КАФЕДРА @ UA

 

Тема 7. Формування сучасної системи світової політики

Теорія міжнародних відносин



 

 

Поліщук І.О.,

доктор політичних наук, професор

 

Тема 7. Формування сучасної системи світової політики

1. Світова політична система: історія та еволюція.

2. Поняття світового порядку.

3. Поняття «акторів» світової політики.

4. Глобальне управління.

 

1.Світова політична система: історія та еволюція.  

Для кожного історичного періоду притаманний певний характер взаємодії між основними учасниками міжнародних стосунків. Дані стосунки мають оригінальну для свого часу структуру, яку називають світовою політичною системою або міжнародною системою.  

    Світова політична система характеризується такими особливостями:

— вона є сукупністю взаємопов'язаних елементів, що перебувають між собою у певних причинно-наслідкових зв'язках;

— вона є функціональною цілісністю;

—  вона є сукупністю відносин, дій та учасників;

— вона є сукупністю, що становить органічну єдність із міжнародним середовищем;

— вона є ієрархічно-структурованою цілісністю, а не спонтанною чи анархічною множиною складових.

Міжнародна світова політична система є неформальною інституціалізацією співвідношення сил між державами у відповідному просторово-часовому контексті. Міжнародна система розвивається під впливом певного середовища, яке має різні стани: статичний, стабільний, трансформаційний і турбулентний.  

Статичний стан міжнародного середовища визначається тим, що відносини між народами постають як запрограмований та повторюваний процес взаємодії між суспільствами, який охоплює відносини як на мікросоціальному рівні (між представниками чи групами представників різних суспільств), так і макросоціальному (між цивілізаціями та суспільствами, на інституційному рівні – між державами) в межах певного простору життєдіяльності, головним фактором якого є формування упорядкованого міжнародного становища.  Останнім часом статичний стан міжнародного середовища спостерігається доволі рідко, адже інформаційно-технологічна революція значно прискорила соціально-політичні процеси, які розвиваються дуже стрімко, у важко передбачуваному контексті.

Стабільний стан міжнародного середовища визначається через мир (на противагу війні та конфлікту), статус-кво, порядок (впорядкованість процесів та взаємодій), тобто пов’язаний із системністю. Стабільність міжнародної системи дозволяє суб’єктам міжнародних відносин реалізовувати свої цілі та передбачає наявність механізмів досягнення системної рівноваги. Як правило, переважна більшість провідних гравців на міжнародній арені зацікавлені у досягненні стабільного стану міжнародного середовища, який дозволяє їм утримувати лідерські позиції у світі. Проте останні тенденції розвитку світової політичної системи свідчать про те, що чим далі, тим все важче забезпечувати її стабільний стан, адже постійно виникає низка непрогозованих факторів.

Міжнародні відносини реалізуються в анархічному середовищі, де немає традиційних для внутрішньополітичних відносин інтегруючого та управлінського чинників – легітимної влади, що має повноваження на застосування примусу. Міжнародні системи характеризуються, з одного боку, нестійкістю об’єднувальних чинників (міжнародне право, міжнародні організації, розвиток засобів комунікації, взаємопроникнення у сфері економіки), а з іншого – вагомим впливом диференційних чинників (національний егоїзм, нерівномірність розподілу ресурсів, соціокультурні (цивілізаційні) та ідеологічні відмінності), які є постійною загрозою для стабільності міжнародних систем. Загрозою для стабільності міжнародних систем є значна автономія елементів, передовсім держав, які володіють суверенітетом. Проте ця автономія не абсолютна, вона постійно зменшується зі зростанням взаємозалежності всіх учасників міжнародних відносин. Ці ознаки міжнародних систем дають змогу визначити їх як децентралізовані, що функціонують на засадах самоорганізації.

Трансформаційний стан міжнародного середовища - це безперервний і динамічний процес якісних змін у співвідношенні сил між державами у певному просторі і часі. В основі цієї трансформації лежать цілком конкретні закономірності.  По-перше, незалежно від кількості міжнародних акторів між ними завжди йшло, йде і, поки будуть існувати національні держави,  йтиме протиборство в самих різних формах за реалізацію своїх національно-державних інтересів. У цій боротьбі  виділяються і виходять на перші ролі ті, які мають більшу, ніж інші, сукупну потугу. При цьому в різні часи роль і значення кожної держави змінювалися.

       По-друге, неминучою є  поява конкурентів для існуючих супердержав, які претендують на першу роль у світі, на роль глобальної наддержави. Цей конкурент виростає з числа регіональних лідерів , які завжди були, є і будуть. Потрапляючи у сприятливу ситуацію, володіючи необхідними внутрішніми і зовнішніми ресурсами, у першу чергу сучасними конкурентними системами організації суспільного життя, регіональний лідер починає швидко прогресувати, складати конкуренцію спочатку собі подібним, а потім - і глобальному лідеру. Це виступає передумовою для перманентної трансформації міжнародного середовища. Трансформація сучасної міжнародної системи має тенденцію до багатополярності, поліцентричності або ж безполярності.

Якщо дестабілізуючі дії держав-елементів переважають, то система впадає у стан нестійкості, кризи (війни), які є передумовою формування нового типу балансу сил та іншої моделі міжнародної системи.

У глобалізованому світі зростає взаємозалежність, нерівномірність розвитку, виникає диференціація  на бідні та багаті суспільства, хаотичність, непередбачуваність змін, які називаються турбулентністю міжнародної політики.

Турбулентний стан міжнародного середовища передбачає напруженість і системні зміни, коли структури й процеси, що зазвичай творять політику, є нестійкими й у них відбувається перебудова. Головною ознакою турбулентної політики є непевність, яка доповнюється складністю та динамізмом змін. У сукупності це призводить до того, що чинні правила вже більше не служать стримуванню дій і наслідків, а це ставить під сумнів традиційну концепцію балансу сил.

Традиційні механізми рівноваги, що засновувалися на силі та визначальному впливі кількох (або однієї) держав не можуть подолати  турбулентності світової політики.  Причина цього в джерелах змін, що призвели до турбулентності  політики. Серед них Дж. Розенау вирізняє п’ять основних: 1) перехід до постіндустріального світопорядку, пов'язаний з розвитком техніки й технологій; 2) наслідки застосування технологій та взаємозалежності – забруднення атмосфери, тероризм, наркоторгівля, валютні кризи й СНІД, що мають транснаціональний характер; 3) менша самодостатність держав та їх здатність знаходити прийнятні рішення головних політичних проблем; 4) тенденції до децентралізації у міжнародній системі, більша ефективність та самостійність підсистем; 5) нове сприйняття світу та досвід людей, що є результатом впливу чотирьох вище зазначених чинників.

В останні десятиліття у науковому середовищі популярною стає ідея циклічності у світовій політиці. Англійський вчений А.Тойнбі виділяв 115- 120- річний цикл «великих воєн», розділяючи його на: 1 - прелюдію війни; 2 - саму велику війну; 3 - перепочинок після неї, 4 - її епілог; 5 - загальний мир . Цей цикл охоплює життя чотирьох поколінь людей,  які, призабувши досвід великої війни, повторюють знову цей досвід.

 Дж. Голдстайн виділив 40-50-річні цикли «великих воєн» з XVII в. до першої половини XX ст. На відміну від А. Тойнбі він розбиває XVII -XX ст. на «ери» від завершення однієї «великої війни» до кінця наступної, об'єднуючи їх в одному висхідному русі (це означає, що від одного покоління до іншого передаються страждання попередньої «великої війни»).
        Відомий сучасний геоісторік і соціолог І.Валлерстайн визначає три цикли гегемонії, для кожного з яких обов'язково проходження через три фази: світова війна, гегемонія однієї з великих держав і занепад. Перший - нідерландський - цикл гегемонії тривав з 1618 по 1672 рр. ; другий - британський - з 1792 по 1896 рр.; третій - американський - почався з 1914 р.
        Довгі світові політичні цикли визначаються як послідовність підйому та занепаду великих держав. Підйом великої держави названий Дж.Модельскі та В.Томпсоном етапом навчання, а занепад - етапом лідерства. Кожен з двох етапів автори поділяють на чотири фази.

Перший етап (навчання ) включає в себе:
  • Визначення основних світових проблем, що потребують вирішення.
  • Створення коаліцій союзників.
  • Прийняття рішень на світовому рівні.
  • Реалізація їх в життя.
        Другий етап (занепад) складається з наступних фаз:
  • Світова війна.
  • Поразка великої держави.
  • Втрата світової легітимності.
  • Розпад.
   Відповідно до цієї теорії, в основі глобального лідерства лежать такі фактори, як мобільні військові сили, передова економіка, відкрите суспільство, реагування на світові проблеми за допомогою нововведень. Під нововведеннями розуміються нові продукти і методи виробництва, відкриття нових ринків і джерел сировини, створення передових форм організації бізнесу .

Система стосунків між національними державами як головними суб'єктами влади та координаторами міжнародних відносин у сучасному розумінні слова, почала формуватися після Тридцятирічної війни (1618 — 1648 рр.). Вестфальський мир, який був підписаний після її закінчення, символізував собою початок утворення нової політичної системи. Спочатку вона була встановлена в Європі, але потім була перенесена й в інші частини світу. Ця система міжнародних стосунків отримала назву Вестфальскої, або державно-центристської, моделі світу. В її підоймі знаходиться визнання як однієї з основних засад міжнародних відносин принципу національного (державного) суверенітету. Це означає, що кожна національна держава має всю повноту влади на своїй території та самостійно визначає свій внутрішньо та зовнішньо-політичний курс. Дане право суверенного державного утворення повинно  поважитися іншими державами, які не можуть втручатися в чужі внутрішні справи та вказувати іншим, яким чином організовувати своє державне життя. Незалежна національна держава повинна мати власну  територію і громадян, які мешкають на цій території, легітимне управління ними, а також визнання з боку інших національних держав. Якщо відсутня хоча б одна зі згаданих ознак, держава припиняє своє повноцінне існування та перетворюється на об’єкт міжнародних стосунків. Суверенні національні держави  взаємодіють між собою та формують систему міжнародних стосунків.

Статті Вестфальського миру зафіксували нове співвідношення сил, яке склалося в Європі.  Вестфальський мир  фактично санкціонував розпад Священної Римської імперії германської нації на 355 самостійних держав. З цього моменту на світову авансцену виходить «держава-нація», а домінуючим принципом міжнародних відносин стають засади національного суверенітету.

Вестфальська система ґрунтувалася на наступних  принципах: державний суверенітет, взаємне визнання держав, самовизначення народів та територіальна цілісність. 

         Із встановленням Вестфальської системи відносини між країнами Заходу вперше отримали систематизацію. З певними модифікаціями вона проіснувала до 1939 р., тобто до початку Другої світової війни. Деякі елементи цієї системи продовжували діяти й у період Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин.

         Вестфальська система миру запровадила монополію національної держави на право застосовувати силу на власній території та сприяла тим самим унеможливленню серйозних конфліктів усередині самої держави. Проте ця система   призвела до багатьох міждержавних зіткнень та навіть до світових війн. На початковій стадії міждержавні відносини мали тенденцію до впорядкування через укладання коаліцій між різними державами та сприяли узгодженню їх зовнішньополітичних дій і стратегій.  У XVIII ст. уперше  було використане  поняття «баланс сил», яке згодом отримало широкого розповсюдження. Разом з тим, на практиці даний баланс незабаром став проблематичним  через посилення позицій Великої Британії і значної протидії цьому з боку Франції. Колишні світові лідери Іспанія, Португалія, Швеція, Голандія починають втрачати свої позиції. Натомість Прусія і Росія поступово стають провідними суб’єктами світової політики.

         Упродовж XIX століття у європейській політиці спостерігалися  перманентні  зміни у балансі сил між різними державами континенту. Найбільш серйозний «виклик» зробив Б.Наполеон, який висунув амбітну ідею створення власної імперії. Але цій ідеї не судилося бути реалізованою і план Б.Наполеона  закінчився поразкою Франції та Віденським конгресом 1815 року, на якому було укладено декілька угод, спрямованих на збереження паритету між великими країнами.

       Система міжнародних стосунків, яка утворилася на основі цих домовленостей, одержала назву Віденська система, яку також називають «Європейський концерт».

        Суть Віденської системи полягає у тому, що  кожна держава забезпечувала реалізацію своїх інтересів, постійно змінюючи своїх союзників, але при цьому не порушуючи самої структури союзів і порядку стосунків між державами, а також територіальний і політичний баланс в Європі. Ця система трималася на згоді держав стосовно того, що уникнення війни є більш важливим, ніж будь-яка користь для окремої з них.

       Основним джерелом посилення власної могутності та впливу  головні держави Європи роблять колонії. Однак на Віденському конгресі колонії ще не були офіційно закріплені. Це обумовило той факт, що однією з головних причин Першої світової війни стане саме боротьба за перерозподіл колоніальних володінь. Справа в тому, що наприкінці XIX ст. у світовому просторі практично не залишилося територій, які можна було б перетворити у власну колонію. Світ був поділений між колишніми провідними суб’єктами міжнародної політики. Натомість на початку XX ст. в неї вступають нові сильні гравці — США, Німеччина, Італія та Японія, які висувають свої амбітні плани. Результатом їхньої конкуренції за нові зони впливу і  стала Перша світова війна.

Після закінчення Першої світової війни та перегрупування сил на міжнародній арені було встановлено  Версальсько-Вашингтонську систему міжнародних відносин. Створена на Паризькій (1919-1920 рр.) та Вашингтонській (1921-1922 рр.) мирних конференціях система міжнародних договорів  закладає підвалини Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних відносин, що зафіксувала та оформила результати Першої світової війни, визначила нове співвідношення сил на світовій арені. Цього разу охоплювалася не тільки Європа, а й увесь світ.

Версальсько-Вашингтонська  система пройшла п'ять основних  етапів свого існування:

  • становлення Версальсько-Вашингтонської системи – 1919-1922 рр.;
  • відносна стабілізація Версальсько-Вашингтонської системи – 1922-1929 рр.;
  • криза Вашингтонського порядку – 1929-1933 рр.;
  • криза Версальського порядку – 1933-1937 рр.;
  • ліквідація Версальського порядку і встановлення гегемонії Німеччини в Європі – 1938-1939 рр.

Версальсько-Вашингтонська система повоєнного устрою світу мала низку суттєвих недоліків: не розв'язала протиріччя між державами-переможницями й державами, які зазнали поразки; не скасувала протиріччя між великими й малими країнами; не запобігла можливості виникнення реваншизму, перш за все внаслідок відсутності дійового контролю за виконанням укладених договорів; викликала значні територіальні зміни в Європі, друге «велике переселення народів», уможливила виникнення національних конфліктів.

Версальсько-Вашингтонська система закріпила новий розклад сил у повоєнному світі, але внаслідок своїх вад не могла бути стійкою й тривалою. Суперечливість і нестабільність даної системи стали однією з причин, що призвели до Другої світової війни.

По її закінченні керівники держав — переможниць на конференціях в Ялті (лютий 1945 р.) і в Потсдамі (липень-серпень того самого року) знайшли домовленості, що стали основою Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин.

Головною ознакою Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин стала біполярність, тобто протистояння двох наддержав — США та СРСР. У центрі цієї системи знаходиться поняття «баланс сил» між вказаними наддержавами, які поділили світ на зони впливу «капіталізму» і «соціалізму». За їхнє розширення і протидію іншій стороні велася запекла боротьба.

На відміну від Радянського Союзу та європейських країн, які зазнали помітних втрат в роки Другої світової війни, США помітно зміцнилися і стали одним із двох головних акторів післявоєнного світу і «холодної війни». США та СРСР як провідні держави післявоєнного світу, маючи ядерну зброю і найбільший військово-промисловий потенціал, будували свою політику на сформованих навколо них військово-політичних блоках держав-сателітів, відповідно НАТО та Варшавського пакту. Небезпека ядерного самознищення прирекла міжнародне співтовариство на довготривалу «холодну війну», в яку  був утягнутий увесь світ. Сама «холодна війна» була виграна Заходом тому, що СРСР, як імперія, продемонстрував свою внутрішню неспроможність, афганська війна (80-і роки) оголила вразливі точки комуністичної системи. У 1985 р. новий керівник СРСР М.Горбачов та його команда, поступово переводячи вектор зовнішньої політики Радянського Союзу в контекст нового політичного мислення, тим самим фактично визнали, що комуністична система опинилася не в змозі далі продовжувати гонку озброєнь. Це зумовлювалося не тільки неспроможністю радянської економіки адекватно відповісти на новий виклик Заходу, а й цілковитою дискредитацією комуністичної ідеї. Протиборство по лінії «Схід — Захід», що виникло відразу ж після Другої світової війни, пішло на спад.

Застосування принципів нового політичного мислення у зовнішній політиці, курс М.Горбачова на перебудову радянського суспільства виявили головну специфіку й особливість соціалізму: він не піддається реформуванню, а спроби його демократизації призводили лише до появи гігантських тріщин у проекті «світлого майбутнього». Як тільки ослабли важелі силового тиску з боку центру світового соціалізму — СРСР, соціалістичні країни Центральної та Південно-Східної Європи (ЦПСЄ) одна за одною вийшли в 1989 р. з режиму тоталітаризму, відмовивши комунізмові у праві на життя. Так починалася зміна суспільного ладу в Німецькій Демократичній республіці, Польщі, Болгарії, Румунії, Угорщині, Чехословаччині, Югославії, Албанії. Сумнів щодо комуністичної ідеї поставив під питання й доцільність існування останньої у світі імперії. У 1991 р.  розпався на національні держави Радянський Союз.

На початку 1990-х років, через сорок п'ять років із розпадом Радянського Союзу (1991 р.) закінчився період двополюсного (біполярного) світу. Тодішній президент США Дж.Буш-старший заявив, що у зв'язку з розпадом СРСР зник один з «полюсів». Тобто залишилася єдина наддержава — Сполучені Штати Америки, покликана стати єдиним центром світової політики.  Згаданий американський президент виявився правий. Багато в чому протягом 90-х та на початку ХХІ століття увесь світ став свідком панування США.

Основними факторами, що впливатимуть на еволюцію сучасної міжнародної системи, є: демографічні тенденції; природні ресурси і навколишнє середовище; наука і технологія; світова економіка і глобалізація; національні та інтернаціональні владні системи; роль США у трансформації міжнародної системи. На початку третього тисячоліття можна говорити про незаперечне лідерство США в політичному, соціально-економічному, науково-технічному та військово-стратегічному вимірах. Це дає підстави стверджувати, що саме США управляють еволюцією міжнародної системи та продовжують залишатися головним актором на світовій арені. Вони мають усі можливості протягом декількох десятиліть володіти ключовими світовими позиціями майже в усіх сферах та галузях суспільної діяльності. Але зберігати лідерство буде все важче через зростання нових центрів багатополюсного світу, що формується. Значну роль у новій конфігурації сил разом зі США  відіграватимуть Китай, Індія, Японія, Європейський Союз і, за певних умов, Росія.

 

 

2.Поняття світового порядку.

Однією з головних  проблем сучасних міжнародних відносин є проблема порядку: як він збудований, як він руйнується і як він відновлюється ? Порядок з точки зору Дж.Була, характеризується наявністю певних, відповідних деякому зразку, зв’язків між речами, що утворюють порядок. Але це не всі характеристики порядку. Порядок також припускає наявність стійких зв’язків,  які надають йому стаціонарний характер, тобто забезпечують його стійкість при взаємодії із навколишнім середовищем. У динамічних системах, до яких належить й міжнародна система, зв’язки між елементами, незважаючи на їхню структурну стійкість,  мають динамічний характер, повторюються при збереженні якісної визначеності системи у ситуаціях, що змінюються. Відповідно, будь-який порядок, незалежно від масштабів упорядкованого об’єкта, має просторові обмеження. Інакше кажучи, будь-який порядок має свої межі.

        Світовий порядок є горизонтальним часовим зрізом міжнародних відносин, їх «об’єктивно заданим станом», який у певний період часу встановлюється через співвідношення потенціалів великих держав. При цьому самі держави мають таке уявлення про свої потенціали, яке далеко не завжди співпадає з офіційно декларованим. Вони також співвідносять свої дії з їх можливими наслідками.

        К.Ясперс розумів світовий порядок як «прийнятий усіма устрій, що виник унаслідок відмови кожного від абсолютного суверенітету», як загальнолюдські цінності і юридичні норми, як «правовий устрій світу за допомогою політичної форми і пов'язуючого усіх етосу». (Етос від грец.- звичай, характер). Світова історія дотепер не знала подібного устрою. Це не означає, проте, що світовий порядок неможливий у принципі. Навпроти, із розширенням кола учасників міжнародних відносин, а також посиленням взаємозалежності світу, що стимулюється і науково-технічним прогресом, і загостренням глобальних проблем, тенденція до загальносвітового устрою людського життя стає усе більш чіткою, набуваючи особливо зримі риси в наш час.

        У політологічному аспекті новий світовий порядок - це поняття, яке з'явилось у другій половині XX століття для позначення нової системи міжнародних відносин, у якій мир базується не на ідеологічній боротьбі (політично-ідеологічних конфліктах) та рівновазі страху взаємного знищення двох соціально-політичних устроїв, а на визнанні норм міжнародного права та універсальної моралі, рівності країн та народів, які здатні регулювати свої стосунки. Головним для нової архітектури міжнародних відносин було визнання, що суперечки між державами слід вирішувати мирним шляхом, агресія та експансіонізм мають бути засуджені, ядерні арсенали та звичайні озброєння повинні бути поставлені під міжнародний контроль, а народи всіх країн заслуговують справедливого ставлення до себе на основі дотримання прав людини.

         Прихильники створення нового світового порядку виходять з об'єктивної потреби підвищення керованості світу і використання в цих цілях існуючих інтеграційних процесів. Наполягаючи на необхідності створення міжнародної системи, що базується на законності, вони вказують на зростаюче на наших очах розширення ролі і сфер застосування міжнародного права і на підвищення значення міжнародних інститутів. При цьому велика частина експертів вважає, що головну роль у формуванні міжнародного порядку покликані зіграти численні міжнародні організації на чолі з Організацією Об'єднаних Націй (ООН), яка може розглядатися як зачаток майбутнього світового уряду. Недолік ООН полягає у тому, що вона залишається організацією, у рамках якої здійснюється «дипломатія суверенітетів». У той же час саме існування ООН та її спеціалізованих установ свідчать про спроби передачі державами частини свого суверенітету в «спільний казан» для вирішення завдань, що відповідають спільним інтересам. Надалі обсяг цієї частини буде неминуче зростати. З цього погляду можна сказати, що сучасний історичний період - це період переходу до нового міжнародного порядку, регульованого інститутами, законні права яких складатимуться з добровільно відчужуваної та постійно зростаючої частки суверенітетів усіх учасників міжнародних відносин.

        Звична державоцентрична концепція світового порядку пояснює діяльність інших, окрім держави, впливових акторів на політичній арені світу тим, що вона відбувається в тих рамках, які визначають і контролюють держави. Міжнародні організації позбавлені автономної дієвої сили, тому що держава важить більше за будь-яку іншу політичну організацію. Але поширення міжнародних і транснаціональних організацій, від ООН та її спеціалізованих установ до міжнародних впливових груп і соціальних рухів, змінює як державне, так й інтернаціональне громадянське суспільство, тому що певна країна вкрита державними і недержавними транснаціональними мережами.

        Трансформація сучасної міжнародної системи свідчить про те, що людство знаходиться на переломному етапі свого розвитку. Об'єктивні імперативи виживання, безпеки і розвитку спричиняють потребу у більш надійному міжнародному порядку, який відповідав би новим тенденціям, пов'язаним із «роздвоєнням» звичного державо-центричного світу та його співіснуванням зі світом нетрадиційних акторів. Час покаже, чи буде новий порядок регулюватися планетарним урядом, який володіє для цього відповідними засобами наднаціонального характеру – урядовими інститутами, армією, дієвими правовими механізмами і т.п., – або його основою стануть декілька взаємодіючих між собою інтегрованих регіональних центрів, що охоплюють у своїй сукупності увесь світ, або ж це буде якийсь інший варіант управління світом. Але в будь-якому випадку створення і функціонування надійного світового порядку може бути досягнуто лише на основі створення умов для реалізації інтересів і збереження цінностей не тільки держав і міжурядових організацій, але й найрізноманітніших соціальних спільностей та окремих індивидів.

          Безперечно, становлення нового світового порядку на демократичних і справедливих засадах буде довгим і складним процесом еволюції сучасної системи міжнародних відносин. При цьому його всеохоплююча природа має відображати три фундаментальні основи миру - безпеку, соціальний та економічний добробут і розвиток, демократію і повагу людських прав та свобод. Внесок у їх створення мають зробити всі міжнародні актори,  особливо держави сучасного світу.

3. Поняття «акторів» світової політики.

Світова політика - сукупна діяльність основних суб'єктів міжнародних відносин, в основі якої лежить їх прагнення забезпечити реалізацію своїх економічних, соціальних, культурних та інших інтересів за допомогою дипломатичних, військово-стратегічних, фінансово-економічних, інформаційно - ідеологічних та інших засобів.

         У структурі світової політики вирізняють власне міждержавні відносини та діяльність недержавних суб'єктів (міжнародних організацій і рухів). Міжнародні відносини охоплюють як поведінку держав у їх зовнішніх стосунках, так і всі форми взаємодії між членами різних суспільств незалежно від того, визначаються вони державою чи ні. Визначення міжнародних відносин передбачає:

  • аналіз зовнішньої політики чи політичних стосунків між державами;
    • з'ясування усіх аспектів стосунків між різними суспільствами.

Тобто світова політика складається з цілеспрямованої політичної діяльності її суб'єктів: держав, міжнародних міжурядових та громадських організацій, спілок, рухів, а також відомих політичних і громадських діячів. Держава зберігає роль головного актору світової політики, адже саме вона уособлює найбільший масштаб колективної волі певної нації та репрезентує її на світовій арені.

До недержавних акторів світової політики належать: громадянське суспільство, територіальні утворення, місто, мегаполіс, регіон, інститути бізнесу, фінансові структури, транснаціональні корпорації, транснаціональні банки, міжурядові організації, професійні, релігійні та національні рухи, екстремістські організації, окремі індивіди.

         Міжнародні відносини фактично здійснюють різнотипні учасники, кожен з яких керується різними інтересами та перебуває у досить складних взаємодіях з іншими. У міжнародному середовищі переплітаються інтереси та дії держав, міжнародних організацій, транснаціональних корпорацій, окремих груп громадян чи навіть окремих осіб, що призводить до формування надзвичайно складних комплексів взаємодій між ними. Складність міжнародних відносин полягає також у діалектичному поєднанні стихійності в діях окремих їх учасників із закономірним характером стосунків, що остаточно формуються між ними. Учасники міжнародних відносин у результаті інтеракцій, що виникають між ними, формують систему, яка характеризується закономірною структурою, що визначає певні норми та правила їхньої поведінки. Учасники міжнародних відносин перебувають у сталих взаємодіях між собою та з міжнародним середовищем, що зумовлює виникнення і функціонування міжнародної системи.

Згідно характеру відносин  основних суб'єктів (акторів) світової політики можна виділити наступні типи  міжнародних відносин.

1.Домінування однієї держави або групи держав у світовій політиці.

2.Баланс держав з приблизно однаковою військовою та економічною потугою.

3.Демократичний тип світової політики і міжнародних відносин на основі рівності прав і рівної відповідальності суб'єктів світової політики.

 Особливості сучасної світової політики виявляються у наступних тенденціях.

Посилюються інтеграційні процеси - поглиблюється координація зусиль держав та міжнародних організацій щодо ефективного вирішення низки загальних проблем людства, зокрема з боротьби з міжнародним тероризмом та ін.

Посилюються конкуренція і боротьба за збереження і розширення геополітичних сфер впливів, переважних позицій у світовій економіці, на світових фінансових і торгових ринках, у сфері глобальних комунікацій, поширення ідей і типів культури та ін.

Піднімаються дестабілізуючі сили, виявляються зони дестабілізації, загострюються деякі колишні конфлікти.

З'являються нові держави і режими, які ведуть себе як суб'єкти, що не інтегровані в світову спільноту і часто діють без оглядки на правила світової спільноти.

Здійснюються спроби груп держав застосувати силові (військові) дії проти іншої держави без згоди Ради Безпеки ООН (наприклад, військова акція США проти Іраку в 2003 р.).

Загострюються  ппроблема безпеки всього людства, проблема його виживання в ядерну епоху, боротьби з міжнародним тероризмом.

Посилюється тенденція до глобалізації - цілісності людства, до розвитку і розширенню взаємних відносин між народами і державами.
Зумовлене процесами глобалізації стрімке зростання різноманітних учасників міжнародної системи сприяє прискоренню її трансформації та ускладнює аналіз та можливість передбачати напрямки її розвитку. Разом з державами, на трансформацію сучасної системи міжнародних відносин впливають різні міжурядові та міжнародні неурядові організації, транснаціональні корпорації, внутрішньодержавні регіони. Всі ці актори мають досить різні цілі, одні позитивні, спрямовані на підтримку стабільного світового розвитку, а інші, такі, як терористичні організації, вбачають своє завдання в дестабілізації існуючого світопорядку. Відтак зміни в кількісному, а головне в якісному складі учасників сучасних світових політичних процесів викликають фундаментальні трансформації у світовій політичній структурі.

       В умовах глобалізації держава втрачає частину свого суверенітету і прагне поширити свій вплив, взяти під контроль зовнішні фактори та укріпити етнічну й політичну ідентичність громадян  політико-територіальної одиниці з чіткими й визнаними міжнародною спільнотою кордонами, яку вона представляє. У світі продовжує існувати чітка силова ієрархія держав які прагнуть зміцнити свій суверенітет. Кордони держав проведені з мінімальним урахуванням етнічних та культурних бажань населення, що спонукає сили націоналізму до самоствердження. Діяльність транснаціональних акторів на відміну від держави може обмежуватися часом та відповідальністю. Це дає їм поштовх розвиватися динамічніше, бути в тісних взаємозв’язках з усіма головними учасниками міжнародних відносин та піддавати сумніву державно-центристську систему світу. Взаємодія різнорідних держав з недержавними акторами стимулює розвиток багатосторонньої та багаторівневої дипломатії, що сприяє знаходженню компромісів та вирішенню актуальних питань глобального масштабу. Позаяк варто передбачити, що національні держави ще тривалий час зберігатимуть роль провідного актора міжнародних стосунків, хоча їх колишня монополія у цій  сфері поступово втрачатиметься. Причому цей процес вже зраз має тенденцію до пришвидшення.

4.Глобальне управління.

        Одним із важливих феноменів загального процесу глобалізації є формування системи глобального менеджменту, яка за допомогою модерних комунікаційних технологій витісняє традиційні національно-локальні системи менеджменту. Природно, що перші доктрини глобального менеджменту виникли на Заході, оскільки там уже було сформоване відповідне соціальне замовлення. Концепція «центральної (глобальної) направленої системи» Р.Фолка, і концепції «human governance» та «geomangovernance» С.Медловіца виходять з того, що глобальний менеджмент об'єктивно є неминучим, бо він є антиподом-антитезою давно відомих доктрин «світового порядку». Згадані автори стверджують, що глобальний менеджмент є безальтернативним, якщо людство хоче уникнути хаосу й загибелі. Згідно з цією логікою він є непорушним імперативом нової епохи.

            Глобальне управління за своєю природою є політичним і стратегічним менеджментом. До його функцій належить вироблення та реалізація найбільш загальних всесвітніх стратегічних рішень. Сучасні центри глобального менеджменту інтенсивно й послідовно створюють відповідну інфраструктуру, здатну завдяки застосуванню новітніх технологій, у тому числі гуманітарних та соціальних, контролювати свідомість і поведінку людей. Одночасно завершується реконструкція глобальних структур, спроможних впливати на рішення уряду будь-якої країни,  у тому числі й США.

         Ідею формування єдиного світового уряду ще задовго до завершення «холодної війни» виснув Л. Фількенштейн. Він  виходив з того, що світовий уряд має створюватися на кшталт уряду національної держави. Л. Фількенштейн зазначав, що світовий уряд має займатися тими самими проблемами, якими займається у себе вдома національний уряд, але на планетарному рівні. Проблема лише в тому, щоб наділити його відповідними більш широкими владними повноваженнями. Ця точка зору в даний час не отримує особливої підтримки з боку ні політичних, ні наукових кіл. Головне заперечення тут у тому, що при такій великій різноманітності політичних систем, традицій, рівнів економічного розвитку та інших розбіжностей ідея уніфікованого світового уряду виглядає просто нереальною.

          В активізації процесів створення нової архітектури міжнародної спіль­ноти, найважливішою домінантою виступає реформування Організації Об'єднаних Націй. Така мета носить об'єктивний характер і актуалізується сучасним станом розвитку міжнародної спіль­ноти, в основі якого лежить саме ООН. Тому її модифікація, особливо в контексті інновації структури Організації для вирішення нових завдань, що стоять перед нею, і формування функціональних алгоритмів дій на ви­клики, що встали перед людською цивілізацією і самою Організацією на початку XXI століття, є виправданою і потребує міжнародно-правового ре­гулювання і супроводу. Саме у цьому бачиться  цінність ООН як могутньої організаційної і організаційно-правової інституції і глобаль­ного політичного чинника, здатного активізувати глобальні трансформа­ції і направити їх в русло економічного, гуманітарного і екологічного розвитку народів, що населяють планету Земля.

        Наочною стала проблема реформування ООН згідно тих викликів, які виникли у ХХІ столітті. Одна з головних пропозицій щодо реформування  ООН полягає у тому, щоби вона запозичила у Європейського Союзу інститут незалежної влади (подібно до Єврокомісії), зобов'язаної визна­чати загальні інтереси країн-членів, кожна з яких продовжує дотриму­ватись своїх власних інтересів. При цьому жодна держава не є підпорядкованою іншій, але створюється місце для обговорень і незалежних ініціатив.

      Широкомасштабний план реформування ООН був запропонований колишнім генеральним секретарем ООН К.Аннаном. У його основі знаходиться ідея створення нової структури ООН. Реалізація цього плану здійснюється правонаступником К.Аннана на посаді керівника ООН Пан Гі Муном. Особливості змін в ООН виглядають так:  1) реформа ООН носить певний термінологічний характер; 2) вона містить ряд системних багато­рівневих новацій організаційного і організаційно-правового характеру, що вимагає її поетапної реалізації; 3) центральною домінантою вказаної реформи виступає бажання держав-членів ООН бачити її в якості ефек­тивного і оперативного інструменту з ініціюваня та координації діяльності Організації та її держав-членів в умовах нових політико-правових реалій XXI століття.

          Поряд із концепціями, які у центр глобального управління ставлять ООН, виникли теоретичні підходи, які пов’язують світову координацію з домінуванням однієї наддержави. З.Бжезинський висунув концепцію  наднаціонального глобального управління, яка наголошує на створенні міжнародних організацій, які впливають на діяльність не лише держав, а й транснаціональних корпорацій. Він запропонував створити світовий уряд для інтегрованого глобального управління. Ця концепція має на меті взяти під контроль сам процес глобалізації, подолати його стихійний характер. Прихильники такої точки зору спираються на французьку доктрину глобалізації в модифікації «мондіалізації», яка ґрунтується на розвитку наднаціональних механізмів управління в умовах інтенсифікації глобалізованої економіки та суспільної інтеграції. Розглядаючи геополітичний простір у глобальному масштабі, вчений виділяє на політичній карті світу США як єдину у світі на сьогоднішній день наддержаву. З.Бжезинський відзначає, що, скориставшись розпадом СРСР (який призвів до утворення «чорної діри» в центрі Євразії), США у своїй зовнішній політиці перейшли від концепції «стримування» до концепції «поширення», прагнучи «нового світового порядку», заснованого на власному домінуванні.

         На думку З.Бжезинського, розпад Радянського Союзу викликав колосальний геополітичний струс. Для Америки нова геополітична ситуація є серйозним викликом. Сполучені Штати опинилися в унікальному становищі – вони стали першою та єдиною світовою державою. З.Бжезинський упевнений, що Америка займає домінуючі позиції в чотирьох сферах світової влади, які мають вирішальне значення: у військовій сфері вона має у своєму розпорядженні унікальні глобальні можливості розгортання; у галузі економіки вона залишається основною рушійною силою світового розвитку; у технологічному відношенні вона зберігає абсолютне лідерство в передових галузях науки й техніки; в області культури, незважаючи на певну її примітивність, Америка має привабливість, особливо серед молоді всього світу, – все це забезпечує Сполученим Штатам політичний вплив, рівного якому не має жодна держава світу. Саме поєднання всіх цих факторів робить Америку, за словами З.Бжезинського, єдиною світовою наддержавою в повному розумінні цього слова.

           На еволюцію глобального управління впливають об’єктивні й суб’єктивні фактори, різноманітні організовані або стихійні дії. Наслідки їх впливу на розвиток сучасної системи міжнародних відносин набагато менш передбачувані, ніж на політичне управління в тій або іншій країні. У цьому зв’язку  можна говорити про розширення підстав так званого «парадокса участі». Він полягає в тому, що чим менше учасників на міжнародній арені й чим більше вони однорідні, тим більше передбачувані їхні дії й наслідки цих дій. Прогноз стає проблематичним не тільки через збільшення кількості учасників, але також через розширення діапазону факторів, що впливають на міжнародне життя.

          З метою підвищення ефективності глобального управління повинні сформуватися загальні цінності, стандарти й позиції, які сприйматимуться на рівні широкого кола усіх країн і соціальних спільностей. Суперечливий характер глобальних процесів ставить на порядок денний питання про свідоме управління їх розвитком. Вивчення проблем глобального управління так само, як і глобального співробітництва є надто важливою й актуальною темою. Головним питанням у цьому зв’язку є характер відносин між існуючими суверенними державами й глобальними наднаціональними інститутами. Дискусійним є питання про взаємодію двох рівнів наднаціонального управління - глобального й регіонального, розподілу повноважень між ними, домінування одного щодо іншого. Відтак принципово важливим є не допустити серйозних конфліктів у світі через не вирішення цього питання та поляризацію держав за цією ознакою.

У ХХІ столітті ми стаємо свідками та учасниками формування нового світового порядку, який передбачає поліцентричний світ, який розвивається, долаючи серйозні  суперечності,  на базі формування декількох провідних центрів світової політики. Ця обставина дає підстави робити оптимістичні прогнози щодо майбутнього людства, адже багатополярний світ апріорі виглядає більш цікавим та здатним до динамічного розвитку, аніж будь-яка модель однополярності.

 

 

 

 

 

 

 



Создан 04 июн 2015