КАФЕДРА @ UA

 

Тема 6. Міжнародні відносини в інформаційно-культурній сфері

Теорія міжнародних відносин



 

Поліщук І.О.,

політичних наук, професор

 

Тема 6. Міжнародні відносини в інформаційно-культурній сфері

1. Культура як суспільне явище.

2. Міжнародне культурне середовище: тенденції розвитку.

3. Особливості політичної та правової культури провідних країн у системі міжнародних відносин. 

4. Світовий інформаційний простір та ринок.

 

1.Культура як суспільне явище.

  Феномен культури вже тривалий час знаходиться у центрі уваги багатьох визначних вчених, які досліджують його різноманітні сторони. Це зумовлено тим, що культура є доволі складним та багатоаспектним явищем. Латинське слово «cultura» ( дослівно перекладається як вирощення, обробка, догляд) означає належність людини до природи та землі.  З часом  це поняття отримало духовний вимір, з ним стали пов'язувати збереження духовних цінностей та історичної спадщини. На відміну від природи (лат. natura), тобто матеріальної дійсності, існуючої поза людиною, культура – це продукт цілеспрямованої діяльності людей, включаючи й ту частину природи, яка зазнала впливу цієї діяльності (так звана «друга», олюднена природа). Термін «культура» (інші значення: виховання, освіта, розвиток) спершу означав функцію, пов'язану з набуттям знань і досвіду. Протягом історичного розвитку в нього вкладався не лише духовний, а й практичний зміст, культура наближалася до людини, розумілася як міра цивілізованої олюдненості суспільних відносин. Сьогодні утворилися понад 300 дефініцій поняття «культура». Найбільш поширеними є такі тлумачення поняття «культура»:

  1. Культура як спосіб життя у формах, що узгоджуються з традицією.
  2. Культура як позитивний життєвий досвід.
  3. Культура як цілісність уявлень про належне існування.
  4. Культура як цілісність засвоєних переваг.  

У межах історичного підходу культура розглядається як продукт історії, який становить собою успадкування соціального досвіду та трансляцію його від покоління до покоління. Нормативний підхід до культури наголошує на ролі цінностей і норм у людському існуванні. Нарешті соціологічний підхід акцентує увагу на тому, що культура є організуючим фактором суспільного життя. Тож, як видно із наведених визначень та різноманітних підходів, поняття «культура» є багатогранним та охоплює різноманітні аспекти діяльності людини. 

Культура не є суто духовною субстанцією, обмеженим чинником, який існує лише завдяки свідомості. Це особливого роду об'єктивна дійсність, яка на відміну від природної дійсності має суб'єктивне (у розумінні не «свідоме», а «діяльне») джерело походження. Діяльнісний підхід є одним з найбільш прийнятних для сучасного розуміння культури. Він дає змогу, по-перше, виділити у культурі спосіб її існування і результат самої діяльності суб'єкта. Саме в діяльності виявляються суспільна та індивідуальна значущість матеріалізації принципів дотримання культури. По-друге, лише в діяльності розвиваються сутнісні сили людини і сам принцип культури: «я можу, отже, я дію». Тому культура надає індивіду можливість опиратися детермінації ззовні, тобто самостійно виявитися в суспільних відносинах, різних видах діяльності, самореалізуватися як особистість. Культура — це спосіб і результат людської діяльності, що відтворює особистісне й суспільне буття в усьому його багатоманітті.

Культура як галузь, де людина виявляє свої творчі здібності, неможлива  без істотного елемента свободи. Справжня культура як ефективний соціальний механізм не може функціонувати за умов духовної і фізичної несвободи. Соціальний механізм культури передбачає наявність не лише творців, а й потреби у творчості. Якщо суспільству стає непотрібним повноцінний розвиток культури, то воно перестає існувати як певне національне ціле, як те, що можна в прямому розумінні називати культурою.

      Нобелівський лауреат І.Берлін зазначав, що «повне підкорення чужій волі означає самознищення, тому мати певний обсяг свободи – нагальна необхідність для будь-якої людської істоти». Як підкреслював Арістотель, «варвар і раб за  природою своєю поняття тотожні. Чи справедливо  бути комусь рабом, чи ні, але всяке рабство протирічить природі людини». Звідси можна підтвердити думку, що свобода є іманентною умовою для культурного процесу будь-якої особистості. Кажучи про культуру в широкому сенсі, слід наголосити, що головне в ній — це  процес сходження в єдиний центр різноманітних тенденцій. Культура іноді виявляється  як загерметизовані організми. Це вказує на силу національних традицій в культурі. Саме ці традиції формують тло для розвитку модерних культурних тенденцій.
        Таким чином, культура - це духовне надбання людських спільнот, що акумулює розумову діяльність, спрямовану на розвиток самоусвідомлення (ідентичності), морально-етичних основ існування, системи специфічних символів, що відображають сприйняття соціального середовища, знакових систем (передусім, мови), наукового знання, мислення тощо. Разом з тим, культура – це сукупність матеріальних і духовних цінностей, що є результатом життєдіяльності людини та реалізується у продуктах матеріальної та духовної праці, в системі суспільних норм і засад, у духовних цінностях, у сукупності взаємин людей із природою і між собою та у ставленні їх до самих себе. Виходячи з цього досить широкого трактування, можна зауважити, що культура є способом адаптації людських спільнот до того довкілля, в якому вони існують. Тобто матеріальна та духовна частини культури взаємопов'язані та випливають одна з одної.

         Від перших етапів розвитку людства змістом міжнародних відносин у сфері культури було поширення, запозичення або заборона духовних культурних цінностей. У світовій історії існує безліч прикладів, коли суспільства, що перебували на нижчому рівні розвитку, формувались під помітним культурним впливом передових і більш розвинутих суспільств. Держави та їх найвище керівництво завжди розв’язували дилему, змістом якої була проблема ідентичності національного культурного поля. Тобто завжди у центрі уваги діяльності політиків національного масштабу знаходилася проблема або збереження або трансформації традиційної для цього суспільства системи культурних цінностей. Це обумовлене тим, що для ефективного управління необхідно чітко окреслювати межі своєї та чужої спільноти, адже чужа спільнота, яка має принципово іншу систему цінностей, є просто некерованою. Інша річ, що система цінностей має відповідати потребам часу, бути сучасною власній епосі для того, щоб адекватно узгоджувати національний розвиток з міжнародними тенденціями. Для цього постійно виникає потреба та навіть вимога модернізації традиційних цінностей певної нації за рахунок залучення іноземного досвіду.

          Ставлення політичних еліт до проблеми ідентичності національного культурного поля лежить в основі політики держав щодо зовнішніх культурних впливів. Національна політична еліта здійснює державну політику у сфері культури переважно за допомогою юридичних засобів, сприяючи та регламентуючи запозичення або обмежуючи їх та навіть накладаючи заборону. Це пояснюється потребами збереження контролю національної еліти над власними громадянами та забезпеченням їх лояльності до існуючого політичного режиму.

           Міжнародні відносини у сфері культури пов'язані з різноманітним спілкуванням державних і недержавних суб'єктів, що представляють різні країни світу щодо обміну досягненнями та інформацією про них у галузях освіти, науки, мистецтва, літератури та ін. Подібні відносини реалізуються будь-якими типами учасників міжнародних відносин. Їхніми суб'єктами можуть виступати діячі культури, установи та організації, уповноважені державні інституції (зокрема, міністерства культури), міжнародні громадські організації, що спеціалізуються у питаннях культури.

          У цих стосунках недержавні суб'єкти діють автономно, керуючись інтересами власної професійної діяльності. Проте у будь-якому разі держава сприяє розвиткові, координує та контролює характер і зміст культурних відносин між ними. У світовому масштабі держави поєднують свої зусилля у межах міжнародних організацій (за допомогою спеціалізованої міжнародної організації системи ООН — ЮНЕСКО), які активно просувають відносини у цій важливій галузі.

2.Міжнародне культурне середовище: тенденції розвитку.

  Міжнародне культурне середовище складається з найрізноманітніших культурних простірів, які можна класифікувати по-різному. З точки зору політико-режимного підходу можна виокремити демократичний (країни «золотого мільярду»: США, Канада, Японія, Європейський Союз), авторитарний (Арабський світ, Китай, Куба, Венесуела переважна більшість країн СНД та ін.), тоталітарний (Північна Корея, Іран) та транзитивний (перехідний) (деякі країни Латинської Америки, Україна, Грузія, Молдова тощо) культурні простори.

Використовуючи континентальний підхід до типологізації політичної культури, який розробили американські політологи Г.Алмонд і С.Верба, можна розподілити основні країни світу за наступними типами:

1. Англо-американський тип політичної культури (Велика Британія, США, Канада, Нова Зеландія, Австралія), що характеризується світським, прагматичним характером, розумінням політики, як процесу зіткнення інтересів, які завжди можна примирити, тяжіння електорату до політичного центру.

2. Континентально-європейський тип політичної культури (Франція, Німеччина, Австрія, Італія, Іспанія, Бельгія та ін.) характеризується поляризованим, багатопартійним спектром.

3. Авторитарно-патріархальний тип політичної культури, що характеризується архетипом «великої родини» на чолі з традиційно авторитарним лідером (авторитарні суспільства в ряді країн Азії, Африки, Латинської Америці).

4. Тоталітарна політична культура – повний контроль влади за політикою і культурою (Північна Корея, Іран).

Західна політична культура склалася в умовах традиційного демократичного устрою суспільства  і є переважно «партисипаторною». Традиційно важливою є роль індивіда в політиці західного суспільства. Західна культура є культурою індивідуалізму. М.Вебер і Е.Фром виокремлювали два типи соціально-політичної поведінки в західному суспільстві: а) дію і поведінку націлені на успіх («мета виправдовує засоби»); б) дію і поведінку, що мають високі моральні (етичні) цілі і домінанти («Бути чи мати?»). Ці типи поведінки міцно увійшли у політичну традицію західного суспільства.

Відмінною рисою західної політичної культури виступає «консенсус» між державою і громадянським суспільством (до якого належить переважна більшість населення). Наявність в західному суспільстві численного «середнього класу» забезпечує соціальну стабільність та відлагодженість політичних стосунків.

Неабияку роль у функціонування західних суспільств відіграють домінуючі релігії (католицизм та протестанство). Вони сприяють формуванню відкритого типу участі в політиці, орієнтованого на зміни, засвоєння нових елементів культури і політики. Масова свідомість, політичні орієнтації та стереотипи сучасного західного суспільства спрямовані на обстоювання ліберальних засад політики: дотримання прав людини, політичної конкуренції, розподілу влади, плюралізму власності тощо.

      З XV століття спостерігається швидкий та інтенсивний  суспільний прогрес у розвитку західної цивілізації. Це спричинило поширення західних цінностей на більшу частину світу. Лише там, де вже існували високорозвинені культури, взірці західної цивілізації не змогли прижитись у незмінному вигляді. Однак вестернізація, тобто запозичення досягнень західної культури, стали синонімом прогресу та поступального розвитку.
Інтенсивний розвиток інформаційних систем та зростання їх безконтрольності з боку національних державних інституцій викликали появу феномену «масової» культури, який є  американізованим варіантом культури західного взірця. Збільшення впливу масової культури наприкінці XX ст. призвело до помітного занепаду та руйнування національних культур. Сьогодні наочним є факт загострення протиріч між уніфікованою масовою культурою та специфічною національною.

      Загалом виникає суперечлива ситуація, коли формуються дві протилежні тенденції: з одного боку, поступова вестернізація національних культур, а, з іншого боку, через внутрішній спротив західному впливу, національні культури намагаються відновити свої традиційні цінності.  Американські політологи, зокрема 3бігнєв Бжезинський, розглядають поширення масової американської культури як одну з необхідних передумов панування Сполучених Штатів Америки у світі, стверджуючи, що «культурна перевага є неоціненним аспектом американської глобальної могутності. Що б не думали про її естетичні цінності, американська масова культура випромінює магнетичне тяжіння, особливо для молоді в усьому світі».
         Проте,  вестернізація не завжди сприяє соціальному прогресу та виглядає привабливо. На цьому наголошує інший американський політолог Семюел Гантінґтон, який зазначає, що у підсумку американізація національних культур призводить до агресивного несприйняття західної культури та відродження традиційних національних цінностей. Культурні цінності, на його думку, є тими основами існування народів, до яких люди так чи інакше повертаються і які є ґрунтом для конфліктів у майбутньому. У зв’язку з цим для національних політичних еліт як ніколи актуалізується проблема пошуку балансу між власними культурними надбаннями та запозиченнями з іноземних культурних досягнень.

        При цьому варто враховувати, що кожен народ, створюючи власну національну культуру, тим самим робить внесок у світову культуру, здійснюючи за її допомогою зв'язок з навколишньою природою та іншими народами. В результаті такого спілкування відбувається взаємне культурне збагачення. І як наслідок - різні культури розвиваються, ускладнюються, стають набагато різноманітнішими.

        Світова культура є феноменоменом глобальним. Національна культура виступає частково і джерелом світової культури, одночасно витікаючи з неї. Без глобальної культури не може бути регіональної, самобутньої національної і навпаки. Світовій культурі властивий інтегрувальний процес. Національні культури мають диференційований характер.

       Цікавий прогноз культурного розвитку запропонував Е.Тофлер, який пов'язав сучасні процеси у сфері культури з небаченими змінами, що відбуваються у внутрішніх та міжнародних економічних стосунках. За версією Е.Тофлера, кожне суспільство відповідно до свого рівня розвитку формує власний тип культури. Наприклад, сільськогосподарські цивілізації створили аристократичну, елітарну культуру, натомість промислові цивілізації сформували масову культуру.

         В інформаційному суспільстві «третьої хвилі» виникає  принципово нова культура, якій притаманні фрагментація, демасифікація та індивідуалізація. Культура у суспільстві майбутнього  буде ні масовою, ні національною, вона формуватиметься досить вузькими групами споживачів, кожна з яких отримуватиме фрагменти лише тих культурних досягнень, які становлять для неї інтерес, та моделюватиме власне культурне середовище на свій смак. При цьому фактори громадської думки, релігії та ідеології не матимуть великого значення. Е.Тофлер наголошує: «Замість того, щоб тільки отримувати ментальну модель реальності, ми в певний момент мусимо винаходити й перевинаходи-ти її заново. Це накладає на нас величезний тягар. Але й веде у напрямку до більшої індивідуальності, демасифікації як особистості, так і культури».

  Напевно міжнародний порядок у галузі культурних відносин, який зазвичай розглядався як оригінальний механізм взаємодії між національним та глобальним культурним «полями», у XXI ст. переживатиме  кардинальні трансформації в усіх напрямах свого розвитку. Можна з впевненістю передбачити, що  вага культурного фактору у міжнародних стосунках протягом  XXI ст. зростатиме, його  роль стане більш значною, ніж це було дотепер. Без сумніву розвиватиметься тенденція до інтеграції Заходу як єдиного політико-культурного простору.

 

3.Особливості політичної та правової культури провідних країн у системі міжнародних відносин. 

         Специфіка національних культур викликана багатьма обставинами та факторами. Протягом декількох тисячоліть національні культури розвивались автономно одна від одної. Це пояснювалось  відсутністю тривалий час засобів масової комунікації, через що інтенсивне спілкування між народами було неможливим. Внаслідок цього сформувалося певне відособлення у розвитку культури різних націй, вони отримали окремі системи цінностей, що визначають їхню оригінальну ментальність та специфічність духовного розвитку.

          Розглянемо політико-культурні особливості провідних гравців сучасного світу.

          Виділяючи ключові риси політичної культури Сполучених Штатів Америки (населення понад 300 млн. осіб), слід зазначити, що це ліберально-протестантська, «партисипаторна», «громадянська», демократична і плюралістична культура.

Американський менталітет має специфіку, пов’язану з особливостями його формування у «країні емігрантів». Американська ліберальна традиція має коріння, які уходять у період формування державного суверенітету США: культ добровільної, відповідальної праці, самодіяльний політичний активізм, що базується на прямій участі, громадянські чесноти, дисципліна і обов'язок,  розуміння політики як усвідомленої безперервної роботи.

Цінності політичної культури США: орієнтація американських громадян на змагальність у досягненні політичних цілей, тяжіння до «політичного центру», політичний та ідеологічний плюралізм в рамках двопартійної політичної системи на основі традиційних цінностей; порівняно низький рівень ідеологізованості політичного життя, критичне ставлення до держави і опора на власні сили або сили громадянського суспільства, традиційне релігійне забарвлення політики, її принципів і цілей; активна участь і самоорганізація при вирішенні актуальних політичних проблем.

Американський спосіб життя базується на  домінанті ідеї влади Закону в національній політико-культурної традиції. Значну роль виконують політико-правові документи, що лежать в основі створення Сполучених Штатів Америки, вони заклали незмінність основоположних правових та політичних принципів американського суспільства, розвинену судову систему (суд присяжних засідателів, значна кількість кваліфікованих юристів та ін.), що стала основою стійкої політико-правової традиції  американського суспільства.

Цивілізаційна матриця політичної культури Китаю має одне з вирішальних значень у сучасному світі, адже людський потенціал  «конфуціансько-даосистського світу» становить більше 1,5 млрд. осіб, інтенсивно розвивається  його економічний потенціал та політичний вплив.

Політична культура Китаю належить до класичних взірців Східної цивілізації і є солідаристською і давньою «космічною». У ній проголошується  пріоритет колективу над особою і колективного над індивідуальним. У цій культурі існує критичне ставлення до індивідуалістичної орієнтації, адже вважається, що вона призводить до хворобливого розриву солідаристсько-общинних відносин. Поширені  трансцендентні життєві орієнтації. Для цієї політичної культури притаманне несприйняття індивідуалізму і «речового матеріалізму» та низки інших (матеріальних) властивостей західної культури. Сформувалася авторитарно-традиціоністська (монархічно-деспотична) домінанта політичної культури Китаю, яка базується на стійкій традиції авторитарного правління у суспільствах Сходу. Саме це обумовлює слабку долученість індивіда до політики на Сході. Істотний елемент політики в Китаї – це  спільність кланова, етнічна та сімейна. Особливу значимість мають тисячолітні традиції у розвитку політичної культури. Велику роль відіграють східні релігії  (конфуціанство і даосизм) у формуванні особливого відношення до політики, націленої на відтворення традиційних відносин.

У Китаї на відміну від країн Заходу існує чіткий пріоритет держави над громадянським суспільством. За роки реформ і створення «ринкового соціалізму» утворився значний майновий «розрив» між елітами та масами. «Середній клас» має нерозвинений характер, тому ряд «нових» (західних) політичних інститутів має суто формальний характер.

         Політична культура арабських країн (населення понад 1 млрд. осіб) формувалася під визначальним впливом ісламу. Арабська політична культура як культура і політика ісламу (його двох основних напрямків: сунізму і шиїзму), доповнена в різних арабських державах іншими релігіями (Ліван, Судан). Коран  у масовій свідомості населення сприймається не просто як релігійне джерело, а як книга, що навчає усім нормам життя. Специфіка арабського менталітету полягає у переважно авторитарній орієнтації. Тому визначальною характеристикою арабської політичної культури є її підданицько-партисипаторний тип.

       Важливу роль відіграють некласові, традиційні субкультури соціальних спільнот. Останнім часом увесь світ став свідком набування зростаючого значення ісламського фундаменталізму і традиціоналізму в арабській політичній культурі, серед молоді популярності набувають терористичні, радикальні рухи та організації, які сповідують антиамериканізм та всіляке несприйняття західного способу життя.

              Разом з тим, останнім часом спостерігається поширення у міській арабській політичній культурі європейських політичних цінностей (прав і свобод, виборів тощо).  

         Політологічне розуміння культури орієнтує на конкретний аналіз політичних систем, що базується на виявленні культурних кодів, які історично сформували смислові системи, що виконують функцію спрямування соціальних і політичних процесів. Спільною для різних культурних кодів є проблема легітимності політичної дії. Це викликає необхідність відрізняти владу від авторитету. Спільним є також визнання обов’язковості політичної оцінки ідеологічного характеру культурних елементів. Однак, якщо, наприклад, звернутися до аналізу світових релігій, то на цьому спільні риси їхніх культурних кодів закінчуються. Релігія виступала та виступає як фундаментальний носій культурних цінностей та одна з форм культури.

           Значну роль у певній уніфікації культурного розвитку різних народів світу  відіграло поступове поширення світових релігій: християнства, індуїзму та мусульманства, адже вони увібрали у себе культурні та морально-етичні цінності тих народів, серед яких вони виникли та знайшли розповсюдження.  Поступова консолідація окремих національних культур на основі релігійного світогляду сталася упродовж першого тисячоліття від Різдва Христового. Звичайно, уніфікації національних систем цінностей не відбулось, але вони були зведені до спільного знаменника. У підсумку з часом виникають та формуються оригінальні культурні масиви, між якими утворюються помітні розбіжності.

           Американський політолог Семюел Гантінґтон, беручи за основу здебільшого релігійний чинник, виокремлює: західну, православну, ісламську, індуїстську, латиноамериканську, буддистську, китайську, японську та африканську цивілізації.  Між цими цивілізаціями вчений виділяє принципові змістовні розбіжності, які визначають істотні відмінності у характері та темпах їх розвитку.

          Так, в рамках конфуціанської культури, що грунтується на земній моралі, влада і авторитет мають тенденцію до злиття і зосередження в руках Імператора, що володіє «мандатом» Неба, який він проте може використовувати лише у виняткових обставинах (політичні катаклізми, загроза руйнування соціальної гармонії і т . п.).

        Буддистсько-індуїстський культурний код, для якого характерна спрямованість до потойбічного, орієнтований, на відміну від конфуціанського, на створення могутньої релігійної еліти, що претендує на тільки їй відомий справедливий соціальний порядок, відповідний божественним приписам. Тим самим політична дія знецінюється, стає вторинною, а роль монарха виявляється десакралізованою: вона обмежена функцією підтримки земного порядку і лише в цій якості визнається і легітимізується релігійної елітою. У цих умовах політична дискусія, політичне оспорювання, так само як і політична участь є обмеженими, хоча і з інших причин.

          Зовсім інший культурний код притаманний монотеїстичним релігіям, в рамках яких порятунок мислиться в тісному поєднанні Земного і Небесного світів, між якими існує постійна напруга, що вимагає безперервних зусиль від людини, яка має на меті перебудувати земний світ відповідно до божественних законів. Подібне бачення надає політичній дії ту цінність, якоі вона не мала в буддистської моделі. Разом з тим політична дія в даному випадку поміщається в рамки легітимності, зверненої до священного і тому легітимності нескінченно більш примусової, ніж у конфуціанській моделі.
          Однак зазначене протиріччя між земним і потойбічним і, отже, проблема порятунку, будучи спільною для християнства і мусульманства, вирішується  ними  по-різному. Так, наприклад, християнству властива ідея інституціональної диференціації: будучи намісником Бога, глава держави повинен діяти на Землі відповідно з божественними приписами, але світськими методами. Тим самим політичні еліти й інститути не збігаються з релігійними, а, отже, існує два види відповідальності: відповідальність глави держави перед Богом, підсудна Церкві, та відповідальність володаря в управлінні земними справами, в рамках якої він вступає у відносини тільки зі своїм народом. Оскільки політична сфера є відділеною від релігійної,  вона відкрита для суперництва між політичними елітами.

        У культурній моделі ісламу, навпроти, Бог не делегує свій авторитет, і політичний простір може бути лише простором виконання божественного закону. Дозвіл протиріччя між земним і потойбічним передбачає в цьому випадку прагнення до злиття, до дедиференціації політичної та релігійної сфер. Тим самим у рамках ісламу втрачає всяке значення будь-яка спроба створення легітимної ієрархічної влади: влада легітимна тільки в тому випадку, якщо вона відповідає божественному Закону, вона не допускає ніякого делегування або опосередкування.

4.Світовий інформаційний простір та ринок.

Від найдавніших часів передавання повідомлень про реальні події міжнародного життя було надзвичайно важливим  у внутрішній та зовнішній політиці держав. Сутність нашого часу все більше визначають розвиток сучасних інформаційних і комунікаційних технологій та істотне зростання кількості інформації. Новітні інформаційно-комунікаційні технології мають величезний вплив на всі сфери сучасного суспільства у межах України та у світі в цілому. Глобальність процесів, що відбуваються, неминуче підвищує інтерес до інформаційного суспільства й вивчення впливу ринку інформаційно-комунікаційних технологій на трансформацію соціально-економічних, політичних і культурних структур і відносин.

У розвинених країнах сфера інформаційно-комунікаційних технологій виступає запорукою їхнього соціального, економічного і політичного благополуччя. Починаючи з 90-х років ХХ століття розвиток інформаційного ринку є пріоритетним напрямом державної політики в провідних країнах світу.

У грудні 2003 року питання про створення глобального інформаційного суспільства вперше в історії людства було поставлене на найвищому міждержавному рівні у межах проведення I стадії Всесвітнього Самміту з питань Інформаційного Суспільства. На цьому міжнародному форумі лідери 161 держави світу підписали два стратегічні документи «Декларацію принципів» і «План дій», які визначили напрями подальшого розвитку інформаційного суспільства на всіх рівнях, а також визнали необхідність розробки і реалізації національних стратегій щодо розвитку інформаційного ринку у кожній конкретній країні.

Інформатизація суспільства спричинила  виникнення нових понять: інформаційний простір, інформаційна культура, інформаційний ринок, інформаційний продукт, інформаційна послуга тощо.

Під інформаційним простором  розуміється територія розповсюдження інформації через конкретні засоби національної системи інформації за допомогою інформації і зв’язку, діяльність якої має гарантоване правове забезпечення.

До компонентів, за допомогою яких розповсюджується інформація відносяться:

  • матеріальні можливості розповсюдження інформації по горизонталі та вертикалі, її передача у будь-яких напрямках;
  • наявність регіональних та міждержавних угод, заснованих на розумінні того, що жодний із процесів інформації не може розглядатися у якості феномена виключно національного характера.

Під інформаційними ринком розуміють систему економічних, організаційних і правових відносин щодо продажу, купівлі і розповсюдження інформаційних ресурсів, технологій, продукції та послуг.

Товаром на інформаційному ринку  є інформація. Розвиток інформаційного ринку має багаторічну історію. Американський вчений С.Браман  вважає, що перехід до інформаційного суспільства, його перша стадія починається ще в середині XIX століття - разом з електрифікацією і початком глобалізації. Друга стадія - масификация і професіоналізація - припадає на першу половину XX століття. Третя, ознаменована конвергенцією технологій і усвідомленням якісних соціальних змін, проходить в 1960-1990-і роки. В даний час суспільство вже вийшло на четверту стадію інформаційного суспільства, що характеризується взаємною гармонізацією національних інформаційних систем та їх пристосуванням однієї до іншої.

Інформаційний ринок зазнав якісних змін з появою обчислювальної техніки та її використанням у цій галузі в середині 1960-х років ХХ століття. У цей період основними джерелами інформації були державні інформаційні служби, навчальні заклади, громадські організації, бібліотеки.

Користувачам-фахівцям надавалася бібліографія, реферативна та аналітична інформація. Користувач міг звернутися за інформацією до бібліотеки або за запитом отримати копію першоджерела. Обслуговування проводилося, як правило, на некомерційній основі. Але потім почалася комерціалізація стосунків у цій сфері, почав розвиватися світовий інформаційний ринок.

Світовий інформаційний ринок – це головним чином, продаж і купівля послуг по використанню різних  баз  даних  між різними країнами.

До цього ринку можна віднести також більшу частину світового книжкового ринку, виконання замовлень на виготовлення і доставку копій документів, укладання і продаж оглядово-аналітичних і фактографічних довідок, техніко-економічних прогнозів та інших довідково-інформаційних матеріалів, що готуються в науково-дослідних інститутах, центрах аналізу інформації та інших інформаційних установах. Крім того, в інформаційний ринок можна включити різні засоби електрозв’язку для автоматизованого пошуку у віддалених базах даних.

Інформаційна революція середини XIX ст. фактично повторилася в другій половині XX ст., оскільки створення глобальних комп'ютерних мереж стало якісно новим кроком порівняно з існуючими системами зв'язку.
Найбільш швидкими темпами свій національний інформаційний ринок сформували Сполучені Штати Америки. Інформаційний ринок США склався у 60-70-і роки ХХ ст. Його розвитку значною мірою сприяло те, що у США є традиційно розвинутим приватний сектор. Держава приділяє значну увагу розвитку системи науково-технічної інформації, про що свідчать матеріали Міжнародної конференції з наукової інформації від 1958 р. З 1977 року конгресом США було прийнято більш ніж 300 законодавчих актів з питань інформаційної діяльності. До кола органів наукової інформації федерального уряду США входить біля 2,5 тис. інформаційних центрів і бібліотек. Органи наукової інформації приватного сектору включають інформаційні центри у великих промислових фірмах, спеціальні бібліотеки (біля 12,5 тис.) та інформаційні фірми, що виключно на комерційних засадах надають різні види інформаційного обслуговування.

У США на створення і використання баз даних витрачається більше коштів, ніж в будь-якій іншій країні: саме тут створені головні світові центри автоматизованого інформаційного пошуку, в яких зберігаються близько 2/3 усіх баз даних, доступних для вільного використання. Не менш ніж 50% усіх інформаційних пошуків, що проводять вчені і спеціалісти Західної Європи, здійснюються в американських центрах.

Природнім є той факт, що на світовому інформаційному ринку електронної інформації домінують саме американці: доля продукції  США становить 54%, Великобританії - 17%, Японії - 12,5%.

Більшість світових інформаційних агенцій надають споживачам доступ до професійних баз, що містять ділові новини. У 2005 р. обсяг торгівлі інформацією в Інтернеті склав близько 40 млрд. дол. США. Із зарубіжних агентств найбільшими постачальниками ділових новин є LexisNexis, Dialog, Reuters.

Розвиток українського інформаційного ринку відбувається в основному за рахунок іноземних програмних продуктів. Але їх поширення має здебільшого негативні наслідки. Через нерозвиненість власного виробництва  вітчизняні програми не можуть на належному рівні конкурувати з іноземними. Ця проблема є типовою для українського ринку. Вона може бути вирішена тільки за умови подолання економічної кризи.

Для України, як і для інших країн світу, характерним є більш динамічний розвиток інформаційного ринку порівняно з іншими сферами економіки. Але, з урахуванням загального економічного стану, існують і власні реалії.

Як зазначалося у Доповіді про стан інформатизації в Україні, найбільш характерним компонентом ринку засобів інформатизації є ринок персональних комп’ютерів. I на ньому позначився стан економіки України. В останні роки значно знизилися обсяги продажу персональних комп’ютерів у великих продавців i дещо зріс обсяг продажу комплектування. Це свідчить про те, що значна кількість персональних комп’ютерів  складається невеликими приватними підприємствами чи приватними особами i продається за готівку приватним чи корпоративним споживачам. За деякими оцінками, частка такого «сірого» ринку персональних комп’ютерів становить 40—60% від усього обсягу їх закупівель в Україні i в основному проходить поза системою державної статистики. Тому оцінка ринку персональних комп’ютерів сьогодні базується не на достовірних економічних моделях, а лише на соціологічних, ймовірних моделях.

Слабкість основних суб’єктів українського інформаційного ринку (зокрема, якщо розглядати його як український сегмент міжнародного ринку інформації) призводить до активного входження в цей ринок зарубіжних учасників зі значно сильнішою матеріально-технічною базою, технологічними і фінансовими можливостями, своєю ідеологією впливу на суспільні процеси. Ідеологічна складова зарубіжного впливу позначається не лише на внутрішніх структурах українського ринку, а й на механізмах розвитку нашого суспільства в цілому, створенні в ньому комфортних умов для просування всіх видів власних товарів і забезпечення вигідних умов їх реалізації. Входженню України в міжнародний інформаційний простір, підвищенню ефективності функціонування її інформаційного ринку мають сприяти заходи, спрямовані на недопущення завдання шкоди її національним інформаційним ресурсам, навмисного їх спотворення і знищення у процесі використання, проти спроб створення негативного іміджу нашої держави, замовчування її потенціалу в міжнародному співробітництві, використання різноманітних форм протидії формуванню повноцінного інформаційно-аналітичного сегмента у глобальному інформаційному просторі.

Розвиток інформатизації усіх сфер суспільного життя може спричинити те, що певні суб’єкти внутрішнього інформаційного ринку, маючи корисливу чи якусь іншу мету, здійснюватимуть виробництво, опрацювання, зберігання і поширення інформації, яка завдаватиме шкоди особі, суспільству, державі. Тому становлення українського ринку інформаційних послуг має пов’язуватися з розробленням необхідних заходів, спрямованих на створення інформаційної безпеки нашого суспільства. Це повинно нейтралізувати можливі загрози існуванню і розвитку України, забезпечувати захист її економічного і політичного суверенітету, власної соціокультурної ідентичності.

У центр уваги розвитку нашої країни висувається проблема формування інформаційної культури населення.

У широкому розумінні інформаційна культура (від лат. cultura - освіта, розвиток та informatio - роз'яснення) - це: множина досягнень певного людського суспільства (групи людей, нації, народу, суспільства, держави, міжнародного співтовариства) у сфері інформаційних відносин (у тому числі мистецтва, науки, техніки тощо);

відповідний рівень розвитку інформаційних відносин на певний момент часу, у просторі, колі осіб, що визначається порівняно з попередніми показниками інформаційної культури;

множина практичних, матеріальних і духовних надбань суспільства, які відображають історично досягнутий рівень його розвитку у сфері інформаційних відносин та втілюються в результатах інформаційної діяльності.

        У вузькому розумінні, інформаційна культура - це сфера духовного життя суспільства, що охоплює насамперед систему виховання, освіти, наукової та мистецької творчості, у контексті інформаційних відносин, а також установи й організації, що забезпечують їх функціонування (школи, вищі навчальні заклади, клуби, музеї, театри, творчі товариства, спілки тощо).

Беручи до уваги культурний, науковий та освітній потенціал України, в близькій перспективі можна очікувати створення в країні ринку інформаційних продуктів і послуг, аналогічного за значущістю та прибутковістю відповідним ринкам країн Європи.
         Міжнародні відносини у сфері інформації пов'язані зі стосунками між її виробниками та споживачами щодо отримання останніми повідомлень про реальні події, що становлять для них інтерес. Споживачі інформації можуть використовувати її операційно, але також і для подальшого передавання іншим споживачам. У першому випадку йдеться про стосунки між інформаційними службами (інформаційні та прес-агенції, спеціальні служби тощо) та споживачами, а в другому — між виробниками щодо обміну, на певних умовах, отриманою інформацією.  

          У практиці прийняття політичних рішень уряди використовують усі види інформації, оскільки у цьому процесі ніколи не буває абсолютної впевненості у вихідних даних, а порівняння відомостей, взятих із різних інформаційних потоків, дає змогу з'ясувати картину реальних подій. Інформаційні потоки є постійним рухом повідомлень у межах технологічних каналів. Вони виражаються у створенні міжнародного глобального інформаційного «поля» і потоках різнопланової інформації через світові інформаційні системи.   

           Реальний міжнародний порядок у сфері міжнародних інформаційних відносин визначається фінансовими і, відповідно, технічними можливостями держав світу. На зламі XX—XXI ст., через широке впровадження супутникового телебачення, міжнародних комп'ютерних інформаційних мереж, національні держави втрачають можливість здійснювати ефективний контроль за інформаційними потоками, що перетинають їхні кордони. У формуванні глобальних інформаційних потоків вирішальною є позиція провідних держав світу та власників засобів масової інформації, які контролюють зміст та інтерпретацію повідомлень. Ведення пропагандистських кампаній, які спочатку стосувались лише громадян власної держави, у сучасних умовах набуло світових масштабів та виявилося у маніпулюванні громадською думкою у більшості країн світу.



 



Создан 04 июн 2015