КАФЕДРА @ UA

 

Тема 4. Міжнародні політичні відносини

Теорія міжнародних відносин



 

 

д. соц. н., проф. Герасіна Л.М.,

канд. соц. наук Підкуркова І.В.

 

Тема 4.  МІЖНАРОДНІ ПОЛІТИЧНІ ВІДНОСИНИ

 

§ 1. Міжнародні політичні відносини в загальній системі

        міжнародних зв’язків.

Міжнародні відносини в цілому, як багатоманітні процеси, тенденції та потоки подій, фактори, чинники і норми, не обмежені національно-державними кордонами. Вони виступають як планетарний соціальний простір, де взаємодіють на різному рівні (глобальному, регіональному, багатобічному і двосторонньому) суспільно-політичні й економічні, військові та інтелектуальні сили. Отже, це – сукупність політичних, економічних, соціальних, ідеологічних, правових, дипломатичних, військових. гуманітарних, культурних та інших зв'язків і взаємодій між основними суб'єктами світової спільноти. Система правил поведінки на міжнародній арені формується як у результаті стихійної взаємодії, так і внаслідок спільного визнання норм, що виробляються суб'єктами світової спільноти, щоб регулювати їх взаємини (міжнародне право).

Історія людства доводить, що політика, як універсальне явище, відіграє вирішальну роль у сфері міжнародних відносин. Їх фундаментальну основу складають саме політичні відносини взаємодії та взаємозалежності суб'єктів міжнародної системи. Звідси, міжнародні політичні відносини, як надскладна світова реальність, мають широке просторове та соціальне вимірювання, і характеризують політичну взаємодію (у сфері глобальної чи регіональної влади), щонайменше між двома або більше країнами та міжнародними організаціями; можуть охоплювати відразу всі сторони взаємозв'язків між суб'єктами світової спільноти, або деякі з них.

Найважливішим елементом предмету політології міжнародних відносин є політичні відносини, їх соціальна природа, закономірності функціонування й розвитку. Щодо суті міжнародних політичних відносин, то вона виявляється у прагненні забезпечити і регулювати процес об'єктивної взаємодії держав, враховувати чинники його розвитку і задовольняти загальну потребу людства в безпеці та виживанні. Їх ключовою особливістю є відсутність у світовій спільноті єдиного центру влади та управління. Досить складно знайти «нередуковану» специфіку міжнародної політики, адже вона відрізняється надзвичайною складністю. Одна цивілізація змінювала іншу, але глобальна проблема локального виживання окремих країн і народів все ще залишається не вирішеною й актуальною.   

Головним об’єктом аналізу в міжнародних політичних відносинах постає надскладна соціально-політична реальність, що складається з багатоманітних форм обміну діяльністю, її результатами, ресурсами впливу між самостійними суб’єктами світової спільноти. Вони відокремлені одне від одного державними кордонами, але світові процеси та внутрішньодержавні тісно переплетені між собою. Сучасні політичні відносини у світі постають ареною загостреного протиріччя глобального і внутрішньополітичних начал. Зменшується роль національних держав, зростає їх залежність від світової спільноти. Окремі держави (коаліції держав) в авторитарній манері декларують свої інтереси на міжнародній арені, диктуючи при цьому іншим країнам свою волю. Ця авторитарна політика породжує імперські, неототалітарні посягання, повертаючи людство до старого політичного стилю часів біполярного світу.

Отже, міжнародні політичні відносини є продовженням і подальшим розвитком внутрішньосуспільних відносин, які складаються на національному ґрунті будь-якої країни. В той же час їх відмінність від зносин усередині локальних суспільних структур полягає в тому, що в своїй сукупності вони утворюють якісно нову систему з властивими тільки їй рисами. Так, міжнародні політичні відносини опосередковані та змістовно містять:

–  процеси прийняття зовнішньополітичних рішень, співробітництво, переговори, конфлікти або війни;

–   різноманітні фактори і чинники: матеріальні (економічні, геополітичні, військові, ресурсні, демографічні, технологічні) та нематеріальні (ідеологічні, інформаційні, юридичні, етичні тощо);

–  стратегічні, військові, дипломатичні, соціокультурні, наукові та інші події;

–  інформаційні, міграційні, комунікаційні та фінансові потоки;

–  правові, моральні та інші соціальні норми, ритуали, традиції;

–  політичні наслідки (результати) дії факторів, тенденцій і процесів: стабільність чи нестабільність відносин між державними і недержавними áкторами міжнародного життя; глобалізація або фрагментація світового розвитку тощо.

Провідна роль політичної складової у міжнародних відносинах визначена тим, що їх головним критерієм (доки існує суб’єкт і політичний інститут держави) лишаються міждержавні кордони; адже усі фактори, події та норми внутрішнього життя того чи іншого суспільства, щоб стати міжнародними, мають перетнути кордони суверенних держав. Міжнародним політичним відносинам притаманні наступні особливості:

–  зростаючий вплив на поведінку міжнародних áкторів інституціоналізації міжнародних відносин, норм й історичних правил, які склалися протягом століть, та диктують структуру і конфігурацію міжнародних зносин;

–  участь поряд із традиційними міжнародними áкторами – державами і міжурядовими організаціями – нових міжнародних суб’єктів: неурядових організацій та професійних асоціацій, ТНК і ТНБ, тисяч фірм і підприємств, великих медіагруп, етнічних діаспор, а також терористичних угруповань, злочинних синдикатів, агентів спецслужб, фінансових спекулянтів т.і.;

–  суперечливість (дуалізм) характеристик їх розвитку: цілісність та фрагментарність; історична наступність та поява якісно нових феноменів; інтеграція та самоідентифікація соціальних спільнот; співробітництво або конфлікти тощо;

–   вплив чинників глобалізації світового розвитку, які в політичних, економіко-фінансових, екологічних й інших аспектах, сприяють як зближенню, так і поділу інтересів різних країн і народів, тягнуть розмивання національних суверенітетів; більш помітна втрата державою своєї головної ролі – гаранта соціальної й індивідуальної безпеки громадян;

–  елемент анархічності, адже тут відсутня загальновизнана верховна інстанція, влада якої є обов’язковою та має примусові механізми. Тому міжнародні відносини здебільше ґрунтуються на «плюралізмі суверенітетів», є сферою ризику, де кожен учасник приймає рішення, виходячи з власних переваг і наявних ресурсів.  

Динаміка міжнародного життя включає немало випадкового, умовного, непередбачуваного. Звідси і цілком зрозумілі прагнення вчених виділити в цьому процесі щось стійке і незмінне, розкрити основні «алгоритми» політичної поведінки суб'єктів і учасників міжнародних відносин. Політичні дії в міжнародних масштабах впливають на життя мільйонів людей, зумовлюючи долі цілих держав і народів, тому тут особливо важливі зважені, науково обґрунтовані рішення. Тим часом публічні політики часто діють, спираючись лише на суб’єктивну інтуїцію і керуючись сумнівним «здоровим глуздом». Тож необхідний найсерйозніший і глибший аналіз політичних процесів на міжнародному рівні, щоб ясно і чітко, з урахуванням інтересів різних сторін виробляти реалістичний політичний курс.

Суб'єктами (áкторами) міжнародних політичних відносин виступають держави, міждержавні об'єднання і союзи, всесвітні й регіональні урядові та неурядові організації, етноси і осередки цивілізацій[1]. Найважливішими серед них вже понад три з половиною сторіччя постають держави і групи (союзи) держав. Це пов'язано із затвердженням принципу національного суверенітету як одного з головних  регуляторів міжнародних відносин. Відповідно до цього принципу, держава постає єдиним політичним інститутом, що має усю повноту влади на своїй території та самостійно здійснює зовнішню політику.

Всі ці процеси вимагають пильної уваги з боку науковців – міжнародників і політологів, застосування нових, нестандартних підходів і методів, бо політологія міжнародних відносин безперечно має власну специфіку; втім, нажаль, у політологічній літературі ще мало робіт, які дають цілісну характеристику даної проблеми[2].

Один із головних принципів політологічного аналізу міжнародних відносин – органічна єдність внутрішньої і зовнішньої політики. Їх складна взаємодія і утворює конкретну «тканину» політичної ситуації в світі та у різних його регіонах. Хоча, насправді, як внутрішня, так і зовнішня політика вирішують одне завдання – забезпечення і зміцнення системи суспільних відносин, яка існує в даній країні, але в процесі її реалізації кожен з політичних напрямів отримує певну специфіку.

Так, зовнішня політика — це свідома діяльність суверенної держави, що регулює її відносини з іншими áкторами на міжнародній арені з метою реалізації національних інтересів й участі в рішенні загальносвітових проблем; ця діяльність держав та інших організацій, спрямована на досягнення визначених ними цілей у галузі міжнародних відносин. Національні інтереси у сфері міжнародних політичних відносин полягають в тому, щоб забезпечити сприятливі зовнішньополітичні умови для вирішення внутрішніх завдань безпеки і розвитку країни.

Основні параметри зовнішньої політики складаються по мірі визрівання об'єктивних потреб суспільства (країни) вступити і налагодити взаємини із зовнішнім світом, тобто з іншими державами і міжнародними організаціями. Тому слід постійно враховувати об'єктивну зумовленість зовнішньополітичного курсу країни різноманітними економічними, політичними, соціокультурними, духовними, ідеологічними й іншими чинниками.

Зовнішньополітична діяльність держав із захисту та реалізації національних інтересів на міжнародній арені спирається на різні ресурси: політичні, економічні, військові, геополітичні, демографічні, науково-технічні, інформаційно-пропагандистські та ін. Найзначнішим для забезпечення національної безпеки країни є військово-оборонний потенціал, який прямо визначає упевненість її поведінки на міжнародній арені. До інших, не менш важливих ресурсів, що забезпечують розвиток соціуму і визначають статус країни на міжнародній арені, відносяться: її науковий і технологічний рівень; темпи, якість розвитку і структура національної економіки; фінансова й енергетична потужність; розміри і особливості території; природні й людські ресурси; рівень соціальної та етнічної солідарності суспільства; рівень культурної ідентичності; управлінська ефективність політичної еліти. У взаємодії та використанні цих ресурсів виявляється зв'язок внутрішньої і зовнішньої політики. Залежно від міжнародного стану і від потужності учасників світової політики її суб'єкти використовують різні засоби дій, до яких відносяться – сила, примус, переговори, переконання, рокіровки тощо.

 

§ 2. Суб’єкти міжнародних політичних відносин.

 

В сучасному світі на зламі ХХ-ХХІ ст. все більш очевидною стає тенденція зростання чисельності суб'єктів–учасників міжнародних відносин. Окрім суверенних держав та їх урядів на міжнародну політичну арену все активніше висуваються різні (державні й недержавні) міжнародні організації.

У сукупності вони складають ключову ланку механізма дії міжнародних політичних відносин. Серед них, згідно статусу і впливу, слід виокремити два головні різновиди: суб'єкти та учасники. Суб’єкти мають ініціативний характер і наділені міжнародно-правовим статусом; учасники ж – виконують додаткові, приватні функції та, як правило, не мають міжнародно-правового статусу. Але це не принижує міжнародної ролі учасників, адже за складних сучасних умов (напр., недержавні організації, медіатори – посередники у міжнародних конфліктах) можуть досягнути більшого, ніж державні структури.

Держави – наймогутніші та організовані суб’єкти, що зосередили у своїх руках основні засоби впливу на міжнародне життя. Тільки держава наділена правом суверенітету, тільки у держави існують реальні можливості застосування сили в міжнародних відносинах. Саме через державу народи й політичні нації організовано представляють свої інтереси на світовій арені. Держави визначають і контролюють діяльність інших учасників міжнародних зв’язків – своїх адміністративних одиниць (область, край, регіон), громадських організацій, фірм, компаній, індивідів. Існують також і нетипові державні суб’єкти міжнародних відносин (приміром, Ватикан, Тибет). Жодне розвинуте суспільство нині не може існувати поза державою, яка необхідна для організації внутрішнього і міжнародного життя.

Національна держава шляхом створення союзів і коаліцій, двосторонніх і багатосторонніх зв’язків завжди підтримувала баланс сил та інтересів у міжнародній системі, забезпечуючи тим самим необхідний порядок і стабільність. Але процес глобалізації вніс радикальні зміни у становище і статус держави, змусивши її адаптуватися до мінливого і взаємозалежного світу. З’явились нові типи державності – «віртуальні» держави, мікродержави, невизнані держави – де не існує чіткого (чи слабким) поділ на зовнішні та внутрішні справи. Державна влада все частіше і в більшому обсязі мусить передавати частину своїх повноважень наднаціональним структурам, ділити з ними управлінські функції, а отже створювати нові моделі світополітичного управління.

З проблемою щодо суб'єктів міжнародних політичних відносин та їх інтересів нерозривно пов'язані питання про ухвалення зовнішньополітичних рішень, зокрема, у залагоджуванні міжнародно-політичних конфліктів. Дані питання є аспектами однієї цілісної проблеми, оскільки «левова частка» дій в міжнародній політиці націлена на подолання розбіжностей, що виникають, і досягнення консенсусу між країнами світу.

Як свідчить практика, в останні десятиліття незбалансованість міжнародних політичних відносин зростає тому, що на світову арену, крім держав, вийшли також інші самостійні суб’єкти. Це – міжнародні організації, що регулюють ті чи інші відносини між політичними суб’єктами; різні соціальні групи (національні, конфесійні, демографічні тощо), які будують окремі відносини зі своїми прибічниками за кордоном; транснаціональні компанії, що ведуть економічну діяльність у різних країнах; всілякі корпоративні структури (ЗМІ, громадські організації, фонди, туристичні фірми, навіть терористичні угрупування та ін.); окремі публічні особи (колишні політики, вчені – посередники у врегулюванні міжнародних конфліктів)[3].

Міжнародні організації виникли у давнину і вдосконалювалися з розвитком цивілізації, за сучасних умов вони забезпечують процес спілкування держав і націй. Міжнародна організація – це об’єднання держав у відповідності з міжнародним правом і на підставі міжнародного договору для здійснення співробітництва у політичній, економічній, культурній, науково-технічній, правовій та інших сферах. Для цього вона утворює систему органів, має певні права і обов’язки, обумовлені правами і обов’язками держав–учасниць[4].  

Відомо, що міжнародні організації поділяються на міждержавні, або міжурядові – (МУО) та неурядові міжнародні організації – (НМО). Ці типи мають свою специфіку; крім того, виокремлюють їх певні різновиди: політичні, економічні, військово-стратегічні, громадські, екологічні, ідеологічні, культурні, гуманітарні, науково-технічні тощо. Варто зазначити, що багаторівневість є однією з істотних рис сучасних міжнародних відносин. Тому у практиці міжнародного життя ці організації діють на різних рівнях: глобальний (ООН, ЮНЕСКО); регіональний (ЄС, ОАД); надрегіональний (Рух неприєднання, ОПЕК); двосторонній (напр., організація «Україна – США»).

В наш час у світі діє понад 250 міждержавних організацій. Значна роль серед них належить Організації Об'єднаних Націй (ООН), і таким організаціям як Міжнародний Валютний Фонд (МВФ), Світова Організація Торгівлі (СОТ), Рада Європи, ОБСЄ, НАТО, АСЕАН та ін.

Організація Об'єднаних Націй – це всесвітня асоціація держав, створена у 1945 році як постійна дипломатична конференція, стала важливим організаційним механізмом багатогранної взаємодії різних країн з метою підтримки миру і безпеки, сприяння економічному і соціальному прогресу народів світу. Сьогодні її членами є близько 200 країн світу. Основними органами ООН є Генеральна Асамблея, Рада Безпеки і ряд інших інститутів.

Вищим органом Організації Об’єднаних Націй є Генеральна Асамблея, що складається з держав-членів, кожна з яких має один вирішуючий голос. Рішення цього органу не мають примусової сили, але характеризуються значним моральним авторитетом.

Проблемами забезпечення миру займається Рада Безпеки ООН, що складається з 15 членів, п'ять з яких – Великобританія, Китай, Росія, США, Франція – є постійними членами, а інші 10 обираються Генеральною Асамблеєю строком на два роки. Рішення РБ ООН ухвалюються більшістю голосів, при цьому кожен з постійних членів володіє правом вето. У випадку загрози миру Рада Безпеки має повноваження направляти у відповідний регіон місію з підтримки миру або застосовувати певні санкції до агресора, давати дозвіл на військові операції ООН, спрямовані на припинення насильства.

 До загальної структури ООН входять також – Міжнародний валютний фонд (МВФ), що працює з 1945 року і покликаний забезпечувати контроль за стабільністю міжнародної валютної системи та надавати за певних умов фінансову допомогу країнам, які цього потребують; Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР); Міжнародне агентство з атомної енергетики (МАГАТЕ); Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки та культури (ЮНЕСКО); Міжнародний суд ООН та інші. Ці організації органічно влилися у систему міжнародних відносин і як самостійні структури.

ОБСЄ (Організація по безпеці і співпраці в Європі) – міждержавне об’єднання, створене для підтримки безпеки і розвитку співпраці. Членами ОБСЄ є 56 держав Євроатлантичного і Євроазіатського регіонів та низка центральноазійських країн.

Рада Європи — перша міждержавна організація, створена у 1949 році з метою стандартизації європейських підходів до забезпечення громадянських свобод, прав людини, морально-етичних норм і принципів соціальної політики. У її складі близько 50 держав.

СОТ (Світова організація торгівлі) – здійснює глобальне регулювання світової торгівлі, її членами є більше 150 держав, у тому числі Україна з 2008 р. Росія веде переговори про приєднання до СОТ.

НАТО (Північноатлантичний Альянс) – військово-політична організація держав, створена у 1949 році для забезпечення колективної безпеки країн-учасниць Договору; в наш час – це найбільш потужна військово-політична структура світу. У 1949 роду до її складу входило 12 країн, в даний час - 28.

АСЕАН (Асоціація країн Південно-Східної Азії) – організація держав Південно-Східної Азії, створена у 1967 р. Своєю метою проголосила сприяння економічному і культурному співробітництву, миру та стабільності. Є найбільшою серед понад 15 інтеграційних організацій цього регіону.

З 70-х років ХХ століття все більш активну роль, як інструмент регуляції міжнародних відносин, почала відігравати т.зв. «Велика сімка» – неформальна організація провідних країн світу – Великобританії, Німеччини, Італії, Канади, США, Франції, Японії. Ці країни координують свої позиції та дії з міжнародних проблем на щорічних нарадах. У 1991 році на нараду «великої сімки», як гість, був запрошений президент СРСР М.С. Горбачев. Пізніше Росія почала регулярно брати участь в роботі цієї організації; а з 2002 р. Російська Федерація стала повноправним учасником діяльності цієї групи, котра була перейменована у «Групу восьми» (чи «Велику вісімку»).

Зрештою, міжнародні організації можна також диференціювати за спрямованістю їх діяльності:

  •  регіональні – Європейське економічне співтовариство (ЄЕС), Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН), Ліга арабських держав (ЛАД);
  •  економічного характеру – Міжнародна торгова палата (МТП), Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) тощо;
  •  ті, що опікуються окремими галузями світового господарства – напр., Організація країн – експортерів нафти (ОПЕК); Міжнародне агентство з атомної енергетики (МАГАТЕ); Міжнародний телекомунікаційний союз; Всесвітня метеорологічна організація та ін.;
  •  політико-економічні – Організація африканської єдності (ОАЄ), Латиноамериканська ініціатива; Організація американських держав (ОАД);
  •  професійні організації – Міжнародні організації кримінальної поліції (Інтерпол, Європол); «Лікарі без кордонів»;
  •  організації в галузі культури і спорту – ЮНЕСКО, Міжнародний олімпійський комітет (МОК); та демографічні – Всесвітня асоціація молоді (ВАМ);
  •  військові – Організація Північноатлантичного альянсу (НАТО), Тихоокеанський пакт безпеки (АНЗЮС);
  •  громадські організації на допомогу певним напрямам людської діяльності: профспілкові; релігійні; на захист миру і солідарності; з охорони здоров’я (Міжнародний Червоний Хрест); організації зі збереження довкілля - напр., «Грінпіс».

Загалом у сучасному світі налічують близько 27 тисяч неурядових міжнародних організацій. Рост їх чисельності та зростаючий вплив на світові процеси стали помітною тенденцією 2-пол. XX – поч. ХХІ ст. Нині неурядові організації є складовими елементами народжуваного глобального громадянського суспільства.

За своєю суттю вони не заміщають, а лише доповнюють компетенцію і зусилля урядів у міжнародних справах. Неурядові міжнародні організації відрізняються більш складною або рихлою організаційною структурою, можуть бути змішаними, тобто охоплювати громадські організації, неурядові структури і навіть окремих індивідуальних членів.

Міжнародну роль неурядових громадських організацій, зокрема, соціокультурних і економічних, не можна недооцінювати, вона невпинно посилюється. Доречно пригадати, Незалежну Комісію з питань роззброєння та безпеки, створену за ініціативою колишнього прем'єр-міністра Швеції Улафа Пальме, що об'єднала громадсько-політичних і державних діячів 17 країн Європи, Азії, Африки і Америки, зробивши серйозний внесок у формування концепції загальної безпеки[5].

Разом із давно відомими організаціями, такими як Міжнародний Червоний Хрест, Міжнародний Олімпійський комітет, в останні роки з наростанням проблем екології та здоров’я людини значно зріс міжнародний авторитет екологічного руху Грінпіс, організації «Лікарі без меж» тощо. Можна назвати ще ряд об’єднань, які активно беруть участь у формуванні й реалізації світової політики, це – Рух «зелених», Римський клуб, антиглобалісти та інші. Водночас, зазначимо, що для міжнародного порядку і миру все більшу загрозу становлять організації іншого роду – терористичні угруповання, що активізувалися наприкінці ХХ ст. як на Сході, так і на Заході. Боротьба з міжнародним тероризмом стала глобальним викликом для усіх країн світу.

У 2-й пол. XX ст. величезного впливу на світовій арені набули міжнародні монополії – транснаціональні корпорації та банки (ТНК, ТНБ). До них відносяться підприємства, фірми, організації та фінансові установи, що діють через свої філії одночасно у різних країнах світу, метою яких є отримання надприбутків. Серед найбільших з них, безперечно – Microsoft, Coca-Cola, IBM, McDonald’s тощо. Багатогранна діяльність транснаціональних корпорацій не тільки глобалізує економічну ситуацію, а й кардинально змінює політичну систему сучасного світу. Найпотужніші ТНК і ТНБ володіють величезними економічними ресурсами, що надає їм переваги як перед малими, так навіть і перед крупними державами, дозволяє впливати на їх внутрішню політику, економіку та зовнішні геостратегії. На початку XXІ століття в світі налічувалось понад 53 тисячі транснаціональних корпорацій.

В ролі важливих суб'єктів міжнародних політичних відносин виступають і церковні організації. Особливо помітною є активність Римської католицької церкви, більш енергійніше також почала діяти і православна церква; їх святійші глави (папи, патріархи) постійно виступають з ініціативами і пропозиціями щодо вирішення різних міжнародних проблем і конфліктів. Спостерігається пожвавлення відповідної діяльності з боку мусульман, буддистів тощо.

В той же час, нині істотний вплив на трансформацію міжнародних процесів і співпраці здійснює процес глобалізації – розширення і поглиблення взаємообумовленості сучасного миру, формування єдиної системи фінансово-економічних, суспільно-політичних і культурних зв'язків на основі новітніх засобів інформатики і телекомунікацій.

Глобалізація, проте, надає нові можливості перш за все найбільш сильним країнам, чим закріплює систему несправедливого перерозподілу ресурсів планети в їхніх інтересах. Так, американський політик Г. Кіссинджер стверджує: «Глобалізація розглядає мир як єдиний ринок, в якому процвітають найбільш ефективні і конкурентоспроможні. Вона приймає і навіть вітає той факт, що вільний ринок безжально відокремить ефективне від неефективного навіть ціною економічних і політичних пертурбацій»[6]. Таке розуміння і практики глобалізації породжують протидію в багатьох країнах світу і протести громадськості в західних країнах (рух антиглобалізму і альтер-глобалістів).

Провідною тенденцією розвитку міжнародних політичних відносин стало наростання глобальних проблем (викликів і загроз), відповідно, необхідність їх спільного вирішення. Глобальні проблеми, що стоять перед людством, можна розділити на традиційні й нові.

До традиційних відносять – загрози розповсюдження зброї масового знищення, ядерної війни; проблеми збереження навколишнього середовища, вичерпаності багатьох природних ресурсів, наростання соціальних контрастів і злочинності. Загострюються на рівні загальнопланетарних багато соціальних проблем. Світовому порядку все більш загрожує поглиблення прірви у рівні життя народів розвинутого світу (т.зв. «золотого мільярда») і країн, що розвиваються. За даними ООН, приблизно 20% населення Землі споживають близько 90% всіх вироблюваних в світі товарів, тоді як інші 80% населення задовольняються 10% товарів і послуг.

Серед нових викликів світовому порядку слід акцентувати – міжнародний тероризм; наркоторгівлю й піратство; безконтрольність дій ТНК і ТНБ, інформ-комунікацій та ін. Останні десятиліття відмічені також наростанням серцево-судинних і онкологічних захворювань, розповсюдженням СНІДу і наркоманії. Слаборозвинені країни регулярно страждають від масових захворювань і голоду, в результаті яких гине велика кількість людей; через це деякі з них стають джерелом глобального конфлікту цивілізації, регіональної та континентальної нестабільності.

Надійних шляхів вирішення проблем, що загрожують міжнародній стабільності, людство поки не знайшло. Але все більш очевидною стає необхідність заради майбутнього планети рішучого просування по шляху зниження назрілих контрастів в політичному і соціально-економічному розвитку народів Землі.

Тому в умовах глобалізації та постбіполярності все більше виявляється необхідність реформування не тільки міжнародних урядових, а й багатьох неурядових організацій. Значення цих ланок міжнародної політичної системи полягає в тому, що вони чіткіше і більш усвідомлено здатні виразити загальнолюдські цінності й реалізувати їх в політиці. Традиційній «державній дипломатії» мислячі й чесні люди різних країн протиставляють «громадянську дипломатію» – і це не просто активна суспільна діяльність, а можливо «зародок» майбутніх відносин миру, співпраці і взаємодопомоги між людьми різних країн, вираз їх віри в єдність усього людства.

 

§ 3. Механізм функціонування міжнародних політичних відносин.

 

Механізм формування і функціонування міжнародних політичних відносин може бути розглянутий у двох аспектах.

Один з них – це державно-правовий підхід до міжнародної політики, який є певною мірою етатистським, зводячи її лише до відносин держав, дипломатичної гри, військових союзів тощо. Цей підхід особливо поширений з поч. XVII ст., коли представники різних юридичних шкіл сходилися в тому, щоб основним суб'єктом міжнародних відносин вважати національну державу. Останніми роками ця концепція доповнена ширшим – політичним підходом, згідно якого учасниками і суб'єктами міжнародних політичних відносин є також інші суспільні інститути, політичні й политико-культурні організації.

Разом з цим підходом досить широко розповсюдився т.зв. антиетатизм, прихильники якого стверджують, що «головна скрипка» у міжнародних політичних зв'язках на рубежі XX—XXI століть повинна належати не державним, і навіть не політичним організаціям. На їх думку, унаслідок «паралічу влади» і стагнації режимів нинішні уряди втратили авторитет і моральне право нав'язувати мільйонам людей свою політику. Наприклад, американський політолог Дж. Стоун стверджує, що держава «самим фактом свого існування і діяльності перешкоджає виникненню необмеженої свідомості, яка необхідна для підтримки інститутів, що виконують важливі функції для планетарного суспільства»[7].

Мабуть, істина лежить десь посередині. Не дивлячись на появу в к. XX ст. нових реалій світової політики, навряд чи варто «закреслювати» роль держави, бо саме «міждержавні відносини мають головне значення у відносинах між рештою акторів, створюючи для них правові рамки і речові умови, та утворюють точку відліку для позадержавних відносин»[8]. Це аргументується тим, що держава виступає як єдиний загальнонаціональний інститут, що має повноваження укладати договори, починати і закінчувати війни, вступати в офіційні контакти з іншими державами тощо.

В арсеналі засобів міжнародних політичних відносин найважливішими регулятивами постають – група цінностей і норм, що відображають національні інтереси, і так звані загальнолюдські цінності та норми, які головним чином лежать у підвалинах сучасного міжнародного права.

Провідною формою в конгломераті інтересів, які реалізовуються в міжнародній політиці, є національний інтерес – усвідомлена потреба нації в самозбереженні, прогресивному розвитку і забезпеченні безпеки. Оперуючи владними відносинами, держава стає виразником волі нації в міжнародній політиці, прагне зберегти і розвинути національну індивідуальність. Захищаючи позиції політичного «реалізму» в міжнародних відносинах, американський політолог Г. Моргентау вважав інтерес (сформульований як сила і могутність) головним пунктом у пошуці необхідних шляхів у нетрях міжнародної політики. Але в нинішньому взаємозв'язаному світі держави не можуть керуватися лише національним інтересом (у вузькому розумінні), та взаємодіяти лише з позицій сили; держава вимушена зважати на інтереси інших суверенних країн. Тому принцип реалізму обов'язково включає повагу до взаємних національних інтересів, а це вимагає дотримання певних норм поведінки на міжнародній  арені.

У цивілізованому громадянському суспільстві поняття «політичний процес» включає уявлення про суб'єктів, що раціонально діють (у т.ч. на міжнародному рівні), прагнучи досягнення певних, ясно окреслених цілей. Можливість досягнення певної мети пов'язана з її етичною обгрунтованістю, реальністю та легітимністю. Важливе значення також має втілення в міжнародні політичні практики веберіанської концепції «раціоналізації» як закономірності всього суспільного життя.

В світлі цих ідей політичний процес в цивілізованому суспільстві припускає якщо не «абсолютний» консенсус всіх учасників, то принаймні прихильність їх до певних загальних «правил гри». Підкоряючись одним і тим самим етичним імперативам і юридичним нормам, приймаючи загальні правила діалогу, всі головні суб'єкти міжнародних політичних відносин, в ідеалі, змагаються і співробітничають на основі рівноправ'я. При такому підході «ідеальний» політичний процес виглядає як культурний «торг» або узгодження взаимодоповнюючих позицій різних сторін. Тому основна формула подібних міжнародних процесів: «від конфлікту — до консенсусу».

Звідси і вибір політичних пріоритетів міжнародної політики. Сьогодні він заснований на визнанні переваги загальнолюдських цінностей, як безумовного імперативу, над класовими. До їх числа входять – збереження самого життя на планеті, розвиток цивілізації, її різноманіття та засад, охорона природного середовища, боротьба з голодом, бідністю й хворобами, викорінювання міжнародного тероризму тощо. Пріоритетність цих цілей, що є загальнообов’язковими для державно-політичних утворень, охоплюється поняттям «гуманізація політики» і обгрунтовується в рамках концепції так званого «нового світового порядку».

Традиційною формою створення і функціонування міжнародних політичних відносин виступають двосторонні угоди і договори, відомі ще з незапам'ятних часів. Вони  виправдані та корисні, якщо переслідують взаємну вигоду, але, водночас, не спрямовані проти третьої сторони (як горезвісна вісь  «Рим – Берлін – Токіо» за часів ІІ світової війни).

Закінчення «холодної війни», зрозуміло, не ліквідувало миттю всі проблеми, породжені багаторічним протиборством двох систем (напр., лишається проблема просування НАТО на схід). Проте, до кінця XX ст. склалися сприятливі умови для функціонування міжнародної співпраці, яка розглядається в якості альтернативи конфронтації, та є результатом взаємного розуміння і довіри між державами.

Тож важливим досягненням кінця XX ст. є новий арсенал засобів колективного регулювання міжнародних відносин (наочно це демонструє діяльність ООН та ЄС). Так, Європейський Союз володіє основними атрибутами політичної влади у співдружності та здійснює функції контролю за правильним виконанням прийнятих міжнародних договорів і рішень, що синтезують національні та загальноєвропейські інтереси.

Об'єктивна необхідність переходу до міжнародної співпраці диктується глобальними проблемами, які встали перед людством наприкінці XX ст. і відображають загальну тривогу й глобальні ризики. Реальна можливість міжнародної співпраці в цій сфері пов'язана з тенденцією деідеологізації сучасних міжнародних політичних відносин, пріоритету загальнолюдських цінностей і взаємних інтересів. На початку нового тисячоліття весь світ потребує прогресивного розвитку і якісних змін. Від «рівноваги страху» до рівноваги розуму і добросусідства, від підозрілості і ворожнечі до довіри, від вузького національного егоїзму до стабільної міжнародної співпраці — такі принципи нового світового порядку, нового «планетарного мислення».

 

§ 4. Глобальна конструкція політичної системи в умовах сучасних

  геополітичних зрушень.

 

Глобальні світополітичні трансформації сучасності, що здійснювалися наприкінці ХХ – початку ХХI ст., визначили перехід від системи традиційних міжнародних (міждержавних) відносин до нової складнішої системи – глобальних відносин між народами та їх країнами[9]. Відповідно, нині сучасні міжнародні політичні відносини в цілому характеризує яскраво виражена тенденція до глобалізації, тобто розширення, взаємопроникнення, більшої взаємозалежності, доповнення і збагачення.

Під глобальною конструкцією політичної системи світу розуміють об’єктивно створену систему глобальних впливів усіх чинних акторів світової політики, яка ґрунтується на сукупності домінуючих у міжнародній практиці політичних принципів, правових норм і умов економічного та інформаційного обміну, що формуються під впливом реальних процесів світового розвитку епохи глобалізації.

Дійсну картину буття планетарної спільноти, як політичної системи незалежних держав, слід розглядати не тільки по вертикалі – з погляду нерівностей і залежностей, але й по горизонталі – з точки зору складного переплетіння міждержавних відносин. Таким же чином виявляють себе різні аспекти сучасної цивілізації: наприклад, характеристики глобальних проблем людства (продовольча й енергетична проблеми, епідемії та пандемії, стан навколишнього середовища, міжнародний тероризм тощо), інтернаціоналізація фінансово-економічних потоків, розвиток інформаційно-комунікаційних процесів, неможливість розв'язати дилему безпеки зусиллями однієї окремо взятої держави.

Визнання політиками і науковцями багатополярності сучасного світу пов’язане з існуванням у ньому ключових та інших геополітичних центрів. Геополітичний формат політики фіксує не тільки територіальні й політичні інтереси держав – він також концентрує економічні, науково-технічні, етнічні, релігійні проблеми та багато інших аспектів доцентрових і відцентрових тенденцій, які розділяють або зближують країни світу.

Слід враховувати, якщо усередині своєї країни інститут держави має монополію на публічну політичну владу, на значний «діапазон» політичної діяльності в даному соціумі, то на міжнародній арені єдиного центру світової політики немає, там діють у принципі рівноправні, суверенні державні й недержавні суб’єкти. Взаємовідносини між державами у сфері міжнародної політики будуються на ґрунті визнання сувереніте­ту, але складаються по-різному, що не виключає залежності або підпорядкування.

В наш час особливо не можна не враховувати відносну самостійність політики як соціального феномену, який ґрунтується на усвідомленні геополітичних інтересів конкретного суспільства. Провідний чинник, що нині забезпечує політичну вагу держави та її місце в світовому континуумі країн – це опанування нових науково-промислових технологій і комунікацій, розробка унікальних природних копалин, володіння значними енергетичними ресурсами, а не тільки військова потужність та імперські амбіції. Тому в підґрунті тієї чи іншої геостратегії держави полягають принципово різні установки, які визначаються ступенем індустріального або постіндустріального розвитку суспільства. Це, наприклад – відкрита політика, заснована на ідеї всесторонньої співпраці, техніко-комунікаційної та економічної інтеграції; чи політика міжсусідського співробітництва, або інтервенціоністська політика відкритого вторгнення (проникнення) на чужі території, політика шантажу й силового тиску тощо.

Існує чимало підходів і трактувань щодо найбільш значущих характеристик геополітичної структури світу: зокрема, О. Тоффлер визначив існування сільськогосподарської, індустріальної та постіндустріальної цивілізації людства. С. Хантінгтон у концепції «зіткнення і розламу цивілізацій» (1927 р.) оголосив джерелом геополітичних конфліктів – протиріччя між цивілізаціями, потенціали яких нерівнозначні. Тут світ постає розмежованим, розколотим на різні осередки –  західна, східна, православна, латиноамериканська, африканська, ісламська, конфуціанська, буддистська, хінді, японська цивілізації, які відрізняються історією, релігією, культурою, мовою, традиціями тощо. Хантінгтон стверджує, що ці фундаментальні відмінності культури цивілізацій спричиняють найжорстокіші й тривалі конфлікти; нині ці ж самі чинники знов породжують умови для політики протистояння Заходу і Сходу.

Отже, процеси розвитку нашого світу, всієї цивілізації складають масштабну, суперечливу і в багатьох моментах кризову картину; найсерйозніші виклики, передусім, визиває проблема визначення суверенними державами своїх геополітичних цивілізаційних координат.

Геополітика – це не штучно створене поняття, і не формальна концепція.  Геополітичні ідеї виникли і набули наукового змісту в результаті розвитку органістичних теорій суспільства і політики та концепцій географічного детермінізму, які панували в західному філософсько-політичному мисленні з ХУІ по ХІХ ст. (Ж. Боден, Ш.Л. Монтеск'є, Ф. Бродель, І. Гердер, А. Гумбольдт, І. Кант, Г. Гегель, Г. Бокль). Предметом геополітики нині постає аналіз дії законів політики щодо організації контролю та гармонії  влади над простором. Так, К. Грей, відомий американський фахівець в цій галузі, визначає геополітику як «науку про взаємозв'язок між фізичним середовищем (що сприймається, змінюється і використовується людьми) і світовою політикою»[10]. На початку ХХ ст. Р. Челлен, шведський професор, вважав за необхідне поєднання п’яти тісно пов’язаних між собою елементів політики: економічної, демополітики, соціополітики, крато-політики і геополітики, які забезпечують утворення сильної держави з ефективною системою управління.

Як сучасна наука, геополітика, пов’язана з осмисленням нових політичних реалій, що склалися в світі на межі ХІХ–ХХ ст., коли традиційні уявлення про міжнародні відносини базувалися на взаємодії таких факторів як територія, клімат, господарство, ресурси, суверенітет, безпека держав – áкторів міжнародної політики. Зокрема, за рівнем розвитку тих чи інших країн світу, геополітики виділяють: Центр, який досяг високого соціально-економічного рівня; напів-периферію – країни середньої потужності; та периферію, що має низький рівень розвитку (за І. Валлерстайном).

Власний погляд на геополітичні перспективи структур земного простору та міжнародні зносини висловив американський вчений Ніколас Дж. Спайкмен у праці «Стратегія Америки в світовій політиці» (1942 р.), сформулювавши концепцію «Примор'я – Римленд» щодо системи глобальної безпеки в світі.  Переконаний прибічник світового лідерства США, він обґрунтував провідну роль океанічних держав на планеті, які здатні забезпечити власні геостратегічні інтереси. Сполучені Штати Америки (як супердержава), за Н. Дж. Спайкменом, мають всією міццю сприяти утвердженню в Європі та світі свободи, демократії та американського способу життя, тож повноцінно контролювати увесь світ згідно провідної тези: «Той, хто контролює Римленд, контролює Євразію і світ загалом!».

Геополітична характеристика будь-якої держави та вибір нею геополітичної стратегії в міжнародній політиці залежить від ряду об'єктивних чинників, серед яких головними Н. Дж. Спайкмен вважає: специфіку поверхні території, природу кордонів, чисельність населення в країні, наявність (або відсутність) цінних корисних копалин, економічний і технічний розвиток, фінансову могутність, етнічну однорідність, рівень соціальної інтеграції, політичну стабільність, національний дух.

Відповідно до цих критеріїв, держава вступає у геостратегічний союз із іншими державами, частково втрачаючи при цьому свій суверенітет (особливо, коли її геополітичні ресурси незначні), або визначає свої стратегічні пріоритети самостійно (якщо країна має сумарно високий геополітичний потенціал). Ніколас Спайкмен виокремив три найбільших Центри світової могутності: Атлантичне узбережжя Північної Америки, Європейське узбережжя і Далекий Схід – ці світові центри (представлені провідними державами) мають свої геополітичні інтереси і утворюють власні геостратегії, що визначально впливають на всю систему міжнародних політичних відносин.  

Геополітика надзвичайно актуалізувалася в останні два десятиліття; це обумовлено низкою причин. Моделі світоустрою змінюються історично, оскільки в міжнародному житті постійно коригується співвідношення сил, та виявляються ті або інші чинники дезінтеграції світу: географічні (сприятливі або несприятливі території, клімат), цивілізаційні, економічні, національні, ідеологічні, релігійні, військово-політичні проблеми.

Отже, сучасний етап історії людства примітний стрімкістю змін, які характеризує перерозподіл влади у міжнародних відносинах. З одного боку, пішло в минуле протистояння двох наддержав – СРСР і США; таким чином зруйнувалася стара біполярна (двополюсна) система міжнародних відносин і поступово намітилися нові контури світоустрою XXI століття. З іншого – слід визнати, що сам факт розпаду біполярної моделі світу призвів до певного геополітичного хаосу, падіння керованості в системі міжнародних політичних відносин й зростання ролі сили. Намітилося різке посилення боротьби між найбільш впливовими центрами світової політики за перерозподіл влади у планетарному просторі. За амбітним визнанням відомого американського політолога 3. Бжезінського, пострадянський простір (Євразія) є «шахівницею», на якій йде боротьба за світове панування: «Америка ніколи не мала наміру ділити владу на земній кулі з Росією»[11].

Серед наукових дослідників немає єдиної думки про майбутню систему міжнародних відносин. Одні схильні до думки про те, що зараз відбувається формування системи колективного лідерства США, Західної Європи і Японії. Інші – вважають, що треба визнати США єдиним світовим лідером. Треті – не виключають відродження біполярної системи, в якій місце колишнього СРСР в ідеологічному і військово-політичному протистоянні з Заходом може посісти Росія або Китай. Четверті – стверджують про початок становлення мультиполярного (багатополюсного) світу. Зрештою, будь-яка з цих точок зору науковців має право на існування в умовах пост-біполярних процесів, бо спирається на мінливі реальності сучасного світу.

Дійсно, при аналізі сучасних геополітичних процесів слід враховувати, що сьогодні для Заходу склалася сприятлива ситуація з реалізації «сценарію» геополітичного переділу світу. Геополітичні моделі світоустрою (біполярна, монополярна, багатополярна) – це різні форми впорядкування одвічно дезінтегрованого світу. Крім того, геополітичні моделі світу – це також форми розподілу влади в світовому просторі, а розподіл і «частка» влади в світовій політиці багато в чому залежать від сукупної потужності держави, її ресурсів й історичного досвіду. Таким чином, в сучасних умовах геополітичних зрушень, тобто зміни моделей світопорядку і перерозподілу влади в світовому просторі, високорозвинуті країни, як і раніше, мають очевидні переваги.

 

Питання для самоконтролю:

  1. Розкрийте сутність міжнародних політичних відносин, як надскладної світової реальності.
  2. З чого складається система правил поведінки на міжнародній арені?
  3. Що є головним об’єктом аналізу в міжнародних політичних відносинах? У чому полягає ключова особливість предмету політології міжнародних відносин?
  4. Охарактеризуйте змістовні особливості, притаманні міжнародним політичним відносинам?
  5. Які політико-організаційні структури виступають суб'єктами (áкторами) та учасниками міжнародних політичних відносин?
  6. Що складає зміст і сенс головного принципу міжнародних відносин – органічна єдність внутрішньої і зовнішньої політики?
  7. Чому держави – це найбільш могутні та організовані суб’єкти міжнародних політичних відносин?
  8. Розкрийте сутність зовнішньої політики як діяльності суверенної держави з регулювання відносин із іншими áкторами на міжнародній арені.
  9. Надайте сутнісне визначення поняття «міжнародна організація».

10. Як поділяють міжнародні організації за складом, рівнем і напрямками діяльності?

11.  Які органи та організації входять до структури Організації Об’єднаних Націй?

12.  Чому неурядові міжнародні організації вважають складовими елементами глобального громадянського суспільства?

13.  Які основні підходи характеризують механізм функціонування міжнародних політичних відносин?

14.  Що означає «національний інтерес», який держава реалізує в міжнародній політиці?

15.  На чому грунтується вибір пріоритетів сучасної міжнародної політики, і яким цінностям вони відповідають?

16.  До чого призвели глобальні світополітичні трансформації, що здійснилися наприкінці ХХ – поч. ХХI ст.?

17.  Що слід розуміти під глобальною конструкцією політичної системи світу?  

18.  Що фіксує геополітичний формат політики, крім багатополярності сучасного світу?

19.  Із дією яких факторів і політичних реалій пов’язана сучасна геополітика?  

20.  Які принципові установки полягають у підґрунті тієї чи іншої геостратегії сучасних держав?

21.  Розкрийте зміст проблеми визначення суверенними державами своїх геополітичних цивілізаційних координат?

22.  Які гіпотези щодо майбутніх геополітичних моделей світоустрою формулює наука міжнародних відносин?

 

Список використаних джерел та літератури:

1)     Багатуров, А. Международный порядок в наступившем веке [Текст] / А. Багатуров // Международные процессы. - 2003. - №1. – С . 6–23.

2)     Барановский, В.Г. Международные организации как механизмы регулирования международных отношений [Текст] / В.Г. Барановский // Современные международные отношения / Под ред. А.В. Торкунова. – М., 2000.

3)     Бжезінський, З. Велика шахівниця. Американська першість та її стратегічні імперативи [Текст] / З. Бжезінський. – Л.; Івано-Франківськ: Лілея–НВ, 2000. – 236 с.

4)     Грум, Дж. Растущее многообразие международных акторов [Текст] / Дж. Грум // Международ­ные отношения: социологические подходы / Под ред. П. А. Цыганкова. – М., 1998.

5)     Дністрянський, М.С. Геополітика [Текст]: навч. посіб. для вищ. навч. закл. / М. С. Дністрянський ; Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. – Л. : ЛНУ, 2011. - 434 с.

6)     Киссинджер, Г. Нужна ли Америке внешняя политика [Текст] / Г. Киссинджер. – М., 2002.

7)     Клюев, А. В фокусе общечеловеческих проблем [Текст] / А.В. Клюев
, Ю.В. Косов. - Л.: Лениздат, 1989.

8)     Кукулка, Ю. Проблемы теории международных отношений [Текст] / Ю.
Кукулка.; пер. с пол. Васильева Л.В. - М.: Прогресс, 1987.

9)     Международные отношения: теории, конфликты, движения, организации. Изд. 2-е, доп. [Текст]: Под ред. П.А. Цыганкова. – М.: ИНФРА-М, 2009. – 320 с.

10)  Никитин, А. Концепция всеобщей безопасности: революция в мышлении и политике ядерного века [Текст] // Прорыв: становление нового мышления / Громыко А., Хелпиман М. и др. - М., 1988. - С. 229—239.

11)  Ніколаєв, Є. Циклічна динаміка світового розвитку: минуле, сучасність, майбутнє [Текст] / Є. Ніколаєв // Людина і політика. - 2003. - № 4. - С. 92–103.

12)  Современные международные отношения и мировая политика [Текст] / А.В. Торкунов, И.Г. Тюлин, А.Ю. Мельвиль и др.; Отв. ред. А.В. Торкунов. – М.: Просвещение: МГИМО, 2004.  – 991 с.

13)  Сорокин, К.Э. Геополитика современного мира и Россия [Текст] / К.Э.  Сорокин // Полис. - 1995. - № 1.

14)  Сохань, Л.В. У пошуках соціально-історичного сенсу глобалізації [Текст] // Віче. - 2003. - № 4 - С. 70–77.

15)  Хантингтон, С. Столкновение цивилизаций [Текст]/ С. Хантингтон. Пер. с англ. Т.Велимеева,  Ю. Новикова. – М.: ООО «Издательство АСТ», 2003.



[1] Див.: Хантингтон, С. Столкновение цивилизаций [Текст]/ С. Хантингтон. Пер. с англ. Т.Велимеева,
Ю. Новикова. – М.: ООО «Издательство АСТ», 2003; Багатуров, А. Международный порядок в наступившем веке [Текст] / А. Багатуров // Международные процессы. - 2003. - №1. – С . 6-23.

[2] Див.: Кукулка, Ю. Проблемы теории международных отношений [Текст] / Ю.
Кукулка.; пер. с пол. Васильева Л.В. - М.: Прогресс, 1987; Клюев, А. В фокусе общечеловеческих проблем [Текст] / А.В. Клюев
, Ю.В. Косов. - Л.: Лениздат, 1989; Ніколаєв, Є. Циклічна динаміка світового розвитку: минуле, сучасність, майбутнє [Текст] / Є. Ніколаєв // Людина і політика. - 2003. - № 4 - С. 92-103; Сохань, Л.В. У пошуках соціально-історичного сенсу глобалізації [Текст] // Віче. - 2003. - № 4 - С. 70-77; Современные международные отношения и мировая политика [Текст] / А.В. Торкунов, И.Г. Тюлин, А.Ю. Мельвиль и др.; Отв. ред. А.В. Торкунов. – М.: Просвещение: МГИМО, 2004; Международные отношения: теории, конфликты, движения, организации. Изд. 2-е, доп. [Текст]: Под ред. П.А. Цыганкова. – М.: ИНФРА-М, 2009.

[3] Див.: Грум, Дж. Растущее многообразие международных акторов [Текст] / Дж. Грум // Международ­ные отношения: социологические подходы / Под ред. П. А. Цыганкова. – М., 1998.

[4] Барановский, В.Г. Международные организации как механизмы регулирования международных отношений [Текст] / В.Г. Барановский // Современные международные отношения / Под ред. А. В. Торкунова. – М., 2000.

 

[5] Див.: Никитин А. Концепция всеобщей безопасности: революция в мышлении и политике ядерного века // Прорыв: становление нового мышления / Громыко А., Хелпиман М. и др. - М., 1988. - С. 229—239.

[6] Киссинджер Г. Нужна ли Америке внешняя политика. М., 2002. - С.242.

[7] Цит. по: Демидов А. И., Федосеев А. А. Основы политологии. – М., 1994. - С. 251—252.

[8] Элементы теории политики / Пер. с польск. – Ростов н/Д, 1991. - С. 121.

[9] Класична Вестфальська міжнародна система не була глобальною. Вестфальський мир 1648 р. дав початок становленню системи міжнародних відносин, названої потім державно-центристською моделлю світу. Це стало можливим завдяки визнанню принципу національного суверенітету як однієї з головних засад міжнародного спілкування: кожна держава має всю повноту влади на своїй території і визначає свою зовнішню політику, а інші країни зобов’язані поважати це право.

[10] См.: Сорокин, К.Э. Геополитика современного мира и Россия [Текст] / К.Э.  Сорокин // Полис. - 1995. - № 1. - С. 9.

[11] Бжезинский, З. Великая шахматная доска [Текст] / З. Бжезинский. – М.: Международные отношения, 1999. – С. 123.



Создан 04 июн 2015