітень 2000 р. – травень 2001 р.).

          Отже, для України її миротворча діяльність має ключове значення, оскільки вона розглядається як засіб зміцнення її національної безпеки через створення стабільного зовнішньополітичного середовища і, водночас, як її внесок у зміцнення загальноєвропейської безпеки і побудову нової стабільної і безпечної Європи. Завдяки миротворчій діяльності Україна стверджує себе як повноправний суб’єкт міжнародних відносин, підвищує свій міжнародний авторитет та демонструє миролюбну політику.

          З політичної точки зору участь України в миротворчих операціях є винятково важливою для подальшого зміцнення міжнародного авторитету України, її ролі в зусиллях міжнародного співтовариства, спрямованих на підтримку міжнародного миру і стабільності, розвиток співробітництва з євроатлантичними структурами безпеки, створення додаткових сприятливих передумов для інтеграції в європейський простір. Така участь має вирішальне значення для здобуття Україною статусу впливового учасника врегулювання конфліктів, що у свою чергу, зіграло важливу роль в утвердженні нашої держави як впливового фактора європейської і світової політики.

Запитання для самоконтролю:

1. Яким законодавчими актами регулюється миротворча діяльність України?

2. З якою метою проводяться миротворчі операції?

3. В яких миротворчих операціях ООН брала участь Україна?

4. Поясніть, що означає, що Україна є одним із найбільших контрибуторів  безпеки у миротворчих операціях ООН.

5. Яке значення має для України її миротоворча діяльність?

 

8. Україна в Співдружності Незалежних Держав:

економічні та політичні аспекти співробітництва

  Після розпаду СРСР відбулося об’єднання 12 держав пострадянського простору  та виникло нове міжждержавне утворення – Співдружність незалежних держав (СНД) відповідно до Мінської угоди (08.12.1991р.), Алма-Атинської декларації (21.12.1991р.) та Протоколу до Мінського договору (21.12.1991р.). При створенні СНД було визначено, що Співдружність будується на принципах міжнародного права. Членство в СНД є добровільним, і кожен з учасників має право його призупиняти чи припиняти. Органи СНД мають суто консультативні та координуючі функції. Головним документом організації є Статут.

Від початку створення Співдружності з'ясувалися дві діаметрально протилежні ідеології щодо сенсу та перспектив розвитку цієї організації. Ставлення України до СНД було насамперед як до механізму "цивілізованого розлучення" республік колишнього СРСР, як до організації, в якій Україна перебуватиме лише певний час – до подальшої інтеграції з Об'єднаною Європою.

Для України та деяких інших республік головна притягальна сила СНД полягала як раз у ліквідації центру. Саме тому Україна постійно наголошує на своєму статусі асоційованого члена і ретельно уникає тісної участі у політичному та військовому співробітництві. Найважливішою політичною проблемою було питання про Статут СНД, що вперше постало влітку 1992 p., коли зайшла мова про документ, який "визначив би правову та організаційну основу СНД". Вбачаючи в запропонованому Статуті значне звуження суверенітету країн співдружності, а також модернізовану модель союзного договору 1922 p., Україна відмовилася його підписати в січні 1993 р.

Провідні міністерства України дійшли висновку, що підготовлені у Москві пропозиції щодо митного і монетарного союзів разом з пропозиціями Російської Федерації по приєднанню України до запропонованого економічного союзу як повноправного члена є передчасними. Особливо беручи до уваги, що пропозиції України щодо захисту економічного суверенітету країн СНД не були враховані при підготовці відповідних документів.

Понад те, участь України в запропонованих союзах може бути розцінена як зміна її зовнішньої політики і може зашкодити її сприйняттю країнами-членами ЄС як незалежної держави. Приєднання України до згаданих вище угод може розглядатися РФ як привід для тиску з метою подальшого її втягування в інші наднаціональні (особливо військові й політичні) структури під егідою СНД.  Повне членство України в згаданих структурах може тільки призвести до її політичного й економічного відчуження від центрально- і західноєвропейських країн.

Водночас, у питаннях багатостороннього співробітництва з державами-учасницями СНД, які відповідають національним інтересам України і органічно поєднуються з курсом України на європейську інтеграцію, позиція нашої держави є досить активною.

Вже стало традиційним проведення ініційованого у 2010 році Президентом України В.Ф. Януковичем Міжнародного інвестиційного форуму "Ялтинські ділові зустрічі", на який з'їжджаються представники фінансових та економічних відомств, керівники центральних (національних) банків, а також провідних фінансових і банківських структур, інвестиційних компаній держав-учасниць СНД.

Лише у 2011 році за ініціативи України на території нашої держави проведено понад десяток значних заходів по лінії СНД: засідання Ради міністрів закордонних справ СНД,  засідання Економічної ради СНД з бізнес-форумом "Ялтинські ділові зустрічі",  Шостий Форум творчої та наукової інтелігенції СНД, Міжнародний інноваційний Форум, засідання багатьох галузевих органів СНД. В 2012-2013 рр. за запрошенням української сторони відбулися ряд засідань галузевих рад СНД. Зокрема, в Києві пройшло засідання Міждержавної ради з антимонопольної політики, у Львові – засідання Ради з реклами, в Ялті – засідання Міждержавної ради зі співробітництва в науково-технічній та інноваційній сферах, у червні 2013 року в Херсоні –засідання Ради керівників митних служб держав-учасниць СНД, в сел. Козин Київської області відбудеться засідання Координаційної ради Міжурядової фельд'єгерського зв'язку.

Представники України беруть діяльну і зацікавлена участь у всіх засіданнях керівних органів СНД на досить високому рівні. Так, за 2012-2013 роки на таких засіданнях були розглянуті 173 документа, з яких близько 140 Україна підписала. Йдеться насамперед про важливі документи, спрямовані на подальший розвиток економічної співпраці. Зокрема, глави урядів затвердили Комплекс заходів на 2012-2014 роки щодо реалізації Міждержавної програми інноваційного співробітництва на період до 2020 року та Стратегію співробітництва держав-учасників СНД у побудові та розвитку інформаційного суспільства. Тільки за 2011 рік в рамках СНД Україною підписано 15 міждержавних та 36 міжурядових документів, серед основних – Договір про зону вільної торгівлі;  програма інноваційного співробітництва до 2020 року;  рамкова програма у сфері використання атомної енергії до 2020 року "Співробітництво Атом-СНД"; рішення щодо створення Ради зі співробітництва у сфері фундаментальної науки; заходи з проведення у 2011 році "Року підвищення продовольчої безпеки"; програма співробітництва у протидії незаконній міграції на 2012-2014 роки; концепція співробітництва у сфері культури та інші.

Зусилля України завжди були спрямовані на інтенсифікацію та підвищення ефективності взаємодії в економічній сфері й, насамперед, на формування повномасштабної зони вільної торгівлі без вилучень та обмежень. Україна брала активну участь у підготовці  нового Договору про зону вільної торгівлі в рамках СНД, який був підписаний 18 жовтня 2011 року у ході засідання Ради глав урядів СНД. Основні його положення регулюють умови торгівлі України з державами СНД, у тому числі й з членами Митного союзу.  

 Участь України в СНД за соціальним та гуманітарним напрямками багатосторонньої співпраці дозволяє вирішувати певні питання правового та соціального захисту трудящих-мігрантів, надання правової допомоги, пенсійного та соціального забезпечення різних категорій населення, охорони здоров’я, повернення в Україну депортованих осіб, національних меншин, низку інших питань, що не врегульовані на двосторонньому рівні.

Проте, протягом останніх років уряд нашої країни, як ніколи, гостро поставив питання про доцільність перебування у СНД. Необхідно визначити чи є доцільним Україні знаходитись у складі співдружності чи це лише тягар для нашої економіки.

З одного боку, нашій країні досить вигідно співпрацювати з країнами СНД. До них нас прив'язує суміжне географічне положення, культурна спільність. У регіональному аспекті одним з пріоритетних напрямів у зовнішньоторговельній діяльності України є співробітництво з країнами СНД, що обумовлено історичними зв’язками, взаємопов’язаністю економік, подібністю економічних та соціальних проблем. Розрив цих зв'язків означав би грандіозний спад в українській економіці, втрату величезних ринків, майже повну переорієнтацію цілих галузей промисловості. Навіть часткове здійснення таких змін вимагає значної фінансової допомоги з-за кордону, а отже –  збільшення зовнішнього боргу країни.

Розвиток торговельно-економічних відносин України з країнами СНД є одним з пріоритетів зовнішньоекономічної політики, який доповнює процес досягнення стратегічних зовнішньополітичних цілей щодо євроінтеграції нашої країни.

З іншого боку, щороку Україна сплачує членські внески у СНД біля одного мільйона доларів, при цьому рік від року скаржиться на неефективність цієї структури.

На погляд деяких політиків, зараз спостерігається стагнація розвитку СНД. Зрештою, європейський вибір ставить велике питання про формат подальшої участі нашої країни в СНД. Та все ж таки, не зважаючи на всі негативні наслідки участі України в СНД, вихід України з СНД є недоцільним та неефективним.

Важливими для України є двосторонні міждержавні зв'язки з країнами СНД, а також багатосторонні консультації та переговори в рамках співдружності. Щоправда, від самого початку створення СНД намітилася різниця в стратегії України і Росії щодо майбутнього цього об'єднання. Якщо Росія, прагнула до зміцнення структур СНД, надання їм можливості безпосередньо впливати на перебіг подій у державах співдружності, то Україна, навпаки, вбачала в СНД передусім механізм "цивілізованого розлучення", який би доповнював і координував процес формування якісно нових двосторонніх відносин з незалежними державами, утвореними на території колишнього СРСР, а тому обстоювала суто консультативний характер органів співдружності та їхніх рішень. Виходячи з цих засад, наша держава послідовно виступає проти надання СНД статусу суб'єкта міжнародного права, заперечує проти створення будь-яких наднаціональних органів. Вона не підписала Договору про колективну безпеку, Статуту СНД та цілу низку інших документів, які могли б якимось чином обмежити її суверенітет, і розглядає співдружність на нинішньому етапі як інструмент економічного співробітництва.

                                      Запитання для самоконтролю:

1.Чому Україна постійно наголошує на своєму статусі асоційованого члена СНД?

2. З яких причин Україна відмовилася від підписання Статуту СНД?

3. Назвіть переваги співпраці Україні з країнами СНД.

4. В чому різниця стратегій України і Росії по відношенню до СНД?                                                           

 

9. Українсько-російські взаємини: досягнення та проблеми

24 серпня 1991 року на позачерговій сесії Верховної Ради УРСР було прийнято "Акт проголошення незалежності України", тобто фактично було покладено край юридичному існуванню Української Радянської Соціалістичної Республіки. 28 червня 1996 року Україна остаточно проголосила про своє існування на політичній арені та у всьому світі, було принято один з найважливіших документів – Конституцію України. З того памятного дня Україна подолала значний шлях, але залишається ще досить молодою державою, зі своїми надбаннями та проблемами, які потрібно вирішувати. сторично Україна І дуже тісно повязаня зі своїм сусідом – Росією, Київська Русь, Російська Імперія, згодом СРСР. Яка завжди сприймала себе як спадкоємицю великої імперії, намагаючись проводити відповідну політику, яка стала невідємною частиною її політичної культури.

Серед держав, що утворилися на території колишнього Радянського Союзу, Україна і Росія являють собою найбільші за кількістю населення, економічним і військовим потенціалом країни. Беручи до уваги історчний та політичний аспект, відносини, що складалися протягом існування цих двох держав були досить важкими та часто призводили до конфронтації.    

Сьогодні українсько-російські відносини, з урахуванням питомої ваги Росії в світі та геополітичного становища України, виглядають впливовим фактором міжнародної політики, одним із ключових для забезпечення стабільності на території СНД і Східно-Центральної Європи.

Надзвичайно складний, багато в чому унікальний комплекс українсько-російських взаємин включає в себе широкий спектр політичних, економічних, національних і культурних проблем, які пронизують собою відносини двох народів і держав на всіх рівнях – державному, суспільному, національному, регіональному, персональному.  Україна  в певній мірі є залежною від Росії у енергетичному плані, що надає Росії певні важелі політичного впливу на Україну. У останні роки Росія веде досить активну євроінтеграційну політику та поступову зміну відносин у Євроатлантичному регіоні. Участь колишнього Президента Російської Федерації Д. Медведєва в листопаді 2010 р. У Лісабонській сесії НАТО дала можливість поширити логіку "перезавантаження" на взаємини Росії та НАТО.  По-перше, в підсумковій декларації сесії НАТО Росія визначена як стратегічний партнер альянсу, за нею визнано місце в планах його військового будівництва. По-друге, відновлена робота Ради Росія – НАТО (РРН).

До чинників,  що сприяють посиленню співробітництва Росії і країн ЄС

можна віднести:  створення зони вільної торгівлі,  ведення спільних проектів в

промисловій сфері, створення єдиного енергокомплексу Європи, інвестиції в науку і інноваційну інфраструктуру. Слід зазначити, що після президентських виборів 2010 року, значно змінилася політична ситуація "Україна-Росія". Для Росії головним позитивним сигналом стало ухвалення Верховною Радою внесеного Президентом України В.Ф. Януковичем Закону "Про засади внутрішньої і зовнішньої політики", принциповим елементом якого стало підтвердження позаблокового статусу України,  тобто відмова країни від вступу до НАТО як головного чинника забезпечення національної безпеки.

Зважаючи на заяву Володимира Путіна щодо України та НАТО: "Вступление в НАТО означает ограничение суверенитета. Если Украина хочет ограничить суверенитет, это её дело… Подумать страшно, что Россия в ответ на это нацелит на Украину свои ракетно-ядерные системы. Вот, что нас беспокоит". Слід враховувати значний спад у відношенні росіян до України, як до придатку Росії.

Окремо виділимо подальшу позицію Росії у відносинах з Україною. У "Програмі ефективного використання на системній основі зовнішньополітичних чинників з метою довгострокового розвитку Російської

Федерації", запропонованої міністром закордоних справ Росії С. Лавровим програма визначає деякі напрямки майбутньої політики:

-                 активно залучати Україну в орбіту економічного співробітництва з Росією,  враховуючи її потужний промисловий і науковий потенціал,  наявність

сучасного ВПК і традиційно тісних коопераційних зв’язків російських і українських підприємств, забезпечуючи для російських підприємств у стратегічних галузях – авіабудуванні,  транспортній,  ракетно-космічній,  енергетичній та інших сферах  технологічну незалежність від українських контрагентів;

-                  розглядати як стратегічне завдання участь Росії в експлуатації газотранспортної системи України.  З цією метою домагатися від української сторони виконання домовленостей про створення Міжнародного консорціуму з управління та розвитку газотранспортної системи України;

-                  підтримувати зусилля російських нафтових компаній,  які домагаються використання нафтопроводу "Одеса-Броди"  в реверсному напрямку,  що обмежить доступ Україні до каспійської нафти;

-                  розширювати взаємодію з Україною в галузі атомної енергетики. З цією метою домагатися укладення довгострокового контракту на постачання на українські АЕС ядерного палива, виробленого в Росії;

-        розширювати російську інвестиційну присутність на Україні. Домагатися придбання контрольних пакетів акцій великих українських підприємств російськими інвесторами.

У відносинах між Росією та Україною останніми роками спостерігаються певні проблеми:

-             непрозорі політико-економічні зв’язки між бізнеселітами України та Росії, що обумовлені впливом пострадянської політичної культури;

-             гостро негативне ставлення Росії до гуманітарної політики України, спрямованої на культурну та історіографічну суверенізацію держави;

-             вплив Росії на  проблему кримського сепаратизму;

-             проблема делімітації та демаркації російськоукраїнських кордонів;

-             проблема нормалізації двосторонніх відносин в енергетичній галузі та зниження енергозалежності України відросійського газу як важеля політичного впливу з боку Росії;

-              проросійські культурні та політичні орієнтації частини населення України, що створюють для Росії додаткові можливості політичного впливу на Україну;    

-             проблема статусу Чорноморського Флоту РФ на території України, якій знаходиться на території України. Цей факт не занепокоює керівництво Росіїї. В той же час у своїй заяві у Newsweek Володимир Путін виявив стурбованість статусом України, а саме її суверенітетом та вступом до НАТО. Тобто інтеграція в НАТО для України може бути засобом видворення Чорноморського флоту, що є проблемою для Росіїї.

Слід також зазначити, що наведений перелік проблем є далеко не вичерпним. На даний момент Україна намагається поєднати курс на євроінтеграцію з нормалізацією відносин з Росією. Але чи є така політика реальною. В. Януковича звинувачують у відкрито проросійській політиці, що частково підтверджує невирішенність питання про флот в Україні та наслідки Харківських угод, які фактично можуть заблокувати політику України спрямовану на ЄС та НАТО.  

За "Харківськими угодами" безпекова політика України була відсунута на другий план, у той час як енергетична зайняла пануючий стан. Але як виявилося ні Росія, а тим паче й Україна не отримали жаданого:  Росія фактично намагається вирішити свої проблеми за рахунок України. До цього всього додається перебування російських військовослужбовців на території України як додатковий фактор дестабілізації та як причина для побоювання. Не слід забувати і шовіністичні настрої деяких російських політиків, для яких Україна  лише тимачасово втрачена територія. 

 Російська Федерація однією з цілей своєї зовнішньої політики визначила збереження впливу на пострадянські країни, зокрема Україну. Цей вплив забезпечується таким інструментарієм зовнішньої політики, як енергетичні ресурси, іноді використовуються силові методи, як ми бачили в конфлікті Росії з Грузією. Росія намагається позиціонувати себе як впливова регіональна держава, і один з механізмів – показати свій вплив на пострадянському просторі.

За для вирішення проблем в україно-російських відносинах та подолання суперечностей  політикам обох країн необхідно  побудувати рівноправне й ефективне співробітництво на принципах міжнародного права і взаємовигідних інтересів. Мова йде, зокрема, про параметри національної безпеки, територіальної цілісності, двостороннього і багатостороннього співробітництва, інтеграції України й Росії до загальноєвропейських військових, політичних і економічних структур, моделі та варіанти їхнього майбутнього розвитку, яке багато в чому залежать від вироблення народами обох держав нової національної і державної ідентичності з урахуванням важкої історико-культурної спадщини.

Запитання для самоконтролю:

1. Назвіть основні пункти "Программи ефективного використання на системній основі зовнішньополітичних чинників з метою довгострокового розвитку Російської Федерації".

2. Які з проблем у відносинах Україна-Росія на вашу думку є самими актуальними та вимагають негайного вирішення?

3. Охарактеризуйте статус Чорноморського флоту в Україні (іторія, причини перебування, хід вирішення даної проблеми)

4. Зробить аналіз основних напрямків зовнішньої політики України на сучасному етапі розвитку україно-російських взаємин.

 

10. Україна в ГУАМ (Організація за демократію і економічний розвиток) 

  Організація за демократію та економічний розвиток – ГУАМ – це міжнародна регіональна організація, до складу якої входять Грузія, Україна, Азербайджанська Республіка та Республіка Молдова. У своєму розвитку вона  пройшла декілька етапів.

10 жовтня 1997 року на саміті у Страсбурзі президентами держав укладено угоду про створення консультативного форуму ГУАМ за принципами політичного, військового та економічного співробітництва. 24 квітня 1999 року під час Вашингтонського саміту президентів країн-членів до ГУАМ приєднався Узбекистан. Розширене таким чином об'єднання держав отримало назву ГУУАМ.

 7 червня 2001 року відбувся Ялтинський саміт на якому було досягнуто домовленості про створення  Об’єднання ГУАМ та підписано Ялтинську хартію. 5 травня 2005 року президент Республіки Узбекистан оголосив про вихід з ГУУАМ, що спричинило повернення старої назви. 

 23 травня 2006 року на Київському саміті ГУАМ годови держав підписали Статут Організації за демократію та економічний розвиток – ГУАМ.

   Поштовхом для створення даної організації стало прагнення послабити економічну, перш за все енергетичну залежність країн-членів від Росії, зокрема шляхом розвитку транзиту енергоносіїв в обхід території Росії; необхідність підвищення безпеки країн та бажання створити нову політичну платформу для самостійного виходу держав пострадянського простору з під опіки Росії.

Відповідно до статуту цілями ГУАМ є:

- утвердження     демократичних    цінностей,    забезпечення верховенства права та поваги прав людини;
- забезпечення сталого розвитку;

- зміцнення   міжнародної   та   регіональної    безпеки    й стабільності;

- поглиблення    європейської    інтеграції   для   створення загального простору безпеки,  а також розширення  економічного  та гуманітарного співробітництва;

- розвиток       соціально-економічного,       транспортного, енергетичного,  науково-технічного  й   гуманітарного   потенціалу Сторін;

 - активізація    політичної    взаємодії    та    практичного співробітництва у сферах, що становлять взаємний інтерес.

  Співставляючи цілі, які ставила перед собою дана організація, і те, чого дійсно було досягнуто, можна констатувати, що організація не впоралася зі своїми завданнями. На шляху ГУАМ було і є чимало проблем та перешкод, що не давали змоги втілити у життя проголошені напрями діяльності та завдання.

До складу ГУАМ входять держави з низьким соціально-економічним розвитком та низьким рівнем зарплат і пенсій. Недосконала нормативна база, яка не має необхідного економічного підгрунтя за собою і, відповідно, унеможливлює її реалізацію у життя. Більшість проектів не реалізовуються через брак ресурсного забезпечення. Усім країнам ГУАМ, тією чи іншою мірою, властива сировинна модель розвитку (в Україні вона має форму концентрації на випуску металургійних напівфабрикатів), що не сприяє поглибленню процесу економічної інтеграції. У всіх країнах-учасницях проходять реформування економічних систем, жодного із партнерів по ГУАМ не можна назвати самодостатнім, жодна з країн не є впливовим інвестором для членів ГУАМ. На ефективність роботи даної організаціє визначальну роль здійснює внутрішньополітична ситуація країн-учасників, і внаслідок цього ГУАМ не можна назвати стабільним утворенням.

За часи президентства Віктора Ющенко діяльність ГУАМ активізувалась, зокрема 22 квітня 2005 р. у Кишиневі відбувся саміт ГУАМ, на якому Президент України В. Ющенко наголосив, що країни-члени "більше не сприймають себе уламками СССР і мають намір стати локомотивом "третьої хвилі демократичних революцій" на просторі колишнього Союзу". Тіснішими стали відносини між Україною, Грузією та Молдовою. А вже у 2009 році Президент Молдови Володимир Воронін висловив переконання, що ГУАМ як регіональна організація нежиттєздатна та безперспективна. На  початку 2010 року, тоді ще кандидат у Президенти України, Віктор Янукович заявив, що діяльність ГУАМ наразі неактуальна і протягом останніх пяти років не бачив жодних конкретних дій з її сторони, окрім числених семінарів та з’їздів.

В сучасний період діяльності ГУАМ відбувається обмін досвідом у сфері протидії корупції, вивчаються питання співробітництва між країнами у різних галузях, однак, не вирішуються ті важливі, стратегічні завдання, що ставила перед собою дана організація. Не реалізуються великі спільні проекти, можна відмітити лише успіхи локально характеру. Це свідчить про незацікавленість у роботі ГУАМ вищого керівництва країн, вона не сприймається як організація, що може досягнути значних успіхів. Щодо України, то можливо тісні звязки теперішнього керівництва України та Росії є однією з тих причин, чому відсутні спроби реалізації стратегічних завдань ГУАМ, адже добре відомо, що Росія не зацікавлена у інтеграції України в рамках даної організації з багатьох причин. Після Ялтинського саміту (6-7 червня 2001 року) експерти запропонували три можливі шляхи розвитку організації: 1-й стагнації, 2-й розпад і 3-й –стійкий розвиток, зазначивши, що "жоден із цих сценаріїв не буде реалізований у чистому вигляді, однак вони окреслюють загальні риси можливого розвитку подій". Аналізуючи розвиток ГУАМ з 2001 року і її стан сьогодні, можна сказати, що вона пішла за сценарієм № 1: наявні розбіжності країн-учасниць з ключових питань зберігаються. Декларовані цілі співробітництва не досягаються. Спільні документи ухвалюються, але не виконуються. Сторони виявляють неспроможність реалізувати великі спільні проекти. Помітні лише незначні успіхи локального характеру. Треті сторони не виявляють інтересу до ГУУАМ, не надають йому фінансової підтримки. Співпраця на багатосторонній основі не дає якісно нових результатів. Нагромаджуються невдоволення і розчарування. Періодичність зустрічей керівників падає, зустрічі носять формальний характер. Об’єднання залишається маловпливовою консультативною структурою.

Які ж перспективи має на сьогодні ГУАМ ? Чи зможе вона реалізувати проголошені завдання та проекти? Багато  хто пов’язує майбутнє ГУАМ  із вирішенням питання про налагодження транзиту нафти через Євроазіатський нафтотранспортний коридор (ЄАНТК). Безперечно що дане питання  набуває все більшої актуальності, тому що  ЄАНТК у порівнянні з альтернативними маршрутами має явні перевагі:

-          ЄАНТК є комерційно і технологічно конкурентоспроможним маршрутом постачання нафти з Каспійського регіону на європейські ринки;

-   проект є найбільш екологічно безпечним шляхом доставки Каспійської нафти з Чорноморського басейну з урахуванням перевантаженості Босфору;
-    маршрут сприяє реалізації нафтотранзитних потенціалів України і інших держав на вигідних для експортерів та імпортерів засадах;
-  поставки якісних сортів каспійської нафти сприятимуть підвищенню ефективності паливно-енергетичного комплексу регіону;
-  на відміну від інших проектів, значна частина нафтотранспортної інфраструктури ЄАНТК збудована і вже можливо у найкоротші терміни розпочати транспортування нафти з Каспійського регіону на східно- і центральноєвропейські ринки.

Досі даний проект не був реалізований внаслідок браку ресурсів та неузгодженостей, що виникали між керівництвами держав. У такому випадку зростає необхідність залучення інвестицій. Будування ЄАНТК  буде економічно вигідним для країн Європи, необхідно лише зацікавити потенційних інвесторів та показати реальну перспективу, тим більше більша частина сполучень необхідних для реалізації даного проекту уже готові. У 2009 році на замовлення МТП "САРМАТІА" – міжнародне трубопровідне підприємство, що вважається головним виконавцем проекту ЄАНТК, британською компанією "Granherne" розроблено техніко-економічне обгрунтування проекту, яке підтвердило економічну доцільність та технічну можливість його реалізації. Відомо також, що у зміцнені ГУАМ зацікавлені США, які вбачають даний регіон як противагу впливу Росії. Раніше США уже надавали фінансову допомогу на реалізацію проектів ГУАМ (у квітні 2000 р. Конгрес і Сенат США схвалили ініціативу про виділення країнам ГУАМ та Вірменії 37 млн. доларів на облаштування кордонів). Можливим видається залучення коштів і сьогодні, хоча, знову ж таки, потрібно проводити досить тонку політику зважаючи на близьке сусідство із Росією.

Окрім реалізації проекту ЄАНТК потрібно поглиблювати співпрацю і в інших напрямках: покращити і поглиблювати  торгівельні відносини; продовжувати розвивати співпрацю у сфері боротьби із злочинністю; спільними зусиллями країн-учасниць вирішувати проблеми у сфері гуманітарної політики; реалізовувати транспортний потенціал Об’єднання. Щодо транспортного потенціалу, то позитивними зрушеннями можна вважати  відкриття залізничного, поромного сполучення Поті – Іллічевськ та Батумі – Іллічевськ, значне збільшення кількості авіарейсів за маршрутами Київ – Тбілісі та Баку – Київ, завершення будівництва автобану Одеса – Київ, будівництво та ремонт автомобільних шляхів і залізничних систем Азербайджану і Грузії .

На сьогоднішній день ефективні та перспективні проекти часто навіть не розглядаються як такі, що можуть бути реалізовані в рамках ГУАМ, що  свідчить про слабкий стан даного об’єднання, особливо зважаючи на ті цілі, які ставила вона перед собою. Країни-учасниці доклали великих зусиль для створення регіонального об’єднання, створили організаційну структуру і т.д., але вона здатна працювати на вищому, ефективнішому рівні. Для цього потрібні зусилля та інтерес керівництва держав, в тому числі й України. Діяльність О’бєднання ГУАМ, звісно не є пріоритетним у зовнішній політиці України, наприклад, економічне співробітництво між Україною та іншими країнами – членами ГУАМ поки що не має суттєвого значення для нашої країни. Такий висновок випливає, передовсім, із аналізу даних про масштаби торгівлі України із зазначеними країнами,  однак завдяки цьому обєднанню і в його рамках можна досягти значиних результатів та цілей.

                                     Запитання для самоконтролю:

  1. Чим було зумовлене виникнення Об’єднання ГУАМ?
  2. Які головні організаційні форми співпраці існують між країнами учасницями Організації за демократію та економічний розвиток – ГУАМ?
  3. Які перешкоди стоять  назаваді  реалізації проектів ГУАМ?
  4. Чи є  проект ЄАНТК вигідним з економічної точки зору?
  5. Чи є діяльність в рамках ГУАМ пріоритетною у зовнішній діяльності України?

 

11. Україна у системі міжнародних економічних відносин

Жодна з держав світу в сучасних умовах не може існувати відокремлено від інших країн та бути ізольованою від тих процесів, які відбуваються в регіоні або частині світу, де вона знаходиться. Країни, їх національні господарства взаємодіють між собою у виробничій, економічній, політичній, військовій, культурній, гуманітарній, екологічній та інших сферах. Для реалізації цих відносин між країнами встановлюються дипломатичні стосунки, укладаються угоди, договори, що регулюють різні напрямки співробітництва. Країни прагнуть брати участь у міжнародних глобальних організаціях.

Численні міжнародні зв'язки об'єднують країни світу в тісну систему  – світове співтовариство, а їхні національні економіки  – у світове господарство. Світове господарство  – це сукупність взаємодіючих національних господарств країн світу, яка функціонує на основі міжнародного поділу праці. Жодна країна світу, на якому б рівні економічного розвитку вона не знаходилась, не може нормально розвиватися поза світо­вим господарством, без тісних економічних зв'язків з іншими країнами світу. Міжнародні економічні зв'язки – це система го­сподарських зв'язків між національними економіками країн на основі міжнародного поділу праці. Вони  виражаються рухом товарів, послуг, капіталів, робочої сили, інформації між країнами, регіонами й частинами світу. Саме зовнішні економічні від­носини сприяють зростання національного доходу, прискореному розвитку науково-технічного прогресу, підвищенню рівня життя населення. Крім того, зовнішні економічні зв'язки впливають на загальну атмосферу довіри між країнами, на зміцнення їх парт­нерських відносин та взаєморозуміння і добросусідства.

Для України на сучасному перехідному етапі розвитку її еко­номіки особливо важливим є повне і ефективне використання зов­нішніх економічних зв'язків для вирішення нагальних науково-технічних і господарських проблем.

Україна як молода суверенна держава не має достатнього до­свіду налагодження економічних зв'язків з іншими країнами сві­ту. Тому вона робить перші кроки на шляху до входження у сві­тове господарство. Цьому сприяє створення відповідної правової бази і прийняття законів: Закону про зовнішньоекономічну дія­льність України, Закону про створення експортно-імпортного банку, Закону про іноземні інвестиції, а також Декретів Кабінету міністрів України.

Розвиток ефективних зовнішньоекономічних зв'язків дасть змогу Україні швидше подолати глибоку економічну кризу, сприя­тиме стабільному і швидкому розвитку продуктивних сил і зрос­танню на цій основі життєвого рівня населення. Відомо, що краї­на, яка не розвиває зовнішню торгівлю, не має господарських зв'язків з іншими країнами світу, змушена збільшити витрати ви­робництва приблизно в півтора — два рази.

 Національні господарства взаємодіють у системі світового господарства за законами міжнародного географічного поділу праці, який проявляється формуванні господарської спеціалізації територій, тобто виробництві певної продукції, призначеної для вивозу на інші території та у товарному обміні між територіями результатами господарської діяльності – вивезенні продукції галузей спеціалізації і ввезенні продукції інших галузей.

Отже, міжнародний поділ праці  – це спеціалізації окремих країн на виробництві певних видів готової продукції, її частин, а також послуг і в подальшому товарному обміні ними на світових ринках. "Обличчя" країни у міжнародному поділі праці визначають галузі міжнародної спеціалізації, продукція яких значною мірою зорієнтована на експорт. До основних чинників міжнародного поділу праці відносять: географічне положення країн, соціально-економічні умови, історичні особливостей розвитку, національні і релігійні традицій населення, наявность масових або кваліфікованих трудових ресурсів, нагромадження капіталів, науково-технічний прогрес, впровадження нових технологій.

 Міжнародні економічні відносини проявляються в різних формах. Найдавнішою і найбільш розвиненою з них є міждержавна, або зовнішня, торгівля товарами. Зовнішню торгівлю конкретної країни за певний проміжок часу характеризують такі показники як  експорт, імпорт, зовнішньоторговельний обіг, торговий баланс та сальдо торгівлі. Серед інших форм міжнародних економічних відносин слід також виділити кредитно-фінансові відносини, науково-технічне співробітництво та спільне підприємництво.

Ще за часів СРСР господарство України було залучене до системи міжнародних економічних відносин. Однак зовнішньоекономічні зв'язки українських підприємств і організацій поширювалися, здебільшого, на колишні соціалістичні країни і ряд країн, що розвиваються. З початку 90-х років XX ст. Україна поступово входить у світове господарство як повноправний учасник. Розширюється коло зовнішньоекономічних партнерів, урізноманітнюються форми зв'язків з ними. Найбільш розвиненою формою таких зв'язків є зовнішня торгівля товарами, обсяги якої упродовж певного часу зростали, при цьому експорт товарів поступався імпорту. Так, обсяг зовнішньої торгівлі товарами з країнами-членами Митного союзу і Єдиного економічного простору в I півріччі 2013 р. склав 19 822,6 млн доларів, у тому числі експорт – 8 547,5 млн. доларів, імпорт – 11 275,1 млн. доларів. Вартісний обсяг експорту порівняно з I півріччям 2012 р. з розрахунку в поточних цінах збільшився на 4,8%, або на 392,2 млн. доларів, імпорту – зменшився на 24,4%, або на 3 631,3 млн. доларів.  

Пасивний баланс зовнішньої торгівлі формувався внаслідок значного імпорту паливних ресурсів  – нафти і природного газу. Він негативно впливає на розвиток економіки України, бо скорочує й без того обмежені валютні резерви держави.

У міжнародному поділі праці Україна виділяється, насамперед, сировинними, капітало- та матеріаломісткими галузями (добувна промисловість, сільське господарство та галузі, що розвиваються на їх базі), а тому структура її експорту недосконала  – понад 4/5 в ній складають сировинні товари та продукція первинної переробки. Основу експорту складають чорні метали та вироби з них (прокат, труби), на які припадає понад 44% валютних надходжень від експорту, продукція хімічної та пов'язаних з нею галузей промисловості (азотні добрива, продукти неорганічної хімії), мінеральні продукти (залізна і марганцева руда, концентрати, вугілля, цемент і будівельні матеріали, сіль та ін.), сільськогосподарські та продовольчі товари (цукор і вироби з нього, зерно, олія, м'ясо, молоко і молокопродукти та ін.). Експорт машин, устаткування і транспортних засобів складає менше 13% від загального його обсягу. Згідно з даними Держкомстату України тільки 0,5% від загальної кількості вироблених машин і обладнання за своїми технічними характеристиками були конкурентоспроможними на світовому ринку. Проте, з вітчизняних промислових товарів на ринках далекого зарубіж­жя може конкурувати не більше 1 %. Крім того, навіть ті товари, на які є попит на зовнішніх ринках, не відповідають міжнарод­ним стандартам. Так, майже весь чавун не має світових сертифі­катів, йому властивий низький обсяг номенклатури відливок, що спричиняє велику металомісткість продукції, а відходи металу зростають до 25%.

Основу імпортних надходжень становлять мінеральні продукти (майже 47%), насамперед паливо (природний газ, вугілля, нафта та продукти її перегонки), машини, устаткування і транспортні засоби. В Україну завозиться також продукція хімічної, фармацевтичної, харчової і легкої, деревообробної і целюлозно-паперової галузей.

  Зовнішньоторговельними партнерами України є приблизно 190 країн і територій. Майже половина всього обсягу експортно-імпортних операцій припадає на країни колишнього СРСР, насамперед Росію, яка є основним партнером у зовнішній торгівлі, а також Туркменистан, Білорусь, Молдову і Казахстан. Серед інших країн найбільше операцій здійснюється з Німеччиною, США, Туреччиною, Італією, Польщею, Словаччиною, Угорщиною. Помітне місце у міжнародній торгівлі України займає торгівля послугами. Найбільша питома вага серед послуг, які надавалися Україною іншим країнам, – транспортних послуг (фрахт морських суден, транзит через її територію нафти, газу, інших вантажів, пасажирів), послуг зв'язку, різних ділових, професійних та технічних послуг.

Україна, як держава з перехідним типом господарської системи, потребує значного фінансового забезпечення економічних реформ. З цією метою країна співпрацює з міжнародними валютними і кредитно-фінансовими організаціями  – Міжнародним валютним фондом, Світовим банком, Європейським банком реконструкції і розвитку. Крім цього вона отримує позики і кредити від центральних і комерційних банків економічно розвинених країн  – Німеччини, США, Італії, Франції, Японії та ін. В результаті формується державний борг України зовнішнім кредиторам, тому важливим завданням уряду є вміле його обслуговування.

У системі міжнародних кредитно-фінансових відносин дуже велике значення для країни має ввіз і вивіз капіталів. Україна виступає здебільшого імпортером капіталів, оскільки її можливості вкладати їх в економіку інших країн надзвичайно обмежені. Найбільш ефективними є прямі іноземні інвестиції в українську економіку, тобто вкладання закордонними компаніями, підприємствами, банками тощо капіталів у грошовій або товарній формі в конкретні галузі економіки, створення за їх участю високорентабельних спільних підприємств та організацій, які працюють на прибуток. Найпривабливішими галузями української економіки для іноземних капіталовкладників є харчова промисловість, торгівля, машинобудування та металообробка.

  Однак обсяги прямих іноземних інвестицій в Україну поки що незначні в цьому році складе 3,4% від ВВП або 6 млрд дол: при загальній потребі не менше 40 млрд. дол. в економіку країни. Потенційних зарубіжних партнерів відлякує економічна й соціальна нестабільність у країні, відсутність стійкого інвестиційного законодавства, корупція серед державних чиновників тощо. За участю іноземного капіталу в Україні створюються спільні підприємства, які характеризуються різною величиною статутного фонду, кількістю зайнятих працівників, профілем діяльності тощо.

Досить розвиненою і перспективною формою зовнішньоекономічної діяльності підприємств нашої країни є кооперування виробництва, що поширене здебільшого в машинобудуванні, а також міжнародне науково-технічне співробітництво. Виїзд громадян України за її межі з метою відпочинку чи заробітку, як і в'їзд на її територію громадян інших країн з цією ж метою, супроводжується міждержавними валютно-фінансовими потоками, тому міждержавний рух туристів і робочої сили також належить до зовнішньоекономічних зв'язків. Щорічно українські курорти, будинки відпочинку, туристичні бази, дитячі табори, а також власники приватних будинків приймають сотні тисяч відпочиваючих із країн колишнього СРСР, насамперед Росії й Білорусі.

  Також як важливу форму слід підкреслити масову трудову міграцію, яка є надзвичайно болісним і суперечливим явищем. Ставши учасником міжнародного поділу праці, Україна прагне зайняти в ньому гідне місце, розвивати з іншими країнами взаємовигідні партнерські стосунки, активніше інтегруватися у світове господарство. Одним з основних завдань зовнішньоекономічної діяльності країни є входження у глобальні та регіональні валютно-фінансові й торговельно-економічні організації. Україна вже є членом Міжнародного валютного фонду, Світового банку, Європейського банку реконструкції та розвитку, Світової організації торгівлі.

Після розпаду СРСР усі колишні радянські республіки, крім Естонії, Латвії та Литви, сформували Співдружність Незалежних Держав. У її рамках країни намагалися відновити втрачені і налагодити нові економічні зв'язки, однак на принципово новій, рівноправній, основі. З цією метою у 1993 р. ряд держав підписали Договір про Економічний союз країн СНД, відповідно до якого пропонувалося формування єдиного економічного простору, де б міждержавні відносини будувалися на ринкових засадах. Однак через численні протиріччя в економічних інтересах різних країн СНД створення такого простору поки що проблематичне. Україна в 1994 р. увійшла до Економічного союзу країн СНД на правах т. зв. асоційованого члена, тобто зі згодою брати участь лише в тих проектах Економічного союзу, які не обмежують її прав.

Окремі країни на території колишнього СРСР об'єднуються в менші регіональні угруповання, як, наприклад, Євразійський економічний союз —  (митний союз п'яти країн: Росії, Білорусі, Казахстану, Киргизстану, Таджикистану) чи ГУУАМ. Остання організація, до якої входять Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан і Молдова, офіційно створена у 2001 р. Економічне й науково-технічне співробітництво між країнами, заради якого створювалось дане угруповання, ще не набуло належного рівня. Одним із перспективних завдань ГУУАМ є також спільні дії щодо створення Євразійського транспортного коридору, в т. ч. для перекачування нафти із Прикаспійського регіону в країни Європи.

Перспективними напрямками регіонального економічного співробітництва України є східний (країни колишнього СРСР), південний (країни Причорноморського регіону).  Міждержавні торговельно-економічні об'єднання в регіонах створюються для активізації зовнішньоекономічних зв'язків між їх учасниками. Це відбувається в результаті зняття митних перешкод на шляху руху товарів і послуг, формування зон вільної торгівлі тощо

Так, Україна стала одним з ініціаторів формування Організації Чорноморського економічного співробітництва, до якого входять 11 країн Причорномор'я і прилеглих регіонів (Росія, Грузія, Вірменія, Туреччина, Греція, Болгарія, Румунія, Молдова та ін.). Створюється спільний банк країн ОЧЕС, однак поки що вагомих проектів регіонального співробітництва в рамках даної організації не було.  

Надзвичайно важливе значення для України має західний (європейський) напрямок зовнішньоекономічної діяльності. Тут існує найбільш розвинене міждержавне інтеграційне угруповання світу– Європейський союз, який на даний час об'єднує 15 країн Західної Європи. Україна зацікавлена у зміцненні зв'язків з ЄС і навіть у вступі до нього, однак це– віддалена у часі перспектива. Наразі Україна співпрацює з Європейським союзом на основі спеціальної угоди про партнерство.

Значного поширення в Європі набуває прикордонне співробітництво. Країни ЄС набули значного досвіду у формуванні т. зв. Єврорегіонів –  відносно невеликих територій, де активно взаємодіють адміністративно-територіальні одиниці двох-трьох суміжних країн. Країни Центрально-Східної Європи, в т. ч. Україна, також прагнуть використати переваги прикордонного співробітництва.  Окремі області і райони України залучені в єврорегіони "Карпатський" (спільно з адміністративно-територіальними одиницями Польщі, Угорщини, Румунії та Словаччини), "Західний Буг" (спільно з білоруськими і польськими територіями), "Нижній Дунай" і "Верхній Прут" (разом з прилеглими районами Молдови і Румунії). Діяльність зазначених єврорегіонів зосереджена здебільшого на розробці проектів співробітництва, а не на їх реалізації.

Отже,  щоб Україна зайняла належне їй місце у міжнародному поділі праці, в усіх сферах національної економіки неминуче доведеться провести велику роботу щодо підвищення конкурентоспроможності всієї виготовленої продукції та послуг, налагодити виробництво імпортозамінної продукції, зокрема такої, як зернові, кормо- і картоплезбиральні комбайни, тролейбуси, автобуси, холодильники, автомобілі та ін. за для того, щоб високим критеріям світового ринку відповідали не тільки окремі товари, підприємства, а й національна виробнича система і господарський механізм країни. Слід заохочувати іноземних інвесторів. Найважливішою умовою цього є стабільність чинного законодавства у зов­нішьоекономічній діяльності. Нині Україна, згідно з оцінкою міжнародних експертів, за створенням надійного інвестиційного клімату посідає лише 130-те місце в світі. Важливо налагодити надійний державний контроль, як у розвинутих країнах світу, де держава бере на себе облік і всебічний контроль за експортом і імпортом товарів та діяльність митної служби, політика якої повинна передбачати укладання митних союзів із зацікавленими країнами, що посилять їх взаємну довіру, приведе їхню митну політику до узгодженості.

Ставши на шлях лібералізації зовнішніх економічних зв'язкії та побудови відкритої економічної системи, Україна повинна відповідати зростаючому впливу тенденцій світового розвитку на свої внутрішні господарські процеси.

Запитання для самоконтролю:

1. Що таке світове господарство?

2. У чому полягає міжнародний поділ праці?

3. Назвіть форми міжнародних економічних відносин?

4.  Що складає основу експорту та імпорту України?

5. Чому формується державний борг України зовнішнім кредиторам?

5. Які галузі української економіки є найбільш привабливими для капіталовкладників?

 

12.  Місце і роль України в світовому інформаційному середовищі

Сучасний національний інформаційний простір України грає роль каталізатора  зовнішньополітичних та зовнішньоекономічних процесів в умовах розвитку інформаційного суспільства. В Україні триває процес формування та становлення інформаційного суспільства, як суспільства, що орієнтоване на людей, відкрите для всіх і спрямоване на розвиток, в якому кожний може створювати інформацію і знання, мати до них доступ, користуватися і обмінюватися ними, даючи змогу окремим особам, громадам і народам повною мірою реалізувати свій потенціал, сприяючи своєму сталому розвитку і підвищуючи якість свого життя. Наша держава демонструє послідовне і стійке просування до створення інформаційно-аналітичного середовища України, що

розглядається як сукупність техніко-технологічних, соціально-політичних, економічних і соціально-культурних компонентів, факторів і умов, при яких інформація і знання стають реальними та ефективними, ресурсом соціально-економічного і духовного розвитку країни. В державі розробляється відповідна законодавча база, впроваджуються новітні технології, створюються і використовуються унікальні інформаційні ресурси, природним чином формується культура, яка породжується епохою інформації.

 Інформаційне суспільство  – суспільство, в якому більшість працівників зайняті виробництвом, зберіганням, переробленням і реалізацією інформації, особливо вищої її форми – знань. Якщо тенденція світового цивілізованого розвитку спрямовується до інформаційного суспільства, а Україна хоче зберегти і збільшити свою світову значимість, то вона також повинна починати рухатися в цьому напрямку. Перехід до інформаційного суспільства у будь-якій країні – це процес, що вимагає великих матеріальних витрат на формування і розвиток інформаційного середовища, розвиток індустрії інформаційних послуг і "доведення" їх до кожного члена суспільства.Сьогодні, наприклад, США вклали і продовжують вкладати у розвиток цієї індустрії до 10% свого ВВП, але і отримують за рахунок цього 25% свого ВВП. Приблизно такі ж об’єми є характерними і для інших розвинутих країн світу. 

Сьогодні, як показує досвід розвинутих країн, інформація стає основою переходу до нової якості розвитку, що характеризує розвиток високих технологій, перебудову виробництва на їх основі, зміну характеру суспільногожиття. Поряд із фінансами, інформація стає головним двигуном розвитку, отримує соціальний і політичний характер. Суттєвий прогрес і поширення інформаційних технологій, глобальний характер систем масової комунікації призвели до утворення глобального інформаційного простору, який змушує світову спільноту, кожну державу швидко орієнтуватися та адаптуватися у сучасному інформаційному середовищі. Розвиток інформаційних процесів носить глобальний характер, а в міжнародних програмах декларуються приблизно однакові положення, проте кожна країна світу визначає власний шлях переходу до інформаційного суспільства. Міжнародна інформаційна політика реалізується через стратегії, програми і проекти міжурядових регіональних організацій таких, як Рада Європи (РЄ), Європейський Союз (ЄС), Організація з безпеки і співробітництва у Європі (ОБСЄ), Центральноєвропейська ініціатива (ЦЕІ), Організація Північно-Атлантичного Співробітництва (НАТО), Співдружність незалежних держав (СНД) в рамках яких розглядаються і вирішуються проблеми становлення інформаційного суспільства. Європейські організації, міжнародні спеціалізовані інституції та неурядові організації реалізують стратегії інформаційного суспільства, впровадження моделі e-Europe, підкреслюють необхідність національних підходів як складового компонента реалізації регіональної і глобальної інформаційної політики.

Україна бере активну участь у співробітництві з зазначеними організаціями з метою інтеграції до економічного, політичного, правового та інформаційного простору, гармонійного входження до політичних та економічних структур Європи та світу. Відповідно, виникла необхідність переходу від тільки "технологічної" політики до "соціально-технологічної", що охоплює максимально широко  все, що стосується інформації, наприклад, засоби масової інформації. Одночасно з'явилася і нова стратегічна ціль політики, котру можна коротко визначити як забезпечення переходу України до інформаційного суспільства. Однак це не означає миттєвого перходу в  інформаційне суспільство, де виробляються і споживаються інтелект, знання, що веде до збільшення частки розумової праці. Від людини буде потрібна здатність до творчості, зросте попит на знання. Матеріальною і технологічною базою інформаційного суспільства стануть різного роду системи на базі комп’ютерної техніки і комп’ютерних мереж, інформаційної технології, телекомунікаційного зв’язку.

Проте Україна зіткнулася з проблемою відсутності єдиного плану,  єдиної державної позиції чи стратегії розвитку інформаційної галузі. Так, протягом близько десяти років Кабінет Міністрів України періодично ініціював реєстрацію Проектів Законів України "Про Концепцію інформаційної політики держави". Три різні Концепції були зареєстровані 2002, 2009 та 2010 роках. Проект Концепції, що був зареєстрований у 2002 році згодом був прийнятий за основу у першому читанні, проте не отримав достатньої підтримки голосів - у другому. Тому, на даний момент, Верховною Радою зареєстровано два Проекти Концепцій, майже ідентичні за своїм змістом. Щодо Концепції від 2010 року даним документом закріплено ряд пропозицій, метою яких є ефективний розвиток інформаційної галузі в Україні. Протягом наступних декількох років державі необхідно зосередити увагу на реалізації наступних пріоритетних напрямків у інформаційній сфері:

-      відсутність довгострокової державної стратегії щодо подальшого розвитку інформаційної сфери;

-      недосконалість законодавства про інформацію;

-      недостатній рівень державної підтримки виробництва і розповсюдження вітчизняної інформаційної продукції.

За для реалізації Концепції державної інформаційної політики України необхідно розширяти правове поле інформаційних відносин, гармонізувати інформаційне законодавство України із міжнародними стандартами; сприяти розвитку комунікацій, технологій опрацюваннюя інформації, використанню їх у різних сферах суспільного життя; розширяти спектр інформаційних послуг; нарощувати національний людський капітал як основу суспільного розвитку; домагатися утвердження відкритості та прозорості діяльності уряду, вільного обігу інформації, забезпечення інформаційної безпеки особи, суспільства та держави.

Хоча в Україні триває процес лише формування та становлення інформаційного суспільства, але Україна демонструє послідовне і стійке просування до поставленої мети. Поступово формується інформаційно-аналітичне середовище України, створюється відповідна законодавча база, впроваджуються новітні технології, створюються і використовуються унікальні інформаційні ресурси, природнім чином формується культура, яка породжується епохою інформації.

На інформаційному ринку України загалом держава має проводити послідовну антимонопольну політику з метою недопущення на ньому завищених цін, їхнього зниження і поліпшення якості інформаційних послуг клієнтам. У державній інформаційній політиці необхідно приділити увагу тому, щоб подолати дуже нерівномірне розподілення по території України інформаційних ресурсів та їхніх споживачів. Особливої уваги заслуговує сприяння подоланню нерівності в поширенні Інтернету. З метою захисту національного інформаційного простору України та її входження у світовий інформаційний простір, забезпечення права громадян на доступ до інформації та її захисту від небажаної інформації, забезпечення захисту персональних даних громадян, забезпечення свободи слова і свободи ЗМІ в Україні є потреба прийняти в інформаційному законодавстві, як пропонують учені-спеціалісти і громадськість, Інформаційний кодекс України і Кодекс журналіста.

 

Запитання для самоконтролю:

1. Що таке інформаційне суспільство?

2. В чому суть інформаційно-аналітичного середовища, що формується в Україні?

3. Які дії необхідно провести за для реалізації  концепції державної інформаційної політики України?

 

 

 


[1] Про засади внутрішньої і зовнішньої політики: Закон України  від 01.07.2010 № 2411-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2010,  № 40, ст. 527. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2411-17

 

[2] Декларація про державний суверенітет України / Верховна Рада УРСР; Декларація від          16.07.1990 № 55-XII [Електронний ресурс].  ̶  Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/55-12

 

[3] Статут Співдружності Незалежних Держав СНД; Статут. Міжнародний документ від 22.01.1993  [Електронний ресурс].  ̶   Режим доступу: http:// http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/997_033

[4] Програма інтеграції України до Європейського Союзу: Указ Президента України від 14 вересня 2000 р. // Офіційний вісник України. – 2000. – № 39. – Ст. 1648.

 

[5] Про участь України в міжнародних миротворчих операціях[Текст]: Закон України  від 23.04.1999 № 613-ХIV // Відомості Верховної Ради України. – 1999,  № 22-23, ст. 202.

 

 



Обновлен 14 сен 2015. Создан 04 июн 2015