КАФЕДРА @ UA

 

Тема 5. Міжнародні економічні відносини

Теорія міжнародних відносин



Зимогляд В.Я.,

кандидат філософських наук

 

 ТЕМА 5. Міжнародні економічні відносини

Сучасний економічний порядок тривалий час сприймався як складний, вразливий баланс різноманітних сил і течій, нестійка рівновага відцентрових і доцентрових сил та устремлінь. Однак в останні десятиліття світове господарство дедалі більше постає як неподільний, цілісний організм, в якому формується єдиний механізм функціонування й управління.

У сучасному світовому господарстві зросли взаємозв’язок  і взаємозалежність загальних та локальних, глобальних та національних інтересів. У протиборстві різнопланових і різноспрямованих інтересів з глобальними викликами сучасності, через багатоманіття господарських структур і форм економічної взаємодії пробиває шлях тенденція до формування  нової, вищої за рівнем, світової економічної спільноти. Невідворотний глобалізм світових економічних процесів означає необхідність створення союзу цивілізованих народів на базі цивілізаційних цінностей, вироблення оптимальних варіантів розвитку, поєднання інтересів особи, суспільства, держави з високою ефективністю праці та якості життя.

В економічній літературі немає єдиного розуміння термінів «світова економіка», «світове господарство». Найбільш поширене тлумачення  світової економіки як сукупності національних господарств, взаємопов’язаних  системою міжнародного розподілу праці, економічних та політичних відносин. За такого підходу розмиваються причини, що визначають взаємозв’язки, стан і перспективи розвитку світового господарства. У ряді випадків світову економіку подають як систему міжнародних економічних взаємовідносин і універсальний зв'язок між національними господарствами. Подібної концепції дотримуються переважно західні дослідники, вважаючи, що міжнародна економічна система включає і торгівлю, і фінансові відносини, а також нерівний розподіл капітальних ресурсів і робочої сили. В такому разі, безумовно, з поля зору випадає виробництво, яке зрештою і визначає економічні взаємозв’язки. Найбільш повне визначення світового господарства характеризує його як економічну систему, що самовідновлюється нарівні продуктивних сил,  виробничих відносин і певних аспектів надбудовних відносин у тій мірі, в якій поєднані нею національні господарства виявляються сумісними (як на базовому, так і надбудовному рівні). Такий підхід дозволяє відобразити основні складові господарства, включаючи матеріальну базу, реалізацію різних форм власності й певний порядок функціонування відновних процесів.

Світова економіка – це система відтак їй притаманна цілісність, для якої характерна економічна взаємодія усіх елементів системи на доволі усталеному рівні. Така єдність світового господарства забезпечується національними й міжнародними ринками із певними товарно-грошовими відносинами, а також множинністю цін. Світова економіка належить до складних систем. Її характерними ознаками є велика кількість складових елементів, ієрархічність, багаторівневість, структурність, стійкість.

Основу світової економіки становлять міжнародне, не обмежене рамками окремих держав, виробництво матеріальних і духовних благ, їх розподіл, обмін і споживання. Кожна із цих фаз світового відновного процесу – як у глобальному масштабі, так і в межах окремої країни – впливає на формування й функціонування світової господарської  системи. Як система, світова економіка має єдину загальну мету: задоволення людських потреб (попиту), однак ця мета може бути модифікована в різних соціально-економічних умовах. Світова економіка розвивається на базі певного порядку. Визначеного нормами міжнародного публічного і приватного права, які регулюють економічні відносини між державами, економічними об’єднаннями, юридичними та фізичними особами. Дотримання встановлених конвенційних та звичайних норм забезпечується самими державами і колективними формами контролю. Ці правила уточнюються і переглядаються у відповідності до потреб розвитку світових продуктивних сил та окремих підсистем чи елементів. Світове господарство є історичною і політико-економічною категорією. А це означає, що кожному конкретному історичному етапові його розвитку  властиві певні масштаби й рівень виробництва,  інтернаціоналізація господарського життя і соціально-економічна структура. Об’єктивною базою і найважливішою матеріальною передумовою взаємодії держав у масштабі всієї планети є світовий розподіл праці (СРП). Система міжнародного розподілу праці характеризується усталеним виробництвом товарів і послуг в окремих країнах в обсягах, що перевищують внутрішні потреби, у розрахунку на міжнародний ринок. Основні форми СРП – міжнародна спеціалізація виробництва (МСВ) і міжнародне кооперування виробництвом (МКВ).

Світове господарство почало  формуватись як одна цілісність дуже давно. А починалося зі світової торгівлі, що являє собою сукупність зовнішньої торгівлі усіх країн світу.

На прадавніх етапах людської історії цілі народи мали можливість безпосередніх контактів. Вони виникали під час міграцій, втеч від стихійних небезпек, воєн, а також у процесі різного роду обмінів. Жителі першої у світі держави – Єгипту –  аж 5тисяч років тому торгували із сусідніми племенами: купували у них деревину,  метали, худобу в обмін на продукти ремесла і землеробства. Вони також організовували експедиції задля господарського освоєння нових земель.

До міжнародної торгівлі товарами згодом підключилась торгівля послугами. Наприклад, фінікійські та грецькі купці не лише торгували по всьому Середземномор’ю  товарами, але й надавали послуги з перевезення вантажів і пасажирів. Райони Середземномор’я  і Чорного моря із прилеглими країнами Західної Азії стали тим регіоном світу, де  за сивої давнини зародилося ядро світового господарства. Поступово до нього долучалися інші господарські регіони – спочатку Південна Азія, потім Південно-східна та Східна Азія, Росія, Америка, Австралія з Океанією, райони тропічної Африки.

Величезним внеском установлення світової торгівлі товарами й послугами стали поширення ринкових відносин, великі географічні відкриття ХV – ХVII століть, поява у ХIХ сторіччі машинної індустрії та сучасних засобів транспорту і зв’язку. Експедиції Колумба, Васко да Гами, Магеллана, Єрмака розсунули межі світового ринку, приєднавши до нього значні регіони. А фабричне виробництво готових виробів у ХIХ сторіччі в Західній Європі, Північній Америці, Росії та Японії зміцнили господарські зв’язки  між цими регіонами. Внаслідок цього наприкінці ХIХ сторіччя сформувався світовий ринок товарів і послуг. Водночас у світі поширився рух факторів виробництва – капіталу, робочої сили, підприємницьких здібностей, технологій. Потоки економічних ресурсів рушили в одному напрямі – з найбільш розвинених країн до менш розвинених. Британський, французький, голландський, бельгійський та німецький капітали започаткували нагромадження капіталу в Америці та Росії. Емігранти з Європи освоювали простори  Північної Америки, Південної Африки, Австралії. Надалі процес переміщення економічних ресурсів став більш комплексним і цільовим: капітал, підприємницькі здібності й технології почали не лише імпортувати, але й експортувати середньорозвинені країни, а в експорті робочої сили активну участи брали також і слаборозвинені країни. В результаті міжнародний рух факторів виробництва став взаємним.

Сучасна світова економіка як цілісне явище склалося на початку ХХ сторіччя внаслідок доповнення світового ринку міжнародним взаємопроникненням позикового та підприємницького капіталу і створення системи експлуатації західними державами величезної за обширами колоніальної периферії. Фактично до цього часу був завершений територіальний переділ світу, сформувались міжнародні монополії, а процес усуспільнення виробництва набув світового характеру. Світове господарство початку ХХ сторіччя складалося з передових в індустріальному відношенні країн Заходу, насамперед тих, що були метрополіями, та їхніх аграрно-сировинних придатків – колоній.

Процес еволюції сучасної світової економіки поділяють на кілька періодів. Найперший з них – це 10-30  роки ХХ століття, коли проявились кризові явища у розвитку світового господарства. Надзвичайно глибока криза супроводжувалась наростаючою нестабільністю економічних зв’язків, причиною якої була Перша світова війна. Підпорядкування національних економік потребам війни, фізичне знищення величезних виробничих  і людських ресурсів під час бойових дій, економічний грабунок захоплених територій нищили колишні господарські зв’язки.

На другому етапі еволюції сучасного світового господарства –  по закінченні Другої світової війни – відбулась нова  трансформація господарської структури, а саме утворення світового соціалістичного господарства, яке розвивалося на інакшій соціально-економічній основі. Нова координація зовнішньоекономічних зв’язків, побудована на класових засадах, звузила сферу єдиного, боти глобального господарства, проте не зруйнувала систему світового ринку. Зовнішньоекономічні контакти у змаганні й протиборстві двох суспільних систем забезпечувалися потребами різних країн.

Третій етап розвитку сучасного світового господарства обумовлений інтенсивним вивезенням підприємницького капіталу в світовій капіталістичній економіці. Важливим елементом виробничих зв’язків стали транснаціональні корпорації (ТНК) – носії  одиничного розподілу праці. ТНК сформували інтернаціональні виробничі комплекси, які охоплювали процеси створення продукту, його реалізації, розрахунків, кредитування.

До того ж в умовах протистояння двох соціальних систем відбулося зміцнення взаємозв’язків між досоціалістичними країнами. Сполучені Штати Америки, які значно зміцнили свою економічну могутність під час Другої світової війни, змогли надати вагому допомогу в господарському відродженні країнам Західної Європи. А згодом, після втілення в життя плану Маршалла (1951рік), по мірі розпаду колоніальних імперій, програми допомоги були переорієнтовані на країни, що почали власний розвиток, з метою збереження їх у системі економічних відносин із західними країнами.

Розпад у середині 60-х років колоніальної системи спричинив появу великої групи так званих країн, що розвиваються, і вони досі займають особливе місце у світовому господарстві. Колишні відносини колоніальної залежності поступилися зв’язкам іншого характеру. Скажімо, відносини «Північ-Південь» тепер будувалися шляхом надання допомоги вчорашнім колоніям як на двосторонній, та і на багатосторонній основі. Величезну роль при цьому відіграло виведення приватного капіталу з промислово розвинених країн у держави новоствореного, так званого «третього світу».

Відмітною ознакою цього етапу розвитку світового господарства став процес наближення рівнів розвитку США та інших промислово розвинених країн у 50-70-ті роки. Однак жодна окремо взята країна не спромоглася реально наблизитись до рівня розвитку американської економіки. В той самий час загальносвітове економічне домінування США почало перероджуватись у багатополюсну систему. Це проявилося у формуванні трьох центрів суперництва і впливу: США – Японія – Західна Європа.

Останню чверть ХХ сторіччя прийнято вважати початком нового періоду розвитку сучасного світового господарства. Він позначений дедалі зростаючим освоєнням географічного простору, формуванням міжнародних, а в деяких випадках і планетарних продуктивних сил, посиленням економічної взаємодії та взаємозв’язків.

Зростання цілісності світу забезпечується новими параметрами соціально-економічного розвитку. Зокрема, у східноєвропейських  каїнах відбуваються процеси формування близьких західним державам економічних і політичних структур.

Отже, світове господарство нашого часу є результатом тривалої еволюції продуктивних сил, їх інтернаціоналізації та досить серйозних змін. Воно перетворилось на складну економічну систему, в якій відбувається відтворення сукупного суспільного продукту на нашій планеті.

Система економічних відносин має кілька типів економічних систем: традиційну, командну, ринкову і змішану. Традиційній системі властиві такі риси, як замкнуте натуральне господарство, однотипність і усталеність вироблюваної упродовж багатьох років продукції; рівновеликий, як правило, розподіл продуктів, вироблених суспільством, або натуральним господарством; нерозвиненість обміну цими продуктами.

Командно-адміністративна система панувала в нашій країні у 30-ті – 80-ті роки ХХ століття. Держава тоді повністю контролювала діяльність економіки. Всі планові завдання підприємствам, колгоспам і радгоспам надходили від центру, з міністерств. Обмін товарами так само планувався у центрі й відбувався через систему підприємств державної торгівлі. В таких умовах  не існувало конкуренції, а відтак не було і зворотного зв’язку між виробником та споживачем. Це призводило до того, що виробник не дуже  зосереджував увагу на якості продукції. Контроль за виконанням плану, встановленого партійним з’їздом здійснювався на основі кримінально-адміністративної та партійної відповідальності. Серед негативних ознак планово-адміністративної економіки слід назвати: від сутність у людини економічних стимулів до трудової діяльності (тобто зарплата не слугує стимулом до кращої праці); формування у більшості населення  соціального утриманства; постійний дефіцит товарів; низька якість виготовленої продукції; недбайливе використання ресурсів; утопічні проекти, які шкодять і природі, і суспільству загалом.

Ринкова економіка має свої характерні ознаки. Це нерегульованість пропозиції (виробники самі вирішують які товари і в якій кількості їм виробляти), нерегульований попит (покупець залежно від власних можливостей самостійно визначає, скільки й чого саме йому купувати), нерегульована ціна, яка урівноважує попит і пропозицію. За таких умов відбувається самоналаштування, або ринкове регулювання господарської діяльності.

У ринковому механізмі діють два закони – закон вартості та закон попиту й пропозиції. Перший формує рівень середніх цін, а другий визначає співвідношення грошових і товарних потоків, які утворюються на ринку. Суть закону вартості така: товари на ринку обмінюються у відповідності з їхньою вартістю, тобто витраченим на їх виробництво суспільно необхідним часом, а також з їхньою товарно-ринковою цінністю, яку визначає ринковий попит. Виходячи з цього набуває ясності закон попиту й пропозиції під впливом якого товар здобуває ринкову ціну – грошове вираження вартості товару.

Для цивілізації початку ХIХ століття переважною стала змішана економічна система. ЇЇ основою є приватна власність на економічні ресурси. Хоча в деяких  країнах існує доволі значний державний сектор, до якого входять підприємства, капітал яких повністю або частково належить державі. Однак вони: а) не отримують від держави планів; б) працюють за ринковими законами; в) змушені на рівних умовах конкурувати з приватними фірмами. У цих країнах головні економічні питання вирішують здебільшого ринки. Вони ж і розподіляють переважну частину економічних ресурсів. Але водночас частина цих ресурсів централізується державою за допомогою командних механізмів з метою компенсувати деякі слабкості ринкових механізмів.

 Цілеспрямовану господарську діяльність у світовій економіці здійснюють суб’єкти, які визначають стан і розвиток факторів виробництва, а також способи їх поєднання. Суб’єкти світової економіки – це господарюючі одиниці, що здатні за своїми фінансовими й матеріальними можливостями організувати виробничу діяльність у міжнародному масштабі і мають при цьому певні міжнародні права та  обов’язки. До чиста таких основних господарюючих суб’єктів належать національні держави, транснаціональні корпорації (ТНК), регіональні інтеграційні економічні об’єднання, міжнародні економічні організації. Серед суб’єктів  світо господарських зв’язків можуть перебувати приватні (фізичні) особи та організації (юридичні особи), які здійснюють міжнародні економічні операції.

Головним суб’єктом світового господарства виступає  держава – особлива форма політичної та економічної організації суспільства, яка відображає інтереси панівного класу, групи населення. Роль держави в економіці полягає насамперед у створенні гарантованих ринків для компаній всередині країни та її межами, в участі у нагромадженні капіталу, регулюванні внутрішніх та зовнішніх економічних зв’язків з урахуванням загальнонаціональних інтересів, у безпосередньому виробництві валового внутрішнього продукту (ВВП).

Найважливішим показником розвитку світового господарства визначено валовий світовий продукт (ВСП), який відображає загальний обсяг кінцевих товарів і послуг, вироблених на території всіх країн світу, незалежно від національної приналежності діючих там підприємств, за певний період часу. ВСП обраховується як сума валового внутрішнього продукту окремих країн світу. Одиницею виміру ВСП слугує долар США. Показник ВСП відображає загальну активність у світі та в окремих країнах, дає можливість визначити місце країни або регіону у світовому виробництві, а також суспільну продуктивність праці в різних часових відрізках.

У деяких країнах (США та ін.) послуговуються показником валового національного продукту (ВНП), який відображає обсяг виробництва, що перебуває під контролем корпорацій та приватних осіб даної національності. Проте одним з найважливіших і переважаючих став показник виробництва валового внутрішнього продукту (ВВП). Цей індикатор є вираженням загального обсягу кінцевих товарів ті послуг. Випущених на території тієї чи іншої країни, незалежно від національної приналежності діючих там  підприємств, за певний період часу.

Нині світове господарство переживає динамічні зміни, серед яких можна виділити такі:

  • змінюється самий зміст поняття «світова економіка». Вона дедалі більше перетворюється з міжнаціональної у транснаціональну, для якої характерні встановлення стабільніших і тривалих зв’язків, стирання кордонів національних суверенних держав;
  • змінюється роль національної держави – вона вже не є домінуючим інститутом, покликаним здійснювати ефективну економічну політику. Зараз існують чотири інститути, взаємопов’язані, але не домінуючі один над одним: національна держава; регіональні та міжнародні інститути, яким держава делегує свої повноваження; автономно існуючий ринок грошей, кредиту, капіталу; ТНК;
  • посилюється роль транснаціональних корпорацій, які стають найактивнішими агентами, рушіями становлення «нової світової економіки». Американські й Західноєвропейські ТНК щодалі більше переходять до операцій глобального, планетарного характеру. Головною своєю метою ТНК визначають не максимізацію прибутку, а максимізацію ринку. В результаті чого формується глобальна мережа виробництва і збуту;
  • сучасний етап глобалізації діяльності ТНК існує у щільному зв’язку з процесом подальшої економічної інтеграції, що активізувався на початку 90-х років ХХ століття. Таким чином створені: єдиний ринок у Західній Європі; Північноамериканська зона вільної торгівлі; активно відбувається інтеграція Тихоокеанського басейну; наростає взаємодія між США та Японією (попри гостру конкуренцію між ними); і тут, на думку західних економістів, утворюється «ядро майбутньої світової економіки;
  • посилюється взаємодія двох течій – це зростаючий взаємозв’язок транснаціональної інтеграції і небувале загострення конкуренції;
  • у виробництві ВВП зростає питома вага сфери послуг. Світовий обмін послугами упродовж двох останніх десятиліть збільшувався утричі швидше за обмін товарами;
  • безпрецедентно зростає глобальна мобільність високоефективних виробничих факторів (капіталу, промислового обладнання, менеджменту, технологій) у порівнянні з традиційною товарною торгівлею.

Світову економіку неможливо уявити без тих зв’язків і  відносин, які складаються між країнами у процесі їх функціонування та взаємодії на світовій економічній арені. Економічні зв’язки між різноманітними організаційними формуваннями, як зазначалося вище, мають багатовікову історію. Започаткувавшись у формі  поодиноких угод, шляхом постійного їх збільшення та доручення нових і нових сторін, розширення кола об’єктів ці зв’язки  поступово перетворились на складну сукупність відносин, які зачіпали інтереси всіх країн світу.

Світова економіка теперішнього часу складається із множини національних економік. За статистикою Світового банку, зараз існує двісті десять державно-територіальних утворень, тобто країн і територій. У міжнародній практиці всі країни світу прийнято поділяти на три великі групи: розвинені країни; країни з перехідною економікою; країни, що розвиваються.

Увесь спектр світових господарських зв’язків, існуючих між цими країнами, можна розмежувати на кілька видів:

-        міжнародна торгівля;

-        рух капіталу у формі прямих, портфельних інвестицій та у формі міжнародних позик;

-        міжнародна міграція робочої сили;

-        обмін науково-технічними результатами – міжнародний рух технологій;

-        інформаційні, валютно-фінансові й кредитні зв’язки між державами;

-        міжнародна спеціалізація виробництва і науково-технічних робіт;

-        діяльність міжнародних економічних організацій;

-        господарське співробітництво між країнами.

Кожен із цих видів діяльності має свої пріоритети  і завдання, залежно від характеру розвитку країни. Але основними формами міжнародних економічних зв’язків фахівці з теорії світової економіки вважають міжнародну торгівлю, міжнародний рух капіталів, міжнародну міграцію робочої сили, міжнародний обмін науково – технічною інформацією і технологіями, міжнародні валютно-фінансові операції.

Регіональні інтеграційні угруповання – це специфічні суб’єкти сучасного світового господарства. Міжнародні інтеграційні угруповання являють собою об’єднання країн, що утворюються на базі міждержавних угод, регулюються наднаціональними або міждержавними органами з метою створення пільгових умов одне одному для спрощення і стимулювання внутрішньо регіональних процесів переміщення товарів, послуг та економічних ресурсів. На міждержавному рівні інтеграція відбувається шляхом формування економічних об’єднань держав і узгодження національних політик. Групи країн на підставі взаємних угод об’єднується в регіональні міжнародні комплекси і проводять спільну політику в різних сферах суспільно-політичного й господарського життя.

Наприклад, серед численних інтеграційних угруповань можна виокремити в Західній Європі – Європейський Союз (ЄС) та Європейську асоціацію вільної торгівлі, у Північній Америці – Нафта (Північноамериканська зона вільної торгівлі), в Азійсько-Тихоокеанському регіоні – АТЕС (Азійсько-Тихоокеанське економічне співробітництво).

Такі організації як суб’єкти міжнародної економіки мають свої особливості. Вони засновані за домовленостями країн – членів. Мають погоджені їх учасниками цілі, компетентні органи, статути й т. ін. Вони можуть мати різні найменування: організація (економічного співробітництва і розвитку), фонд (Міжнародний валютний), банк (Світовий), союз (Всесвітній поштовий), агентство (з атомної енергетики). Подібні суб’єкти  світового економічного розвитку здебільшого створюються для розв’язання проблем світо господарського розвитку і виконують у світовій економіці регуляторну функцію.

Організація Об’єднаних Націй (ООН) – найбільша, універсальна і найавторитетніша зараз міжнародна організація, яка покликана займатися головними політичними проблемами, що постають перед людством. Проте політична діяльність ООН нерозривно пов’язана зі світовими економічними та соціальними завданнями. Тому існують спеціалізовані міжнародні й регіональні структури ООН: Конференція ООН з торгівлі і розвитку; Організація Об’єднаних націй з промислового розвитку – ЮНІДО; Продовольча й сільськогосподарська організація ООН – ФАО; Міжнародний валютний фонд – МВФ; Всесвітній банк, до якого входить міжнародний банк реконструкції та розвитку – МБРР; регіональні економічні комісії та інші. Окрім ООН та її спеціалізованих інститутів, суб’єктами  світової економіки слід вважати низку інших важливих організацій, всесвітніх за сферою свого впливу. Це, скажімо, Всесвітня  торгова організація (ВТО), Європейський банк реконструкції та розвитку, Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ) тощо.

Інтернаціональне виробництво стало дуже важливим суб’єктом сучасного світового господарства. Це означає, що з’явились корпорації, діяльність яких вийшла за національні межі. Їхня роль визначається монополістичними позиціями у виробництві й на ринку як всередині своєї країни, так і в світі. Насамперед це – інтернаціональні промислові та банківські корпорації як форми організації масштабного виробництва і торговельно-фінансової діяльності, винесеної за межі національних кордонів. Зараз під безпосереднім керівництвом ТНК перебуває понад третини усіх виробничих активів світу. Вони виробляють більш як 40% загальнопланетарного продукту, контролюють 80% торгівлі новими технологіями і 90% вивезення капіталу.

Особливістю сучасного стану розвитку світової економіки є інтернаціоналізація і глобалізація господарської діяльності. Внаслідок міжнародного кооперування виробництва, удосконалення міжнародного розподілу праці, зовнішньої торгівлі та й загалом економічних відносин відбувається зміцнення взаємозв’язків і взаємозалежності національних економік – їх нормальний розвиток неможливий без урахування зовнішнього фактора. Дане явище в науковій літературі зазвичай називають інтернаціоналізацією господарського життя. Це поняття означає посилення взаємозв’язку і взаємозалежності економік окремих  держав, вплив міжнародних економічних відносин на національні економіки, участь різних країн у світовому господарстві.

У світовому розвитку інтернаціоналізація економіки пройшла кілька етапів. На першому етапі це було міжнародне економічне співробітництво, яке охоплювало передусім сферу обігу і пов’язувалося з появою міжнародної торгівлі (кінець ХVII– початок ХХ століть). На початку ХХ століття набирає сили міжнародний рух капіталу.

Наступним етапом була міжнародна економічна інтеграція, тобто процес господарсько-політичного об’єднання країн на основі розвитку глибоких, стійких взаємозв’язків та розподілу праці між національними господарствами, взаємодії їхніх відновних структур на різних рівнях і в різноманітних формах. На цьому етапі відбулися значне поглиблення міжнародного розподілу праці, інтернаціоналізація капіталу, з’явилася свобода торгівлі,  посилились глобалізація науково-технічного прогресу й відкритість національних економік. До речі термін «інтеграція» у перекладі з латинської (integratio)  саме й означає поєднання окремих частин у загальне, в єдину цілісність.

До форм економічної інтеграції необхідно віднести:

  1. Преференційну зону, що об’єднує  всі країни, і взаємній торгівлі яких знижено або відмінено митні тарифи на ввезення товарів.
  2.  Зону вільної торгівлі, яка означає відміну торгових обмежень між країнами-учасницями.
  3. Митний союз – міждержавне формування, у рамках якого чинна угода про встановлення загального зовнішнього тарифу, відміну обмежень на торгівлю для членів союзу та проведення єдиної зовнішньоторговельної політики щодо третіх країн. Прикладом може бути формування митного союзу ЄврАзЕС (до нього увійшли Росія, Білорусь, Казахстан, Киргизія, Таджикистан). У такому союзі передбачено формування єдиного органу управління та єдиного бюджету. А режим вільної торгівлі поширюється на товари вироблені у країнах даного  союзу.
  4. Спільний ринок. Тут до третьої форми додається вільне переміщення капіталу і праці, а ще й узгодження між країнами - учасницями спільної економічної політики.
  5. Економічний союз-- - міждержавна угода, що дозволяє вільне переміщення та обіг капіталу, робочої сили, товарів і послуг, а також має на меті гармонізацію й уніфікацію соціальної, фіскальної та монітарної політики. Тобто до четвертої форми  додається єдина економічна і валютно-фінансова політика (приклад – ЄС).
  6. Повна інтеграція – форма міжнародної економічної інтеграції, яка уможливлюється, коли до економічних заходів долучають заходи політичні (створення наддержавних органів управління, ліквідація державних кордонів тощо).

 Отже, очевидно, що міжнародна економічна інтеграція – це доволі високий, ефективний і перспективний ступінь розвитку світової економіки, якісно новий і складний етап інтернаціонацізації   господарських зв’язків . Процеси економічної інтеграції відбуваються і на двосторонній, і на регіональній глобальній основі. Характерною сучасною особливістю інтеграційних об’єднань  можна вважати їх розвиток на регіональному рівні – утворюються цілісні регіональні господарські комплекси зі спільними наднаціональними та міждержавними органами управління.

На сучасному етапі розвитку очевидні глибокі зміни в усій системі міжнародних відносин. Істотною їх рисою стає глобалізація господарського життя – процес пере створення світового господарства у єдиний ринок товарів, послуг і ресурсів. Глобалізація – найвища стадія інтеграціоналізації світової економіки. Вона охоплює практично всі сфери суспільного життя, включаючи економіку, політику, ідеологію, соціальну сферу, а також і самі умови існування людства.

Глобалізаційний процес оцінюється сьогодні неоднозначно, Так, професор соціології Каліфорнійського університету (США) М. Кастельс визначає глобалізацію як «нову капіталістичну економіку», називаючи такі її характеристики: інформація, знання, інформаційні технології як головні джерела зростання продуктивності й конкурентоздатності. Ця нова економіка організується переважно через мережеву структуру менеджменту, виробництва і розподілу, а не окремих фірм, як це було раніше. І вона є глобальною.

Отже, глобалізацію світової економіки на сучасному етапі слід характеризувати як посилення взаємозалежності та взаємовпливу різних сфер і процесів світової економіки, що виявляється у поступовому перетворенні світового господарства у єдиний ринок товарів, послуг, капіталу, робочої сили та знань.

Процесом глобалізації охоплені різноманітні сфери світової економіки:

  • зовнішня, міжнародна, світова торгівля товарами послугами, технологіями, об’єктами інтелектуальної власності;
  • міжнародний рух факторів виробництва (робочої сили, капіталу, інформації);
  • міжнародні фінансово-кредитні й валютні операції (безвідплатне фінансування чи допомога, кредити й позики суб’єктів міжнародних економічних відносин, операції з цінними паперами, спеціальні фінансові механізми та інструменти, операції з валютою);
  • виробниче науково-технічне, інжинірингове та інформаційне співробітництво.

         Глобалізація світової економіки виражається у таких процесах:

  • поглиблення інтернаціоналізації виробництва;
  • зростання масштабів міжнародної міграції робочої сили;
  • поглиблення інтернаціоналізації капіталу;
  • глобалізація продуктивних сил;
  • формування глобальної інфраструктури»
  • зростання інтернаціоналізації, вплив виробництва і споживання на довкілля;
  • подальша інтернаціоналізація обміну.

       Фахівці передбачають, що в найближчій перспективі глобалізація матиме своїми наслідками інтенсифікацію регіональних процесів, більшу відкритість економічних систем різних держав, лібералізацію господарської діяльності, безпосередній доступ усім учасниками на будь-які ринки, універсалізацію норм і правил здійснення торгових і  фінансових операцій, уніфікацію регулювання й контролю ринків, стандартизацію вимог до переміщення капіталу, інвестиційного процесу та всесвітньої платіжно-розрахункової системи.

         Глобалізація та інтеграція – процеси багаторівневі, вони охоплюють? Регіональну, національну економіку (макрорівень); товарні, фінансові й валютні  ринки праці (мезорівень); окремі компанії (макрорівень)

         Позитивне значення глобалізації важко переоцінити. Цей всеохопний процес значно примножує можливості людства, дозволяє якомога повніше задіяти всі чинники його життєдіяльності, створює умови для гармонізації та вирішення загальнолюдських проблем. Зокрема, позитивними наслідками глобалізації слід вважати такі процеси:

  1. Глобалізація поглиблює спеціалізацію та міжнародний розподіл праці, дозволяє ефективніше розподіляти засоби й ресурси виробництва, що зрештою сприяє підвищенню середнього рівня життя і розширенню життєвих перспектив населення;
  2. Важливим здобутком глобалізації є економія на масштабах виробництва, що потенційно  має привести до скорочення витрат і зниження цін, а отже й до подальшого економічного зростання;
  3. Глобалізація стимулює конкуренцію всередині країн, а також невпинний розвиток нових технологій і розподіл  їх по інших країнах світу. Безумовну користь мають усі країни від запровадження зарубіжного передового науково-технічного, технологічного і кваліфікаційного досвіду провідних держав – учасниць.
  4. Глобалізація сприяє загостренню міжнародної конкуренції, а це  означає, що до внутрішніх конкурентів приєднуються  необмежені у своїх діях, спільні зовнішні конкуренти. Така зміна у світовій економіці вигідна насамперед споживачам, оскільки надає їм можливість вибору і знижує ціни;
  5. Процес глобалізації може стимулювати підвищення продуктивності праці внаслідок раціоналізації виробництва на глобальному рівні та розподілу світових технологій, запровадження інновацій у широкому масштабі;
  6. Завдяки глобалізації уможливлюється вирішення загальнолюдських проблем, насамперед екологічних, з’являється  перспектива мобілізувати  значний обсяг фінансових ресурсів  багатьох держав для загального блага.

Негативні наслідки і небезпеки глобалізації

         Глобалізаційні процеси світової економіки сприймаються у світі по-різному. Вітають їх здебільшого в розвинених країнах, а в країнах, які ще розвиваються і не досягли високих стандартів, вони викликають занепокоєння. Це відбувається тому, що переваги й здобутки глобалізації розподіляються у світі нерівномірно.

Глобалізація розгортається переважно на теренах промислово розвинених країн, зміцнюючи їхні економічні позиції і забезпечуючи певні додаткові переваги. А так звана світова  периферія (країни, що розвиваються) стають радше об’єктами глобалізації. Відтак ступінь позитивного впливу глобалізаційних процесів на економіку окремих держав залежить від місця, яке вини посідають у світовому рейтингу. Саме тому несправедливий розподіл благ породжує зараз  і надалі породжуватиме загрозу  конфліктів на регіональному , національному та інтернаціональному рівні. Серед проблем, викликів та ризиків сучасних глобалізаційних зрушень варто назвати:

  1. Нерівномірний розподіл переваг від глобалізації по окремих галузях національних економік;
  2. Ймовірність переходу контролю над економікою окремих країн до урядів  сильніших держав, ТНК або міжнародних організацій;
  3. Можливі деіндустріалізація національних економік, дестабілізація фінансової сфери, потенційна регіональна або глобальна нестабільність в умовах тісного взаємозв’язку  національних економік. Локальні економічні коливання чи кризи в одній  країні можуть спричиняти регіональні й навіть глобальні наслідки.

З питанням взаємозалежності країн безпосередньо пов’язані  проблеми економічної безпеки. Вона проявляється у двох вимірах: по-перше, як  міжнародна економічна безпека – економічна взаємодія країн, яка виключає умисне завдання шкоди економічним інтересам будь-якої країни, і по-друге, як національна економічна безпека – захищеність економіки від внутрішніх та зовнішніх несприятливих факторів, які порушують нормальне функціонування економіки й соціальної сфери.

Прогноз розвитку світової економіки до 2050р.

Згідно з дослідженням PwC  «Світ у 2050 році», економічне зростання переміщується до країн, які швидко розвиваються. З огляду на оцінювання ВВП на основі паритету купівельної спроможності (ПКС), до 2020 року перспективні країни великої сімки (G7) – це Китай, Індія, Бразилія, Росія, Мексика, Індонезія і Туреччина – напевно, випередять розвинені країни великої сімки (Є7) – тобто США, Японія, Німеччину, Великобританію, Францію, Італія, Канаду.

Якщо вдаватися  у прогнозах до оцінки ВВП за ринковим обмінним курсом (РОК), то  світовий порядок змінюватиметься дещо повільніше, проте неухильно,  і країни G7 випереджатимуть Є7 приблизно в 2032 році. Того же року Китай перевершить США і стане найуспішнішою економічною державою у світі. Одним словом,  утвердження нового світового порядку протягом наступних чотирьох десятиліть – неминуче.

За прогнозами фахівців, найбільше зростання частки у світовому ВВП припадатиме на Індію, а не на Китай. Наприклад, у 2009 році частка Індії у світовому ВВП (який визначали на підставі РОК) становила лише 2%, а на 2050 рік вона може зрости 13%. Ця країна може перевершити Японію до 2030 року, а до 2050 – майже наздогнати США. Результати аналізів дозволяють припустити, що близько 2050 року Австралія і Аргентина можуть зникнути із списку країн великої двадцятки, а В’єтнам   та Нігерія , навпаки, отримають потенціал увійти до нього. Індонезія може за розміром ВВП  у наступні 40 років перевершити не тільки Італію, але також Францію, Великобританію й Німеччину. 

Україна у глобальному світі

Глобалізація відкриває перед людством нові можливості і перспективи  розвитку. На даний момент існує нагальна необхідність входження України в систему глобальної світової спільноти, у світо- господарську систему – з метою підвищення рівня її конкурентоспроможності, та економічної безпеки. На цьому шляху країна має пережити радикальні організаційно-економічні, техніко - технологічні  й структурні зміні, які здатні вплинути на рівень конкурентоспроможності та ефективність виробництва національних підприємств. Має бути вироблена нова модель економіки, але консенсусу в цьому питанні українці ще не досягли.

Запропоновано кілька сценаріїв входження України у глобальну економічну систему. Якщо припустити, що архітектоніка провідних країн і країн другого ешелону (тобто менш успішних) вже остаточно склалася й переглядати основні правила поведінки економічних суб’єктів ніхто не збирається, то в цьому випадку основою стратегії України буде чітке дотримання цих правил і процедур. Інакше кажучи, Україна повинна узгодити національне законодавство з міжнародними стандартами, забезпечити чесне співробітництво з міжнародними інститутами, лібералізувати торгівлю, розвивати підприємництво, а також зменшити участь держави в економіці. Такий сценарій згодом може привести нашу країну дот вступу в Євросоюз, що забезпечить притік капіталу до інвестиційно привабливої економіки.

Другий сценарій такий. Україна, маючи сприятливе географічне положення, економічні перспективи та досі ще солідний науковий і промисловий потенціал, здатна запропонувати світові цікаві проекти в різних галузях. Якщо ці проекти будуть привабливі й достатньо ефективні щодо інтегрування країни у глобальну економіку, то якісну підтримку матимуть усі сучасні галузі виробництва, науки, освіти тощо. При цьому можливе залучення міжнародного капіталу для освоєння досягнень світової економіки вітчизняними галузями господарювання. Звичайно, така стратегія вимагає ретельних розробок та реалізації комплексу проектів.

Третій сценарій має на меті концентрування зусиль задля формування спільно з Росією потужного регіонального утворення, яке було б новим гравцем на глобальній світовій арені. Такий проект передбачає створення єдиного ринку, потужних інтернаціональних фінансово-промислових груп, а також установ для координування  діяльності учасників. Тут з’являється можливість модернізувати українську господарську систему і підвищити її конкурентоспроможність у глобальній економіці.

Четвертий сценарій – песимістичний: правлячий політичний клас не робить ніяких кроків для реалізації  тих чи інших планів інтегрування країни у глобальну економіку, в результаті Україна опиняється на задвір’ї цивілізації, втираючи суверенітет і державність.

 Ясна річ, для реалізації будь-якого з нині відомих проектів входження України у глобальну економічну систему необхідні політична воля і бажання національної буржуазії посприяти розвиткові України на світовій арені, забезпечуючи при цьому її національні інтереси.

 Отже, після ліквідації розколу світу на дві протилежні політико-економічні системи відбулись кардинальна перестановка сил і переоцінка цінностей. Це стосується і проблем світового господарства, міжнародного розподілу праці і міжнародних економічних відносин. У перехідному періоді, який переживає світ, потрібне конструктивне, творче мислення, що відповідало би новим політико-економічним реаліям. Однією з важливіших проблем взаємозалежних держав стала взаємодія різнорівневих структур, яким притаманні не лише певні ступені розвитку, але й різні ступені долученості до міжнародного розподілу праці та світового господарства. На часі – загальна інтеграція капіталів, виробництва і праці.

Основні поняття: світова економіка, світове господарство, міжнародні економічні відносини, суб’єкти світового господарства, глобалізація, інтернаціоналізація, інтеграція, транс націоналізація.

 

Список використаних джерел та літератури:

  1. Диденко Н.И. Международная экономика / Н.И. Диденко. - Ростов: Феникс, 2007. - С. 784;
  2. Валерий Мунтян. Интеграция и безопасность Украины // «2000 еженедельник, 25-31 января 2014, №4, С. А1, А6-А7;
  3. Зажигаев Б.В. Україна на перехресті політики  Ч. 1: Україна та європейська система сучасних міжнародних відносин // Проблеми міжнародних відносин ( зб. наук. праць/ наук. ред. Некряч А.І. та ін.)  вип. 1. - К.: КиМУ, 2010. – С. 76-90;
  4. Кастельс М. Информационная эпоха: экономика, общество и культура / М. Кастельс. – М.:  ГУ ВШЭ, 2000. – 608с.;
  5. Дергачёв В.А. Глобалистика / В.А. Дергачёв. – М.: ЮНИТИ – ДАНА, 2005. – 300с.;
  6. Білорус А. Дж. Цивилизация перед судом истории / А. Дж. Білорус. – К.: КНЕУ 2001. – 733с.;
  7. Політика європейської інтеграції: Навчальний посібник / під ред. д.ф.н. проф. В.Г. Воронкової – К.: ВД «Професіонал». 2007. – 512с.;
  8. Економічна теорія: Політекономія: Підручник / за ред. В.Д. Базидевіча. – 3-тє., вид., перероб. і доп. – К.: Знання-Прес, 2004. – 615с.;
  9. Азорянц Э.А. Глобалізація: Катастрофа или путь к развитию? Современные тенденции мирового развития и политические амбиции / Э.А. Азорянц. – М.: Издательский дом «Новый век», 2002. – 416с.;
  10.  Глобалізація. Регіоналізація. Регіональна політика. Хрестоматія з сучасної зарубіжної соціології регіонів / Укладачі Кононов І.Ф., Бородачів В.П., Топольськов Д. М. – Луганськ: Альма матер. – Знання, 2002. – 664с.;
  11. Ширай  В.И. Мировая экономика и международные экономические отношения. :  учебное пособие / В.И.  Ширай. – М.: Издательско- торговая корпорация «Дашков  и Ко», 3003, – 528с.;
  12.  Міжнародна  економіка: Навчальний посібник: – під заг.ред. О.Г. Гупала. – К.: «Хай-Тек Пресс», 2007. – 368.;
  13. Панарин А.С. Искушение глобализмом / А.С. Панарин.  – М.: ЭКСМО –пресс, 2002. –   416с.

 

 



Обновлен 14 сен 2015. Создан 04 июн 2015