КАФЕДРА @ UA

 

Тема 9. Підтримання міжнародного миру та безпеки як глобальна проблема людства

Теорія міжнародних відносин



 

Васильев І.В.


 Тема 9. Підтримання міжнародного миру та безпеки як глобальна 

проблема людства


Міжнародна безпека раглядалась в теорії та практиці міжнародних відносин як відсутність безпосередньої військової загрози. У такому традиційному розумінні міжнародної безпеки можна окреслити два моменти, які взаємовиключають один одного. Перший пов’язаний із фізичним виживанням держави та її правом та можливістю відчувати себе у міжнародній системі, спираючись, перш за все, на свій суверенітет. На практиці це стимулює сильну державу до порушення колективної безпеки на користь своїх інтересів. Другий момент - гарантована підтримка миру у відносинах між державами в межах політичного простору. При цьому не ставиться питання про те, на якій об’єктивній основі, окрім прагнення учасників буде підтримуватися мир та як він може бути гарантованим на протязі довгого часу.

У світі безперервних війн декілька років перепочинку здаються щастям, а довгостроковий мир - недосяжною мрією. Зараз перед світовим товариством стоять нові завдання, без ефективного вирішення яких міжнародна безпека не буде стабільною та довгостроковою. Одна з найглобальніших - запобігання розповсюдженню зброї масового ураження. У зв’язку з цим особливу увагу привертають так звані порогові держави, в яких є можливості для створення ядерної зброї. Якщо це відбудеться, то буде порушений баланс сил на регіональному, а можливо й на глобальному рівнях.

Актуальною проблемою є боротьба з міжнародним тероризмом, тому що наслідки терористичних актів на атомних електростанціях, хімічних підприємствах та подібних об’єктах можуть привести до катастроф.

В сучасному світі все більше значення мають економічні та інформаційні аспекти забезпечення безпеки. Економічна криза в умовах глобалізації світової економіки може в лічені години дестабілізувати народне господарство країн, розташованих одна від одної за тисячі кілометрів. Важко уявити собі й можливі наслідки порушення функціонування інформаційних мереж, тому що інформація - важливий економічний, політичний та соціальний ресурс. Невирішені глобальні проблеми сучасності екологічна, енергетична, продовольча - також наповнюють новим змістом поняття міжнародної безпеки.

Змінилися й суспільно-політичні умови, в яких повинні вирішуватися принципово нові завдання в системі міжнародних відносин в цілому та в сфері міжнародної безпеки. Якщо раніше у будь-якої держави були дві чітко розмежовані області діяльності - внутрішня та зовнішня, а безпека забезпечувалася різними засобами, то у XXI столітті ця грань розмита. Раніше держава, яка досягла внутрішньої стабільності, була впевнена, що може постояти за себе і на світовій арені. В наш час міжнародна сфера, сучасна інформаційна діяльність може зломати, будь-яку внутрішню стабільну державу, навіть не виказуючи зовнішню агресію (наприклад, у випадку світової ядерної катастрофи можуть бути знищені десятки нейтральних країн). З іншого боку, міжнародна сфера може стати надійним фактором внутрішньої безпеки держави.

Міжнародні відносини поки що в більшій мірі розплутують проблеми, які виникли у людства в історичному минулому, ніж прокладають шляхи в майбутнє. Сьогодня закладаються основи міжнародної безпеки. Наявність міжнародної безпеки буде визначатися не відсутністю війн та збройних конфліктів, не збереженням статусів-кво, не підтриманням військово стратегічної рівноваги, а здібністю світового товариства передбачати та своєчасно вирішувати виникаючи проблеми.

Поняття "міжнародна безпека" має певну історію створення та розвитку. В самому загальному виді розуміння міжнародної безпеки було сформульовано під час створення Організації Об’єднаних Націй у першій статті Статуту цієї організації, де визначено головне її завдання: "І. Підтримувати міжнародний мир та безпеку та з цією метою приймати ефективні колективні міри для запобігання та усунення загрози миру та придушення актів агресії або інших порушень миру та проводити мирними засобами, згідно принципам справедливості та міжнародного права, улагоджувати або розв’язувати міжнародні спори або ситуації, які можуть привести до порушення миру".

Широке використання поняття "безпека" отримало у Сполучених Штатах Америки на прикінці 1940-х напочатку 1950-х років, коли цим терміном почали визначати комплексну сферу військово-громадських досліджень стратегії, технологій, контроля над озброєнням в умовах холодної війни, коли проблема військвого протистояння, особливо у новому ядерному вимірі, перетворилася в домінуючу сферу міжнародних відносин. Учбові курси з міжнародної безпеки стали невід’ємною частиною універсітетських програм, а сама тематика перетворилася в центральний предмет досліджень великої кількості науково-дослідних центрів.

Ще однією областю, яка охоплюється широким поняттям "безпека", була діяльність по мобілізації військового, економічного, ідеологічного та інших ресурсів держави та суспільства в умовах військово-політичного протистояння в роки холодної війни. Цю мету переслідувала радикальна реформа органів державної влади, яку провели США відповідно "Закону про національну безпеку" 1947 р., згідно якому були створені Міністерство оборони, ЦРУ, управління по мобілізації матеріальних та людських ресурсів, а також вищій військово-політичний орган - Рада національної безпеки. Раніше поняття "безпека" було прийнято в структурах НАТО, перетворилося у предмет "високої політики", головний об’єкт досліджень міжнародних відносин у Европі та інших частинах світу.

Термін "безпека" поступово входив у радянський військовий та політичний словники, під час інтенсифікації контактів. Заходом, перш за все під час контролю над озброєнням, а потім під час залучення СРСР до обговорення певних проблем в рамках підготовки, проведення та реалізації рішень Ради безпеки та співробітництва в Європі. Введення цього поняття у науковий та практичний обіг в СРСР, як це було у інших випадках, наприклад спочатку обговорення таких категорій, як "політична наука" "теорія міжнародних відносин" та інших, починалося під прикриттям його критики. Повну легітимність воно отримало після 1985 р., під час перебудови, а потім після розпаду СРСР, під час розробки концепцій національної безпеки у незалежних країнах пострадянського простору, з’явилися наукові публікації стосовно проблем національної та міжнародної безпеки.

У теперішній час сфера міжнародної та національної безпеки є однією з ключових областей діяльності будь-якої держави, предметом внутрішньополітичної боротьби, уваги громадянського суспільства, наукових досліджень. Це, в свою чергу, потребує обізнанного підходу до проблем національної та міжнародної безпеки з боку не тільки спеціалістів, а й найбільш широкого кола громадян. Завдяки цьому проблеми національної та міжнародної безпеки стали частиною освітньої програми універсітетів.

Отже, міжнародна безпека - це система міжнародних відносин, яка заснована на додержанні усіма країнами загальновизнаних принципів та норм міжнародного права, що виключає вирішення спірних питань та розбіжностей між ними за допомогою сили або погрози.

Принципи міжнародної безпеки передбачають:

- утвердження мирного співіснування в якості універсального принципу міждержавних відносин;

- забезпечення рівної безпеки для всіх держав;

- створення дієвих гарантій у військовій, політичній, економічній та гуманітарній областях;

- недопущення гонки озброєння у космосі, припинення всіх випробувань ядерної зброї та повна її ліквідація;

- безумовна повага суверенних прав кожного народу;

- справедливе політичне урегулювання міжнародної кризи та регіональних конфліктів;

- укріплення довіри між державами;

- вироблення ефективних методів запобігання міжнародному тероризму;

- викорінювання геноциду, апартеіду, проповіді фашизму;

- виключення з міжнародної практики всіх форм дискримінації, відмова від економічних блокад та санкцій (без рекомендацій світового товариства);

- встановлення нового екномічного порядку, який забезепечуе рівну економічну безпеку всіх держав;

Головними способами забезпечення міжнародної безпеки є:

-    двостронні договори про зебезпечення взаємної безпеки між зацікавленими країнами;

-   об'єднання держав в багатосторонні союзи;

-    створення та участь у всесвітніх міжнародних організаціях, регіональних інститутів та структур для пітримання міжнародної безпеки;

-   демілітарізація, демократизація та гуманізація міжнародного політичного порядку, встановлення верховенства права в міжнародних відносинах.

В залежності від масштабів проявлення розрізнюють наступні рівні міжнародної безпеки:

1) національний; 2) регіональний; 3) глобальний.

Для більш чіткого розуміння міжнародної безпеки треба розглянути найважливіші просторові категорії геополітичноі теорії, такі як: державна територія, геостратегічні та геополітичні регіони; світовий геополітичний простір.

          Державна територія - це частина земної кулі, на якій здійснює суверенітет певна держава. Це означає, що державна влада в межах своєї территорїї володіє верховенством та незалежить від інших сил та обставин. Однак таке уявлення слід віднести до ідеальної, існуючої в теорії моделі. На практиці державний суверенітет має певні обмеження, які накладають на нього взаємодії країни з іншими суб’єктами міжнародних відносин. Ці обмеження пов’язані з обов’язками, які приймають держави при заключенні міжнародних договорів, в результаті вступу в міжнародні організації.

Розмір території, яку займає та чи інша держава на планеті, є одним з найважливіших показників, що визначає місце країни в ієрархії міжнародних відносин, її політику на світовій арені та національні геополітичні інтереси. Розмір сухопутної території під час визначення геополітичного потенціалу держави завжди сполучений з чисельністю населення. Загальна сума державних територій всіх країн світу разом з міжнародними протоками, відкритими морями та Антарктидою складає світовий геополітичний простір. Він поділений на регіони.

Геостратегічний регіон утворюється навколо держави або групи держав, які грають ключову роль у світовій політиці, та представляють собою більший простір, в який, окрім території регіоностворюючих країн, входять зони їх контролю та впливу. Кількість подібних регіонів зазвичай вкрай обмежена, вони займають великий простір та визначають розташування центрів сили у світовому товаристві. Ці регіони створені з геополітичних просторів меншого розміру, які називають геополітичними регіонами.

Геополітичний регіон - це частина геостратегічного регіону, яка відрізняється більш тісними та стійкими політичними, економічними та культурними зв’язками. Геополітичний регіон більш обмежений та контактний, ніж геостратегічний.

Для більш детальної характеристики поглядів науковців-міжнародників потрібно розглянути ті конкретні моделі міжнародної безпеки, які були запропоновані під час наукових досліджень. Моделювання можливо на засадах різних підходів та критеріїв. Ми розглянимо два типи моделей. Перший тип включає чотири моделі, другий тип - три моделі.

До першого типу, відносятся моделі міжнародної безпеки які побудовані у залежності від кількості суб’єктів системи безпеки.

1.Однополярна система безпеки.

Після розпаду СРСР США залишилася однією наддержавою, яка, за думкою прихильників цієї моделі, несе на собі вантаж світового лідера, яка забезпечує демократію в світі.

Однополярна модель передбачає посилення системи військово-політицних. союзів, де провідною країною є США. Так, НАТО, повинен забезпечувати стабільність у трансатлантичній підсистемі міжнародних відносин, гармонізувати відносини між США та європейськими державами у стратегічній області, забезпечувати американську військову присутність у Європі та гарантувати недопущення конфліктів на цьому континенті. Членство у НАТО слугує свого роду індикатором приналежності до західної, "демократичної" цивілізації. Ті ж країни, які не є членами НАТО та не мають шансів увійти в цю організацію, відносяться до "чужинців", навіть до ворогів.

Треба підкреслити, що однополярна модель міжнародної безпеки не бездоганна, навіть деякі вчені США вказують на те, що США не мають необхідних ресурсів для виконання функцій світового лідера. Американська суспільна думка досить стримано ставиться до лідерства США, та визнає, що подібна роль потребує суттєвих фінансових витрат.

Інші центри сили - ЄС, Японія, Китай - також висловлюють своє неприйняття американського лідерства (у відкритій або завуальованій формі). Крім того головний інструмент здійснення американского лідерства - військово-політичні альянси -погано пристосований для вирішення сучасних проблем.

2."Концерт держав".

Деякі спеціалісти пропонують у якості найкращої моделі міжнародної безпеки союз декількох великих держав, які могли б узяти на себе відповідальність як за підтримку стабільності у світі, так і за попередження, запобігання та урегулювання локальних конфліктів. Позитивна сторона цієї моделі полягає у кращій керованості та ефективності, тому що в рамках такого об’єднання простіше знаходити розуміння та приймати рішення, ніж в організаціях, які нараховують десятки країн.

Треба сказати, що вчені висловлюють різні думки з приводу складу такого об’єднання. Частина вважає, що треба сформувати цей союз на базі "вісімки" найбільш розвинутих країн, інші наполягають на безумовній участі Китаю та Індії.

Критики цієї моделі вказують на дискримінаційне ставлення до малих та середніх держав. Система безпеки, яка створена на засадах диктата, декількох розвинутих країн, не буде легитимною та не буде мати підтримки більшої кількості світового товариства. Ефективність такої моделі, також, може бути підірвана змаганням між великими країнами або виходом із союзу одного або декількох членів.

3. Багатополярна модель.

Частина вчених, які за своїми переконаннями належать до реалістів, рахують, що у період після закінчення "холодної війни" насправді склалася не одно-, а багатополярна система міжнародних відносин.

Лідерство США багато у чому є міфічним, ілюзорним, тому що такі актори, як ЄС, Японія, Китай, Росія, Індія, визнають силу США, але проводять свій курс у міжнародних справах, який не співпадає з американскими інтересами. Зростанню впливу цих країн та інших центрів сприяють факти, пов’язані з тим, що змінилася природа сили у міжнародних відносинах. На передній план виходять не війскові, а економічні, науково-технічні, інформаційні та культурні складові цього феномену. А за цими показниками США не завжди є лідером. Так, за економічним та науково-технічним показниками, потенціал ЄС, Японії відносно однакові з США. Китай здійснює широкомасштабну програму модернізації своїх збройних сил, за оцінками спеціалістів, у 2020 році стане однією з ведучіх військових країн світу.

Опоненти багатополярності підкреслюють, що подібна модель не принесе стабільності у міжнародних відносинах. Тому що вона виходить з уявлення системи міжнародних відносин як постійної конкуренції між "центрами сили". Це буде приводити до конфліктів та постійного перерозподілу сфер впливу.

4.Глобальна (універсальна модель).

Прихильники цієї концепції пропонують тезу про те, що міжнародна безпека може бути дієвою-тільки на глобальному рівні, коли всі актори світового товариства беруть участь у її створенні. За однією з версій, створення цієї моделі можливо тільки тоді, коли всі країни та народи підтримають мінімум загальнолюдських цінностей та виникне глобальне громадянське суспільство з єдиною системою керування. Меньш радикальні варіанти цієї концепції зводяться до того, що подібна модель може бути результатом поступової еволюції існуючої системи режимів міжнародної безпеки та організацій під керівництвом ООН.

Супротивники такої моделі критикують її за "романтизм", нереалістинність", відсутність механізму створення подібної системи безпеки.

Інший напрямок включає три моделі: колективна, загальна та кооперативна.

1.Колективна безпека.

Поняття "колективна безпека" з’явилося у світовому політичному лексиконі та дипломатичної практики ще на межі 1920-30-х рр., коли починалися спроби створити механізм запобігання нової світової війни (в основному на базі Ліги Націй).

Головними елементами колективної безпеки є наявність групи держав, які об’єднані загальною метою (захист себе), та система військово політичних заходів, спрямованих проти потенціального ворога або агресора. Теоретики та практики виділяют види колективної безпеки, які відрізняються типами міждержавної коаліції та метою, яку ставлять перед собою учасники колективної безпеки. Це може бути організація держав, які мають схожий суспільно-політичний устрій, загальні цінності та історію (наприклад, НАТО, Варшавський договір, Європейський Союз). Коаліція може виникнути у зв’язку з зовнішньою небезпекою, яка загрожує групі держав, але зацікавлених у колективному захисті від спільного ворога.

У цілому колективна безпека фокусує увагу на військово-стратегічних проблемах та не націлена на вирішення інших аспектів міжнародної безпеки (економічних, суспільних, екологічних проблем). Це обмежує можливості використання цієї моделі в сучасних умовах.

2.Загальна безпека.

Вперше поняття "загальна безпека" з"явилося у доповіді Комісії Пальме 1982 р. та стало популярним у радянський період. Деякі школи глобалістів й досі підтримують цю концепцію. Вона підкреслює багатомірний характер міжнародної безпеки, та включає не тільки "жорстку", але й "м’яку" безпеку, а також необхідність урахування законних інтересів невеликої групи держав, а також усіх членів світового товариства.

Інституційну основу загальної безпеки повині складати не тільки та не стільки військово-політичні альянси, скільки глобальні організації типу ООН.

Безумовно загальна концепція є значним кроком уперед у порівнянні з колективною безпекою, але й вона має декілька недоліків:

- розмитість визначення "міжнародна безпека";

- відсутність пріоритетів;

- технічна непродуманість;

- слабке інституційне підґрунтя та труднощі здійснення практичного будівництва регіональних або глобальних систем міжнародної безпеки.

3. Коопераційна безпека.

Модель, яка стала популярною з середини 1990-х рр.. Ця модель, за думкою її прихильників, поєднує в собі найкращі риси двох попередніх моделей. З одного боку вона визнає багатомірний характер міжнародної безпеки, а з іншої - встановлює певну ієрархію приоритетів та націлює суб’єктів міжнародної діяльності на вирішення першочерговий завдань .

Модель кооперативної безпеки віддає перевагу мирним, політичним засобам вирішення спірних питань, в той же час не виключає застосування військової сили (не тільки як останній засіб але й, як інструмент дипломатії та миротворчості). Вона заохочує співробітництво та контакти між державами, які належать до різних типів суспільного та цивілізаційного устрою, разом з тим може спиратися на існуючу систему військово-політичних союзів під час вирішення конкретних питань. Визнає державу в якості головного суб’єкта міжнародної діяльності, велику увагу приділяє використанню потенціалу міжнародних та транснаціональних організацій.

В той же час розробка моделі коопераційної безпеки далека від завершення. Не чітко з'ясовані деякі параметри:

- які інститути повинні стати ядром нової системи міжнародної безпеки;

- яка природа сили та кордони її використання в сучасних міжнародних відносинах;

- які перспективи національного суверенітету;

- як складеться подальша доля існуючих військово-політичних альянсів;

- як запобігти відродженню блокової політики.

Виникає небезпека через намагання деяких держав та коаліцій (США, НАТ0) інтерпретирувати поняття коопераційної безпеки у вигідному для них розумінні та бажанні побудувати не рівноправну, а ієрархічну систему міжнародних відносин.

На початку XXI ст. стало зрозумілим те, що у сфері міжнародної безпеки почали відбуватися зміни глибинного характеру, а її забезпечення потребує нового стратегічного мислення, нової матеріально-технічної бази, нових військово-політичних інструментів та міжнародної організаційно-правової структури.

Сучасний стан міжнародної безпеки частіше всього визначають як "безпеку після закінчення холодної війни". Ця трактовка підкреслює той факт, що існуюча міжнародна безпека розвинута не по тим законам, по яким вона функціонувала у роки "холодної війни". Не відповідає на головне питання: які з’явилися нові закономірності системи міжнародної безпеки, яка прийшла на зміну тієї, котра існувала у попередній час? Для розуміння нової якості міжнародної безпеки треба комплексно розглянути генезис сьогодняшнього стану, вузлові проблеми, області співпадання та конфлікту інтересів головних акторів.

Одним з головних процесів сучасної світової політики та міжнародних відносин є глобалізація. Для неї є характерним якісне підсилення щільності та глибини взаємозалежності в економічній, політичній, ідеологічній та інших сферах світової взаємодії. При цьому "щільність" означає зростаючу кількість, різномаіття та масштаби транскордонних взаємодій, а "глибина" - ступінь, в якій взаємозалежність впливає на внутрішню організацію суспільств та навпаки. Відбувається "стиснення" світу та визнання його як єдиного цілого. Суттєво зросла взаємозалежність діючих акторів та функціональних областей міжнародної безпеки. Глобалізація супроводжується більш широким та енергійним виходом на міжнародну арену недержавних діючих осіб, як конструктивних, так й деструктивних.

Іншим важливим новим феноменом є демократизація світу. "Третя хвиля" демократизації, яка почалася у середині 1970-х років та стала більш динамічною після закінчення холодної війни, якісно змінила співвідношення сил між демократією та авторитаризмом.

Цей процес набув нового змісту після падіння тоталітарних режимів таких країнах, як Ірак, Лївія, Єгипет. Розпочалася громадянська війна у Сірії.

Якщо виходити з того, що буржуазні демократії не воюють або рідко воюють одна з одною, то розширення глобальної зони демократїї означає розширення зони миру між тими країнами, які входять в її коло.

Сучасною проблемою є той факт, що демократична співдружність розколота з питання про допустимість та бажаність експорту демократії шляхом зміни правлячих режимів у авторитарних країнах. Більша частина демократичного товариства та тразитні режими бачать у втручанні у внутрішні справи інших країн порушення одного з головних принципів міжнародного права - свободи вибору того чи іншого політичного режиму. Багато хто рахує насадження демократії зовні без певних внутрішніх передумов не бажаним. Існують обгрунтовані підозри про те, що держави -експортери демократії можуть прикриватися шляхетними намірами та приховувати корисні інтереси за допомогою розповсюдження різного роду контролю (за можливості виготовлення ядерної зброї, використання хімічної зброї массового ураження та ін.) та впливу- як політичного, та й економічного (бажання контролювати ресурси).

Важливим фактором світової політики в останні десятиліття є науково- технологічний прорив з далекими наслідками в економічній, соціальній, політичній, ідеологічній сферах життєдіяльності людства. Компьютерізація та інформаційна революція відкрили шлях для науково-технічної революції у військовій справі. Впровадження нових технологій суттєво змінило характер та можливості звичайної зброї, системи розвідки та керування військовими діями, привело до створення високоточної зброї, розширило можливості військових дій на відстані і т.ін. Зростає значення якості зброї, яке складно компенсувати її кількістю. Все більшим стає розрив між передовими у технологічному плані країнами та іншим світом. Такий стан справ об’єктивно стимулює відсталі у науково- технологічному відношенні країни, або приєднуватися до коаліцій високо- розвинутих країн або шукати противаги в сфері "зброї для бідних", якою є сьогодні зброя масового знищення. Крім того, науково-технологічний прорив у об’єднанні з підвищенням свободи комунікаційних обмінів значно полегшуе доступ до окремих аспектів "революції у військовій справі" для деструктивних недержавних дійових осіб, а також для транснаціонального об’єднання загроз.

На початку ХХІ ст. сформувався якісно новий набір загроз міжнародної безпеки. До них відноситься так звана "тріада", яка включає міжнародний тероризм, розповсюдження зброї масового знищення, а також внутрішні збройні конфлікти. Ще можна добавити феномен "міжнародних збройних втручань" у певних випадках може грати роль нейтралізатора виникаючих загроз, але й сам є загрозою в інших випадках. Суттєве підвищення їх приоритетності в останні роки пояснюється розвитком внутрішнього потенціалу та небезпеки кожної з них та їхньою сукупністю.

Міжнародний теороризм є одним з головних та небезпечних з цих загроз. В останні роки спостерігається формування нової якості тероризма. Із локального явища, яке було відоме у окремих країнах, він перетворився у невизнаючий державних кордонів глобальний транснаціональний рух, як за складом учасників, так і за географією проведення операцій. В якості ідеологічної бази він використовує крайні течії ісламського радикалізму. Нова якість міжнародного теороризму доповнюється зрошуванням глобального руху та його національних прояв. Набула розвитку й організаційна структура цього руху, яка базується на мережевому принципі взаємодії часто автономних та ініціативних осередків, які мають здібність до "клонування". Отримавши перший стимул від "Аль-Каїди" на чолі з Бен Ладеном, рух міжнародного тероризму набув динаміки саморозвитку та пристосування до місцевих умов у різних куточках земної кулі.

Глобальний характер загрози міжнародного тероризму поставив завдання міжнародного об’єднання зусиль по боротьбі з нею. Можна констатувати, що в цілому світовому товариству вдалося створити широку антитерористичну коаліцію біля ідеї крайньої безпеки, абсолютної неприйнятності міжнародного теороризму та необхідності спільної боротьби з ним.

Другою загрозою, яка вийшла на передній план та отримала нову якість, є комплекс реального та потенційного розповсюдження зброї масового знищення. Різке зростання цієї загрози пояснюється потенціальною можливостю її об’єднання з міжнародним тероризмом. Ця загроза отримала назву ЗМЗ-теороризма (зброя масового знищення).

Якщо раніше джерелами таких загроз були держави, то зараз вони походять головним чином від недержавних діючих осіб. У джерела загрози нема зворотньої адреси, за якою може бути направлено покарання. З терористами неможливо домовитися про відмову від такої зброї. Вони зацікавлені не тільки у можливості мати цю зброю, а прагнуть застосувати її для досягнення політичноі мети. У цій сфері не працює раціональна логіка стримування розповсюдження, яка раніше існувала на міждержавному рівні.

Різко зросла раніше не суттєва загроза викрадення недержавними дійовими особами зброї масового знищення, виникло принципово нове завдання захисту такої зброї та її компонентів. Якщо раніше мова йшла в основному про володіння такою зброєю, то сьогодня вона доповнилася загрозою навмисного знищення у мирний час ядерних, хімічних та інших об’єктів з наслідками близькми до результатів застосування ЗМЗ.

Одночасно стався прорив рамок традиційної системи ядерного нерозповсюдження та оволодіня ядерною зброєю новими державами.

Це дає поштовх регіональним гонкам ядерного озброєння, ставить питання про виробництво ядерної зброї тими державами, які раніше не мали таких планів. Разом з тим особливу стурбованість викликає доля ядерної зброї у деяких її нових володарей. Наприклад, політична нестабільність Пакистану викликає законні питання про те, у чиїх руках може опинитися ядерна зброя у випадку, якщо влада в країні перейде до радикальної Ісламістської опозиції, яка близька до міжнародних терористів. Останнім часом з’явилася загроза формування напівдержавних, напівсуспільних підпільних транснаціональних мереж розповсюдження ЗМЗ.

Новий вимір набула загроза внутрішніх збройних конфліктїв. Почав формуватися широкий міжнародний консенсус відносно недопущення самого явища внутрішніх збройних конфліктів. При наявності небезпеки інших загроз внутрішні збройні конфлікти тягнуть за собою велику кількість людських жертв у глобальному масштабі. Останнім часом збройні конфлікти зрощуються з іншими ведучими загрозами, в першу чергу з міжнародним тероризмом, а також з незаконним обігом наркотиків, нелегальною торгівлею зброєю, міжнародною організованою злочинністю. Зони внутрішніх збройних конфліктів, як правило, є найбільш бідними у економічному плані районами земної кулі. Порушення прав громадянського населення, етнічні чистки, внутрішньорелігійні конфлікти, піратство, стають масовим явищем. Внутрішні збройні конфлікти затягують на свою орбіту сусідні країни, різного роду іноземних добровольців.

Феномен міжнародного збройного втручання стає однією з проблем, яка визначає суперечність та складність формування нової системи міжнародної безпеки. Мова йде про загрозу застосування або про застосування збройної сили однією державою або коаліцією держав проти інших держав або недержавних діючих осіб на їх території для досягнення певної військової та політичної мети.

Таке втручання може здійснюватися з санкції Ради Безпеки ООН або у обхід цього органу. Міжнародне збройне втручання має дві сторони - воно може бути засобом протидії загрозам міжнародної безпеки та однією з таких загроз. За останні два десятиліття міжнародне збройне втручання перетворилося у оперативний засіб застосування збройного насильства в міжнародних відносинах. Діапазон його дуже широкий - від обмеженного застосування елементів збройного примусу міжнародними миротворчими силами до крупномасштабних військових операцій, які майже не відрізняються від класичних війн минулого.

Треба підкреслити, що протиріччя між державами та прийняття деякими країнами рішення про міжнародне збройне втручання в обхід Ради Безпеки ООН, привели до посилення протиріч між ведучими країнами світу та підриву авторитету та ефективності діяльності ООН. Збройне втручання і в майбутньому залишатиметься однією з найсуперечливих проблем міжнародної безпеки.

Глобальна безпека - вид безпеки для всього людства, тобто захист від небезпеки світового масштабу, яка загрожує існуванню людства або здібна привести до різкого погіршення умов життєдіяльності на планеті.

Напрямками укріплення глобальної безпеки є:

- роззброєння та контроль над озброєнням;

- захист навколишнього середовища, сприяння економічному та соціальному прогресу країн які розвиваються;

- ефективна демографічна політика, боротьба з міжнародним тероризмом та незаконним обігом наркотиків;

- попередження та урегулювання етнополітичних конфліктів;

- збереження багатообразної культури світу;

- забезпечення дотримання прав людини;

- освоювання косммосу та раціональне використання багатств Світового океану.

Глобальна безпека має загальний та всеосяжний характер. Загальність означає, що глобальна безпека може бути забезпечена зусиллями усіх членів світового товариства. Всеосяжний характер безпеки пов’язаний з тим, що її досягнення можливо тільки з урахування усіх кризових факторів світового розвитку, та прийняття заходів, щодо підтримання стану стійкості та стабільності усіх життєзабезпечуючих систем сучасної цивілізації.

Політика глобальної безпеки структурована у залежності від рівня та сфери діяльності:

-   вона може бути спрямована на різні сфери - політичну, економічну, екологічну, військову, інформаційну, соціокультурну;

-    вона може проявлятися на різних просторових рівнях - глобальному, регіональному, загальнонаціональному, та локальному.

У широкому розумінні політика безпеки - це політика зменшення глобального ризику.

Для політики глобальної безпеки важливим є з’ясування тих проблем та протиріч, які ставлять під загрозу існування цивілізації. Перспективним є з’ясування основних підходів, які забезпечують безпеку глобальної системи.

          Зрозуміло, що без політичного регулювання, без адаптації політичного процесу до нових реалій трагічний фінал стає все більш та більш вірогідним. Однією з центральних проблем політичної глобалістики є безпека цивілізації.

 

                        Список використаних джерел та літератури:

  1. Гольцов А.Г. Геополітика та політична географія. Підручник. – К.: Центр учбової літератури, 2012. – 416 с.
  2. Мировая политика и международные отношения: Учебное пособие / Под ред. С.А. Ланцова, В.А. Ачкасова. – СПб.: Питер, 2008. – 448 с.
  3. Рудич Ф.М. Політологія: Підручник. – 2-е вид., стереотип. – К.: Либідь, 2006. – 480 с.
  4. Социологический словарь / отв. ред. Г.В. Осипов, Л.Н. Москвичев; уч. секр. О.Е. Чернощек. – М.: Норма, 2008.- 608 с.
  5. Стариков Н.В. Геополитика: Как это делается. – СПб.: Питер, 2014.- 368 с.

 



Создан 04 июн 2015