КАФЕДРА @ UA

 

Тема 3. Види та форми міжнародних відносин

Теорія міжнародних відносин



Головко І.В.,

кандидат політичних наук

 

Тема 3. Види та форми міжнародних відносин

Протягом історичного розвитку людської цивілізації міжнародні відносини завжди займали значне місце у суспільному житті. І наразі одна з провідних ролей у сучасному світі відводиться таким процесам людської діяльності, що пов’язані з певними обмінами і контактами між соціальними групами різних країн, тобто з міжнародними відносинами в широкому сенсі слова (освіта та розвиток держав, формування народностей і консолідація націй, зміна політичних режимів і становлення соціальних інститутів, розвиток економіки, технічного прогресу, науки і культури). На рубежі II і III тисячоліть їхнє значення суттєво зросло, що пов’язано з процесом глобалізації світового співтовариства, коли сучасні країни перебувають у стані різноманітних і багатогранних взаємодій.

Видова структура міжнародних відносин. Міжнародні відносини є особливим видом суспільних відносин і сьогодні розглядаються як система міждержавних і недержавних взаємодій у глобальному, регіональному масштабі або на рівні двосторонніх відносин. Метою таких взаємодій і відповідно метою міжнародних відносин є створення сприятливих умов для функціонування і розвитку суб’єктів взаємодії (суб’єктів міжнародних відносин). Міжнародні відносини носять об’єктивний характер. Для повного уявлення про систему міжнародних відносин необхідно виділити їхні види. Відомий французький дослідник М. Мерль запропонував „критерій локалізації”. Відповідно до цього критерію, специфіка міжнародних відносин визначається як „сукупність угод або потоків, які перетинають кордони, або ж мають тенденцію до перетинання кордонів”. Виходячи з факту поділу світу на держави, що зберігають суверенітет над своїми територіальними межами, таке розуміння дозволяє як враховувати особливості кожного етапу в розвитку міжнародних відносин, так і не зводити їх до міждержавних взаємодій. Відносини між великими державами та іншими державами не є однозначно анархічними, оскільки залежать в основному від волі великих держав.

Американський політолог К. Уолтц виділив три основних принципи структури міжнародних відносин („структурна тріада”). По-перше, держави насамперед керуються мотивом виживання. По-друге, учасниками міжнародних відносин залишаються лише держави, так як інші актори не наздогнали і не перегнали провідні держави за наявністю повноважень і владних можливостей. По-третє, держави неоднорідні і відрізняються можливостями та потенціалом.

Видова структура міжнародних відносин охоплює ряд специфічних взаємодій між їх учасниками, кожна з яких пов’язана з окремою, відносно відмежованою від інших сферою діяльності людей. Узагальнюючи висловлені в цьому відношенні в науковій літературі позиції, можна говорити про різні типи, види, рівні і стани міжнародних відносин. Серед видів міжнародних відносин традиційно виокремлюють зовнішньополітичні та зовнішньоекономічні, а починаючи з другої половини XX ст., також відносини у сфері культури та інформації.

Найважливіші поняття видової структури міжнародних відносин широко застосовуються як у спеціальній, так і в загальній літературі, незважаючи на те, що їхнє трактування має доволі розмитий характер, а питання про співвідношення видів —фактично не вирішене.

Проблеми ієрархічного ранжування видів. Істотною проблемою наукового розуміння співвідношень видів міжнародних відносин є досить поширене ототожнення зовнішньополітичних відносин з міжнародними. У сучасній теорії міжнародних відносин зовнішньополітичні відносини між державами переважно ставлять на вершину ієрархії, враховуючи ідею узагальнюючого характеру політики. Час, специфіка і рамки політичних відносин визначені науковцями досить чітко, але стосовно їхніх характеристик та особливостей досі продовжується гостра полеміка.

Міжнародні відносини розгортаються й існують на різних масштабних рівнях (по вертикалі) і проявляються на різних групових рівнях (по горизонталі).

1. По вертикалі ― масштабні рівні:

● глобальні міжнародні відносини ― це відносини між системами держав, найбільшими державами; такі відображають світовий політичний процес в цілому.

● регіональні (субрегіональні) відносини ― це відносини між державами певного політичного регіону у всіх галузях життєдіяльності суспільства, що мають більш конкретні прояви і що носять багатосторонній характер.

● відносини у рамках конкретної міжнародно-політичної ситуації можуть бути досить різноманітними, але завжди носять конкретно-історичний характер. Вони включають в себе різні типи відносин і можуть втягувати у свою сферу кілька держав, зацікавлених в тому чи іншому вирішенні ситуації, що склалася. У міру подолання даної ситуації розпадаються і сформовані відносини.

2. По горизонталі ― групові рівні:

● групові (коаліційні, міжкоаліційні) відносини реалізуються через взаємини груп держав, міжнародних організацій і т.д.

● двосторонні відносини — найбільш поширена форма міжнародних відносин між державами і організаціями.

Для кожного з цих рівнів у системі міжнародних відносин характерна наявність спільних рис і специфічних відмінностей, які підпорядковуються загальним та окремим закономірностям. Тут доцільно виділити відносини всередині одного рівня і відносини між різними рівнями по вертикалі і по горизонталі, накладаючи їх один на одного.

Моделі видової структури міжнародних відносин. Відповідно до цього виділяють наступні види міжнародних відносин, кожен з яких має власні структуру, функції, процес розвитку (Див. Рис.1):

  1. Політичні — грають головну роль в ієрархії видів міжнародних відносин, оскільки синтезують, детермінують всі інші види відносин. Політичні стосунки знаходять своє вираження в реальній політичній діяльності елементів політичної системи держави. Якщо виходити з того, що політика об’єднує діяльність людей у галузях економіки, соціальних відносинах, культурі, освіті, науці і т. д., то можна зробити висновок, що політичні відносини інтегрують усі інші їхні види, кожен з яких виступає як поодиноке явище. Політика узагальнює будь-які види людської діяльності, оскільки суб’єкти у міжнародних відносинах завжди користуються політичними засобами. Цей погляд поширений насамперед у політичних науках, зокрема у працях Я. П’єтрася, А. Камінського та інших політологів.
  2. Економічні і науково-технічні. У сучасних умовах ці два види міжнародних відносин практично невідокремлені, і, крім цього, не можуть існувати окремо від політичних відносин. Зовнішня політика спрямована, як правило, на захист економічних стосунків, що впливають на формування світового ринку, міжнародного розділення праці. Стан економічних стосунків багато в чому визначається рівнем розвитку виробництва і продуктивних сил держав, різними моделями економіки, наявністю природних ресурсів та іншими чинниками.
  3. Ідеологічні відносини — відносно самостійна частина політичних відносин. Роль і значення ідеологічних відносин змінюється залежно від зміни ролі ідеології в суспільстві. Але просліджується загальна тенденція — до зростання ролі ідеології, а отже, і ідеологічних відносин.
  4. Міжнародно-правові відносини передбачають регулювання взаємин учасників міжнародного спілкування правовими нормами і правилами, про які ці учасники домовилися. Міжнародно-правовий механізм дозволяє учасникам захистити свої інтереси, розвивати відносини, запобігати конфліктам, вирішувати спірні питання, підтримувати мир і безпеку на користь всіх народів.
  5. Військово-стратегічні стосунки, до яких відноситься досить широка сфера специфічних суспільних, міжнародних стосунків, так або інакше пов’язаних з прямим або опосередкованим створенням, нарощуванням, перерозподілом військової сили. Створення ядерної зброї радикально змінило характер, масштаби та інтенсивність військово-політичних стосунків держав: союзницькі, конфронтаційні, коопераційно-конфронтаційні.
  6. Культурні відносини, в основі яких лежать процеси інтернаціоналізації суспільного життя, взаємопроникнення і збагачення культур, систем освіти, бурхливий розвиток засобів масової інформації. Загалом, основне значення в їхньому розвитку мають неурядові організації.

 

Рис. 1. Мета, види та масштаби міжнародних відносин.

Логічно також стверджувати, що в будь-якій сфері міжнародних відносин існують досить виразні особливості та закономірності, а тому досить часто виникає невідповідність між політичними, економічними, культурними або будь-якими іншими інтересами і цілями держав.

Інша класифікація видів міжнародних відносин:

1. За сферами суспільного життя — економічні, політичні, воєнно-стратегічні, культурні, ідеологічні;

2. На основі взаємодіючих суб’єктів — міждержавні, міжпартійні, відносини між різними неурядовими асоціаціями, приватні тощо.

Позиції Я. П’єтрася та Ґ. Морґентау. Політологічний підхід стосовно проблеми ієрархічного ранжування видів міжнародних відносин найкраще презентує Я. П’єтрась, стверджуючи, що „...теорія міжнародних відносин має конкретизувати теорію політики, враховуючи, правда, дуже виразну специфіку досліджуваних суспільних відносин”. Політика як специфічна сфера людської діяльності, на думку Я. П’єтрася, є однією з найважливіших складових міжнародних відносин, вона великою мірою визначає їхній характер та зміст. Антитезою до панівної позиції політики є твердження, що кожний із видів міжнародних відносин має власну, відносно відмежовану (автономну) від інших сферу, а саме їх поняття потрібно розглядати як узагальнююче. З усіх конкретних теорій зовнішньої політики найбільш відомою вважається теорія Ґ. Морґентау. Він визначає зовнішню політику перш за все як політику сили, в якій національні інтереси підносяться над будь-якими міжнародними нормами, принципами і тому сила (військова, економічна, фінансова) перетворюється на основний засіб досягнення поставлених цілей. Звідси випливає і його формула: „Цілі зовнішньої політики повинні визначатися в дусі національних інтересів і підтримуватися силою”. Зокрема, Ґ. Морґентау, формулюючи основні принципи реалізму, стверджував, що зовнішня політика керується власними реаліями та закономірностями і тому зберігає автономію від інших видів міжнародних відносин. У підсумку вона завжди є боротьбою за владу в міжнародному середовищі, тобто за легалізацію права впливати на зміст і характер процесів, що у ньому відбуваються. Ґ. Морґентау зазначає, що суб’єкти міжнародних відносин не завжди діють політично чи з політичних міркувань.

Поняття зовнішньої політики. Інтерпретації. Зовнішню політику та пов’язані з нею відносини найбільше досліджували в теорії міжнародних відносин. Це зумовлено переважанням в ній етатичних теорій, а також тим фактом, що теорія міжнародних відносин формувалася під сильним впливом політології (особливо в 50-60-х роках XX ст.). Однак поняття зовнішньої політики, як і політики взагалі, залишається надзвичайно дискусійним. Кожна держава, незалежно від її географічного положення, політичного режиму, техніко-економічного та наукового потенціалу є частиною системи міжнародних відносин. Крім поняття „міжнародні відносини” широко вживається і таке поняття як „зовнішня політика”. Кожна політична одиниця, тобто держава, в межах своїх можливостей, економічних, соціальних та етнічних особливостей визначає для себе тактичні та стратегічні зовнішньополітичні цілі. Діяльність, спрямована на реалізацію цих цілей, і являє собою суть „зовнішньої політики”. Таким чином, зовнішня політика — це система дій міжнародного актора, спрямована на забезпечення впли­ву на поведінку інших суб’єктів міжнародних відносин та пристосування до наслідків процесів міжнародної системи. Також, можна зазначити, що зовнішня політика це діяльність держави на міжнародній арені, яка регулює відносини з іншими суб’єктами зовнішньополітичної діяльності: державами, зарубіжними партіями та іншими громадськими організаціями, всесвітніми і регіональними міжнародними організаціями.

У XVIII—XIX ст. поняття „зовнішня політика” переважно трактували як дипломатичну діяльність держави або мистецтво здійснювати відносини між державами. Проблема дефініції зовнішньої політики, однак, полягає в тому, що визначення або мають загальний характер, або зводяться до процесу прийняття рішень у цій сфері. Дж. Франкел трактує зовнішню політику як сукупність дій та прийнятих рішень у відносинах з іншими державами. Найістотнішими елементами є поняття „дії” та „рішення”, поєднання яких і визначає поведінку держави в міжнародному середовищі.

Існує досить багато дефініцій поняття „зовнішня політика”. Наведемо найпоширеніші інтерпретації:

 1. Зовнішня політика випливає з внутрішньої, позаяк вона є проявом однієї з двох найважливіших функцій суверенної національної влади — зовнішньої. Ії регулює внутрішнє законодавство, оскільки цілі та принципи зовнішньої політики формулює національний парламент, а реалізує уряд.

2. Зовнішня політика держави може також трактуватись як загальний курс та діяльність її політичного керівництва у міжнародних відносинах, що спрямовані на реалізацію визначених ним інтересів та цілей через систему інтеракцій з іншими суб’єктами міжнародних відносин.

 3. Зовнішня політика ― це загальний курс держави в міжнародних справах. Вона регулює відносини даної держави з іншими державами і народами відповідно до його принципів і цілей, які реалізуються різними способами і методами.

4. Зовнішня політика автономізується від внутрішньої через її виразну особливість. Це твердження випливає з факту нетотожності внутрішнього та зовнішнього середовищ держави. Тобто, зовнішня політика, порівняно з внутрішньою, має виразну специфіку, оскільки реалізується у міжнародному середовищі, особливості якого визначають її зміст і форми. Таким чином, особливостями зовнішньої політики є:

● відсутність владного характеру. Якщо внутрішня політика є діяльністю щодо здійснення влади, то суб’єктами та об’єктами зовнішньої політики виступають держави як суверенні утворення, жодне з яких не може (не повинно) нав’язувати свою волю іншому. Звичайно, у реальних міжнародних відносинах трапляється домінування одних держав над іншими, проте воно визнається не нормою міжнародних відносин, а її порушенням;

● зумовленість певним етапом розвитку міжнародних відносин і конкретною ситуацією на міжнародній арені. Визначення й реалізація державою цілей у зовнішній політиці, особливо формування програм та організація дій, мають здійснюватися з урахуванням дій і цілей інших суверенних держав. Внутрішня політика має відносну автономію стосовно зовнішніх чинників;

● залежність не тільки від держави, що її здійснює, а й від ступеня погодженості або конфлікту інтересів даної держави з інтересами та устремліннями інших держав; залежно від ступеня узгодженості цих інтересів проведення зовнішньої політики полегшується або утруднюється;

● наявність власного інституціонального забезпечення. Повноваженнями щодо здійснення зовнішньої політики наділяються вищі органи законодавчої та виконавчої влади. Найбільше таких реальних повноважень залежно від форми державного правління є у глави держави або прем’єр-міністра. Водночас у державі існують і спеціальні інститути, призначення яких полягає в безпосередній реалізації зовнішньої політики. Головним таким інститутом є міністерство закордонних справ з мережею закордонних дипломатичних представництв.

Цілі зовнішньої політики – зумовлюються суспільно-політичним ладом, формою державного правління, типом політичного режиму, історичними особливостями, геополітичними умовами та іншими чинниками. Найголовнішими цілями зовнішньої політики є:

● національна безпека – стан держави, який дає їй можливість зберігати свою цілісність і виступати самостійним суб’єктом системи міжнародних відносин. Національна безпека означає захищеність життєво важливих інтересів особи, держави й суспільства, державних кордонів, територіальної цілісності, суспільно-політичного ладу, економіки, культури країни від внутрішньої та зовнішньої загрози;

● збільшення сили держави – покращення її економічного, політичного, воєнного, інтелектуального і морального потенціалу. Одним із вирішальних чинників є авторитет держави, для якого найважливішим є професіоналізм зовнішньої політики;

● зростання престижу держави і зміцнення міжнародних позицій. Умовою реалізації цієї мети є суспільне виконання двох інших важливих цілей зовнішньої політики. Усі три цілі тісно взаємопов’язані.

Англійський економіст Дж. Беллерс, поділив цілі зовнішньої політики держав на анархістські та нормативні. Анархістські цілі полягають у прагненні держав до свободи дій, саморегулювання, усунення впливу на їхню політику з боку інших держав та міжнародних організацій. Нормативні цілі полягають у намаганні держав досягти певного міжнародного порядку, врегулювати за допомогою права та міжнародних організацій стосунки між собою. Дж. Беллерс, зазначає, що для досягнення цих двох цілей держави застосовують дезінтегративні та інтегративні методи. До дезінтегративних методів належать насильство, тиск і втручання у внутрішні справи інших держав. Під інтегративними методами розуміють компроміс, консенсус та позбавлення можливості застосовувати силу у відносинах з іншими державами.

Що стосується функцій зовнішньої політики, то виділяють: захисну, позиціонувальну і прагматичну, які є конкретизацією зовнішніх функцій держави (оборонної, дипломатичної і співробітництва). Захисна функція ― захист суверенітету і територіальної цілісності держави від зовнішніх посягань, а також прав та інтересів держави та її громадян за кордоном. Позиціонувальна функція ― полягає у представництві держави в зовнішніх відносинах через її відповідні органи, а також інформування через ці інституції керівних органів держави про політику, прагнення, наміри інших держав. Прагматична функція ― полягає в організації і використанні міжнародних контактів, базується на втіленні в життя зовнішньо- та внутрішньополітичних концепцій, доктрин і програм держави.

Зовнішньополітичні відносини. Зовнішня політика держави визначається її внутрішнім життям і внутрішньою політикою. Саме остання зумовлює напрями і засоби зовнішньої політики держави. З іншого боку, зовнішня політика не лише задовольняє інтереси внутрішнього життя, а й вносить певні корективи до внутрішньополітичних курсів, впливає на зміну загальнополітичної ситуації в країні. Взаємодіючи з іншими державами та їх об’єднаннями, кожна з держав впливає також на міжнародний клімат, визначає характер міжнародних (міждержавних) стосунків. Поведінку держави переважно розглядають як реакцію на зовнішні чи внутрішні подразники, якщо вона є об’єктом дій. Якщо держава діє з метою реалізації власних інтересів (інтенцій), вона є суб’єктом. Дії держави можуть мати характер адаптації до міжнародного середовища або інтенції щодо нього.

 В обох випадках дії і взаємодії виникають на межі між внутрішнім та зовнішнім середовищами держави і являють собою специфічну сферу їхньої діяльності. Власне цей аспект зауважив В. Веллейс, визначаючи зовнішню політику як „простір політичної поведінки держави, певний зв’язок між її внутрішніми справами та міжнародним середовищем”. Зовнішня політика має подвійну природу, оскільки зумовлена як внутрішніми проблемами держави, так і можливостями та обмежувальними чинниками, які створює зовнішнє середовище. Загальний курс держави у сфері зовнішньої політики переважно розглядають як її поведінку у міжнародному середовищі. Поведінка держави випливає із реакції її політичного керівництва на зовнішні чи внутрішні подразники. У міжнародних відносинах держава може бути об’єктом дій з боку інших держав, міжнародних організацій, суспільних груп чи окремих осіб.

Типи зовнішньої політики держави. Всі держави у своїй зовнішній політиці намагається найбільш оптимально реалізувати свої національні інтереси, тому на міжнародній арені кожна з них діє по-різному. На цій основі виділяють чотири види зовнішньої політики держав:

1. Агресивна політика, яка характеризується прагненням держав досягти експансіоністських цілей методом розв’язання внутрішніх проблем засобами зовнішньої політики. Тобто, така політика полягає у формуванні власної внутрішньої політики та у прагненні пристосувати (за допомогою зовнішньої політики) або примусити до змін у внутрішній і зовнішній політиці інші держави.

2. Активна політика будується за допомогою пошуку балансу сил між внутрішньою та зовнішньою діяльністю держави, успішного виконання нею ролі суб’єкта міжнародної політики;

3. Пасивна політика, що властива для слабких в економічному, політичному і військовому відношеннях держав, які намагаються пристосуватися до міжнародного середовища, перевівши свою зовнішню політику на позиції інших держав. Фактично така політика є відмовою від власного суверенітету або його частини;

4. Консервативна політика пов’язана з прагненням колишніх „великих” держав зберегти свої впливи на міжнародній арені та досягти колишнього балансу між внутрішньою та зовнішньою політикою. Така політика характерна для деяких колишніх супердержав. Як приклад, можна навести дії Великобританії у відповідь на аргентинське вторгнення в 1984 році на Фолькленди-Мальвіни.

Концептуальні схеми Дж. Беллерса та Дж. Розенау. Виходячи зі співвідношення цілей та засобів дій держав у міжнародному середовищі, англійський економіст Дж. Беллерс розробив класифікацію зовнішньої політики. Зокрема, науковець виділяє чотири типи зовнішньої політики:

 1. Місіонерська політика визначається нормативними цілями та дезінтегративними методами. Держава прагне нав’язати іншим державам певні правила поведінки, власні моральні, ідеологічні чи релігійні цінності, суспільний устрій тощо. У разі будь-якого спротиву з боку об’єкта дій вона схильна до тиску, шантажу, погроз, збройного насильства та інтервенції.

 2. Ліберальна політика формується на перетині анархістських цілей та інтегративних методів. Її змістом є намагання держави зберегти власну свободу дій, не допустити впливу з боку інших держав, послуговуючись дипломатичними засобами.

 3. Пацифістська політика виникає на перетині нормативних цілей та інтегративних методів. Вона спрямована на запровадження міжнародного порядку, але принципово не допускає у взаємодіях держав будь-які силові засоби.

 4. Тоталітарна політика випливає з анархістських цілей та пов’язана зі застосуванням дезінтегративних методів. Вона жорстока та безоглядна, оскільки держави послідовно відкидають будь-який міжнародний порядок і не зупиняються перед застосуванням сили для досягнення мети.

Будь-яка зовнішня політика є спробою адаптувати національну суспільно-політичну систему до міжнародної, а загалом можна стверджувати, що вона спрямована на досягнення та підтримання динамічної рівноваги між ними. Дисонанс між станами внутрішньої та міжнародної систем робить імовірність такої рівноваги досить гіпотетичною. Реально завжди існує певний дисбаланс станів, який визначає міру активності зовнішньої політики держав. Виходячи з аналогічного розуміння зовнішньої політики держави, Дж. Розенау визначає чотири її можливі типи:

1. Слабка зовнішня політика випливає із загальної слабкості держави та полягає в її підпорядкуванні впливові міжнародного середовища. Підтримання внутрішніх структур держави здійснюється через узгодження їхньої діяльності із зовнішніми впливами.

2. Агресивна політика держави в міжнародному середовищі спирається на достатній для його зміни рівень могутності й випливає з незадоволення правлячої політичної еліти міжнародним порядком та статусом певної держави у ньому.

3. Активна зовнішня політика є наслідком прагнення держави одночасно змінювати своє внутрішнє та міжнародне середовища, досягаючи динамічної рівноваги між ними.

 4. Консервативна політика, з погляду Дж. Розенау, є оптимальною зовнішньою політикою, яка ґрунтується на вже досягнутому пункті рівноваги між середовищами, який держави намагаються зберегти. Політичні еліти спрямовують свої зусилля на збереження status quo, розглядаючи будь-які його зміни як такі, що загрожують їхнім інтересам. Очевидно, що таку зовнішню політику провадять держави, задоволені міжнародним порядком та своїм місцем у ньому.

Ще одна із запропонованих Дж. Розенау класифікацій базується на ідеї співвідношення значних та незначних змін, що відбуваються у безпосередній інтеракції між внутрішнім і зовнішнім середовищами держави. У цій класифікації зміни набувають характер процесу, що об’єктивно визначає стан політичних стосунків між державами і є незалежною змінною. Тобто, політична влада не може контролювати зміни, що відбуваються у внутрішній та міжнародній системах, але сприймає їх як ситуацію (внутрішню чи зовнішню), на яку вона змушена реагувати.

 Виходячи зі співвідношення значних і незначних змін у внутрішньому і міжнародному середовищах, Дж. Розенау окреслив ще чотири типи зовнішньої політики держави:

1. Конвульсивна зовнішня політика держави здійснюється у найважчий для неї період часу. Її політичне керівництво знаходиться у постійному „цейтноті”, що спричинений стрибкоподібними змінами внутрішньої і міжнародної ситуації держави. Внаслідок цього, зовнішня політика втрачає логіку та стає сукупністю різноспрямованих та хаотичних дій ad hoc, які стосуються спроб вирішувати найнагальніші проблеми, що стоять перед країною. Тобто, у цьому випадку зовнішня політика держави визначається незалежними змінними внутрішнього і міжнародного середовищ та може розглядатися як реакція на їх евентуальний стан.

 2. Динамічна політика держави випливає із комбінації значних змін у її внутрішньому середовищі та збереженні відносної сталості міжнародного середовища. Швидкі позитивні зміни в економічній системі країни, прискорений розвиток її культури призводить до того, що політичне керівництво зосереджує свою увагу на проблемах зовнішнього середовища, керуючись щодо нього власними інтенціями. Його дії спрямовуються на ініціювання змін міжнародного середовища у напрямку становлення нового міжнародного порядку, що відповідав би певній еталонній візії керівництва держави. Така політика відрізняється інтенсивністю та динамізмом, оскільки у цьому випадку зростаюча сила держави постійно розширює можливості, якими диспонує політичне керівництво.

 3. Поміркована політика здійснюється державою тоді, коли її влада опирається на внутрішню політичну та економічну стабільність, що дає їй змогу у динамічній і нестабільній міжнародній ситуації зберігати загальну лінію поведінки та власний суверенітет. Ідеться про можливість збереження власного політичного статусу та поступову адаптацію до змін у міжнародній системі.

 4. Стабільна зовнішня політика є наслідком збіжності станів відносного status quo як у внутрішньому, так і у зовнішньому середовищах держави. Тобто, ситуація, в якій реалізується такий тип політики, є близькою до ідеальної, за якої від політичного керівництва держави не вимагається ухвалення складних рішень, навпроти, вони мають, переважно, рутинний характер.

З огляду на якісні зміни найважливіших параметрів міжнародно-політичних ситуацій, можна виокремити три найважливіші типи зовнішньополітичних відносин:

 1. Партнерські відносини безпосередньо пов’язані з тим, що певна кількість держав підтримує між собою стосунки, які відзначаються взаємним підтриманням їхніх зовнішньополітичних дій. Вони можуть стосуватися формування спільної позиції з певних питань міжнародної діяльності, надання допомоги та підтримання у здійсненні зовнішньополітичних акцій, взаємних гарантій безпеки, підготовки військових спеціалістів, проведення спільних навчань підрозділів і об’єднань збройних сил тощо.

 2. Конфронтаційні відносини полягають у політичному протистоянні між сторонами та ґрунтуються на неприйнятті політики одна одної. Вони включають дипломатичний демарш, воєнне суперництво, загрозу силою або її застосування одна проти одної. Опосередковано такий тип відносин формується у районах „життєво важливих інтересів” або виявляється в поширеній практиці підтримання „противника свого противника”.

 3. Домінантні відносини складаються між державами, якщо одна з них контролює іншу через економічну залежність, нагляд над політичним керівництвом, присутність на її території своїх військ або навіть окупацію її території. Домінування може мати протекціоністський характер, коли сильніша держава бере на себе функції захисту слабшої. Силовий характер домінування є формою диктату сильнішої держави, яка змушує слабшу до певних дій чи бездіяльності.

Доктринальні основи зовнішньої політики. Звернемо увагу на те, що метою зовнішньополітичної доктрини є надання загальних правил для проведення зовнішньої політики, шляхом вирішенням ситуацій що виникають у міжнародних відносинах. Ці правила дозволяють політичним керівникам нації діяти у полі міжнародних подій і пояснювати дії нації щодо інших народів. Доктрини, як правило, не призначені для уособлення в собі негативних напрямів політики. Історичними прикладами таких доктрин можуть слугувати доктрини Дж. Монро, Пальмерстона, Т. Блера, Г.С. Трумена та інші. Наприклад, визначною рисою доктрини п’ятого американського президента Дж. Монро було проголошення того, що спроби подальшої колонізації або втручання у внутрішні справи держав, розташованих на обох Американських континентах, розглядатимуться США як акт агресії безпосередньо проти Америки та призведуть до військового втручання з їхнього боку. В той самий час доктрина містила положення про те, що Сполучені Штати Америки не втручатимуться у внутрішні справи існуючих колоній або європейських країн. Доктрина була проголошена в той час, коли багато з-поміж латиноамериканських держав знаходилися на межі проголошення незалежності від Іспанської імперії. Сполучені Штати Америки, приєднуючись до побоювань Великої Британії, намагалися унеможливити отримання влади над колишніми іспанськими колоніями будь-якою європейською державою.

Дилема безпеки. Питання забезпечення безпеки завжди знаходилися в центрі уваги теорії та практики міжнародних відносин. Одним із впливових і розроблених теоретичних напрямків, який зробив істотний внесок у дослідження проблем міжнародної безпеки, є напрямок політичного реалізму, заснований на поглядах Фукідіда, Н. Макіавеллі, Т. Гоббса, геополітичних теоріях Ф. Ратцель, Х. Маккіндер, Н. Спайкмена, і остаточно оформився в роботах Ґ. Морґентау та його послідовників. У рамках політичного реалізму підкреслювалася егоїстична природа держави, передбачалася висока ймовірність насильства, військово-політичної конфронтації та конфліктів між державами, вирішальна роль сили в їхньому вирішенні. Реалістична парадигма як школа політико-силового мислення довгий час була пануючою в теорії та практиці міжнародних відносин. Реалізм обґрунтував феномени війни, імперіалізму, конфронтації, альянсів, державного суверенітету як права на здійснення власної лінії у внутрішніх і зовнішніх справах, національного інтересу, балансу сил та загроз. Найважливішими діючими акторами міжнародної арени на основі реалізму вважалися суверенні держави, які в умовах анархії і панування сили змушені вживати заходів для забезпечення власної безпеки, захищати свої національні інтереси, посилювати свій вплив у світі. Вирішальним фактором у цій боротьбі є військово-політична сила. Теорія реалізму розглядає силу як фундаментальну перевагу в міжнародних відносинах, національні інтереси ― як провідні принципи політиків, баланс сил ― як засіб реалізації даних інтересів без ведення війни, а держави ― як єдино значущі актори в міжнародних відносинах. У рамках реалістичної парадигми були сформульовані різні концепції. Серед них дослідники виділяють неореалістичні концепції та неокласичні реалістичні концепції. Неореалістичні концепції аналізують варіанти розвитку міжнародної ситуації у світі, а саме характер і перспективи міжнародного співробітництва, можливість альянсів різних держав, ймовірність конфронтації і війни. Неокласичний реалізм вивчає зовнішньополітичні стратегії держав.

Дослідники виділяють також так званий „наступальний” реалізм і „оборонний” реалізм, які по-різному бачать логіку дилеми безпеки у міжнародних відносинах. Представниками „оборонного” реалізму є К. Уолтц (концепція балансу сил), Д. Копеленд (теорія динамічних змін), Р. Джервіс, Б. Міллер (теорія співробітництва великих держав), С. Уолт (теорія балансу загроз), а також автори інших теорій ― Крістенсен, Дж. Шнайдер та ін. Дилема безпеки виникає, коли „держава, що прагне до підвищення своєї безпеки за допомогою нарощування озброєнь, ненавмисно приводить в дію ланцюг подій, які у підсумку знижують його безпеку”. Розглядаючи дилему безпеки, прихильники „оборонного” реалізму вважають доцільним прагнути до відносної, а не до абсолютної силової зверхності. Наявність дилеми безпеки, на їхню думку, не обов’язково призводить до підвищення конфронтації в міжнародних відносинах. У теорії балансу загроз відзначається, що держави частіше утворюють коаліції не проти сильної держави, що загрожує їх інтересам у довгостроковій перспективі, а проти тієї держави, яка загрожує їм сьогодні або в найближчому майбутньому. Сприйняття лідерами держав розстановки сил у світі і конкретної ситуації також впливає на рівень міжнародної конфліктності.

Прихильники „оборонного” реалізму не вважають анархію в міжнародних відносинах непереборною, і сам феномен безпеки розглядають як поняття відносне, а не абсолютне, обумовлене силовою перевагою. Представниками „наступального” реалізму є Р. Гілпін (теорія гегемонії), Дж. Кулгар (теорія переходу сили), Р. Швелер (теорія балансу інтересів), Ф. Закарія (державно-центристський реалізм), У. Уолфорт (теорія гегемоністської зовнішньої політики), а також автори інших теорій ― Дж. Міершаймер, Е. Лебс та інші. У рамках „наступального” реалізму стверджується, що анархія є постійним стимулом для експансії, тому держави прагнуть нарощувати свої сили в порівнянні з силами інших держав і вдаються до експансії в тих випадках, коли вигоди від подібної політики перевершують витрати. Тому „в умовах анархії і невизначеності держави повинні вдаватися до військового будівництва, односторонньої дипломатії, ізоляціоністської економічної політики та експансії”. „Наступальний” реалізм заснований на інших положеннях і принципах, ніж „оборонний”. Прихильники „наступального” реалізму виходять з того, що інтереси одних держав не можуть збігатися з інтересами інших держав, між ними завжди існує конфлікт, а головною метою будь-якої держави є отримання доступу до різних ресурсів . Заради отримання такого доступу та захисту своїх інтересів держава використовує силу, поки це вигідно. Саме наявність сильної держави і прагнення до гегемонії забезпечує стабільність у міжнародних відносинах, оскільки ніхто не буде відкрито протистояти свідомо більш сильному і могутньому противнику. Прихильники „наступального” реалізму також виходять з того, що між державами ведеться постійне змагання за досягнення безпеки, заперечують перспективи успішного міжнародного співробітництва, стан стабільного світу вважають практично недосяжним. Тобто безпека розглядається в абсолютних значеннях, як феномен, який досягається в ході суперництва між державами.

Можна виділити також геополітичний підхід до поняття міжнародної безпеки та її аспектів. Представники американської геополітики вважають основою стабільності і миру гегемонію Сполучених Штатів Америки. Відомий теоретичний напрям досліджень проблем міжнародної безпеки сформувався на базі ліберального підходу і пов’язаний з іменами Г. Гроція, І. Канта та інших мислителів, які бачили перспективу розвитку міжнародних відносин у встановленні певних правил, загальновизнаного порядку, заснованого на універсальних цінностях і загальнолюдських інтересах. Саме представникам ліберального напряму належать ідея світового уряду і концепція колективної безпеки, які пізніше отримали свою реалізацію в установі Ліги Націй і створенні багатьох міжнародних інститутів у сфері безпеки.

Сучасна світова практика знає три основні способи забезпечення міжнародної безпеки: 1. Стримування можливої агресії за допомогою різних форм тиску (економічних, політичних, психологічних та ін.). 2. Покарання агресора шляхом застосування проти нього конкретних практичних дій. 3. Політичний процес як спосіб досягнення мирних цілей без силового втручання (переговори, наради, зустрічі на вищому рівні тощо).

Стратегії зовнішньополітичної діяльності. Міжнародна політика випливає із сукупності взаємодій між суверенними державами, кожна з яких здійснює власну зовнішню політику. Тоді, як світова політика є наслідком інтеракцій держав на глобальному рівні, міжнародна відбувається на локальному, субрегіональному, регіональному та міжрегіональному рівнях. Зовнішньополітичні відносини випливають із ситуацій, що складаються у міжнародній політиці, але мають ознаки, що є наслідком сукупності дій зовнішньої політики держав.

Засоби здійснення політики в міжнародному середовищі. Отже, у світовій політиці можна виокремити такі моделі зовнішньої політики:

 1. Модель мирного співіснування — ситуація глобального партнерства між провідними державами, коли кожна з них бере участь у взаємовигідному співробітництві або не протиставляється іншій (чи іншим).

 2. Модель конфронтації — глобальна політична ситуація, в якій провідні держави світу протистоять одна одній. Їхня політика, до якої змушені пристосовуватись інші держави світу, побудована на взаємному залякуванні та виражається низкою локальних конфліктів, що відбуваються на периферії міжнародної системи.

 3. Модель конфлікту — ситуація, в якій провідні світові держави переходять від протистояння до відкритої (також і збройної) боротьби.

Математична інтерпретація П. Мак-Гоуена. Зазначимо, що зовнішня політика є взаємозв’язком між зовнішнім і внутрішнім середовищами держави, який реалізується через владні інституції суверенної національної держави. Власне таке розуміння зовнішньої політики заклав у її математичну формалізацію П. Мак-Ґоуен. У його інтерпретації зовнішня політика (Р) у певний час (t) залежить від трьох змінних:

l) Lt — характеристики особи, яка приймає рішення;

2) Et — характеристики зовнішніх змін у міжнародному середовищі;

3) St — характеристики внутрішніх змін у державі.

 Тоді, на певний момент часу зовнішню політику держави можна визначити як: Pt=Lt+Et+St. У концепції П. Мак-Ґоуена внутрішнє та міжнародне середовище держави взаємопов’язані та визначають один одного. Внутрішнє середовище можна зобразити як: St= ß Et-1 (де  ß — стресор, тобто чинник тиску з боку міжнародного середовища).

Міжнародне середовище, навпаки, визначається як: Et= a Pt-1 (де а — адаптер, тобто чинник тиску зовнішньої політики держави на міжнародне середовище). У будь-яких політичних рішеннях існує певна взаємозалежність між раціонально визначеними цілями діяльності, комплексом цінностей, що є визначальним і обмежувальним чинником, холоднокровною калькуляцією та емоційним станом осіб, що їх приймають.

 Зовнішня політика держави є процесом вибору цілей та засобів діяльності у міжнародному середовищі й випливає зі співвідношення параметрів її внутрішнього та зовнішнього середовищ.

Фактори зовнішньої політики. Виділяють внутрішні та зовнішні фактори, які впливають на зовнішню політику:

  1. До внутрішніх факторів належать:

● розстановка внутрішніх сил, внутрішня політика, духовно-моральні цінності;

● економічний, науково-технічний, військовий та інші потенціали даної країни;

● природно-географічні, демографічні та інші матеріальні ресурси.

2. До зовнішніх факторів належать:

● розстановка сил на міжнародній арені, міжнародна політика, юридично-правові норми;

● економічний, науково-технічний, військовий та інші потенціали даної країни;

● природно-географічні, демографічні та інші матеріальні ресурси.

Поряд із зовнішніми факторами значний, а часом визначальний вплив на формування зовнішньої політики держав роблять внутрішні фактори розвитку. Зовнішні та внутрішні фактори знаходяться в постійному діалектичному взаємозв’язку. Внутрішні фактори стають визначальними при формуванні зовнішньополітичного курсу в тих випадках, коли потреби розвитку держави зумовлені необхідністю зміни існуючого міжнародного порядку. Названі фактори відіграють усе більшу роль у зовнішній політиці різних держав, об’єднаних у світове співтовариство і зацікавлених у розвитку міжнародних відносин на засадах співпраці, взаємності, рівності і довіри, що може гарантувати безпеку кожному члену цієї спільноти.

 Поняття дипломатичних відносин. Головним засобом зовнішньої політики є дипломатія. Цей термін грецького походження: „диплома” (гр. diploma) ― здвоєні дощечки з нанесеними на них письменами, які видавалися посланцям замість нині діючих завірчих грамот, що підтверджують їхні повноваження. Дипломатичні функції офіційно виконувались представниками Римського сенату, яких він скеровував у провінції імперії або за кордон, надаючи їм певні письмові повноваження. Дипломатія, як особлива сфера суспільної діяльності та система державних інституцій, сформувалася у XV—XVIII ст., коли набула близьких до сучасної рис.

Дипломатія є специфічною сферою зовнішньополітичної діяльності держави, яка ґрунтується на застосуванні несилових засобів досягнення власних цілей у міжнародному середовищі. Тобто, дипломатія ― це сукупність невійськових практичних заходів, прийомів і методів, що застосовуються з урахуванням конкретних умов і поставлених завдань. За визначенням Я. П’єтрася, дипломатія — це „офіційна діяльність держави на зовнішній арені за допомогою постійних чи тимчасових інституцій, яка має на меті реалізацію принципів та основ зовнішньої політики через проведення переговорів і укладення міжнародних угод”. Дипломатія полягає у досягненні певних задовільних рішень через безпосереднє обговорення проблем між повноважними представниками держав та фіксуванні їх у міжнародних договорах. Визначення дипломатії, запропоноване відомим французьким юристом Ш. Дюпюї на початку 20-х років XX ст., на нашу думку, актуальне і сьогодні. Зокрема, він підкреслює, що „дипломатія діє в межах міжнародного права, але вона може переступити через ці межі та розірвати їх. Вона чинить великий і часто вирішальний вплив на формування, розвиток, прогрес та регрес, на здійснення і порушення міжнародного права. Дипломатія чинить вплив радше політичний, ніж юридичний, оскільки покликана регулювати передусім політичні питання”.

Резюмуючи різні точки зору з приводу визначення дипломатії, можна визначити її як науку міжнародних відносин і мистецтво ведення переговорів керівниками держав і урядів та спеціальними органами зовнішніх відносин (міністерствами закордонних справ, дипломатичними представництвами), участь дипломатів у визначенні курсу зовнішньої політики країни та її втіленні у життя мирними засобами. Головна мета дипломатії ― захист інтересів держави та її громадян.

Зміст та функції дипломатії. Дипломатія, як система зовнішніх державних інституцій, пов’язана з виконанням трьох найважливіших функцій ― інформаційної, переговорної та договірної:

1. Інформаційна функція дипломатичних інституцій полягає у постійному забезпеченні уряду своєї держави відомостями про стан справ у державі перебування, позицію і наміри її уряду, характер та особливості будь-яких процесів, що прямо стосуються чи можуть стосуватися окремої держави.

2. Проведення переговорів та досягнення за їхніми результатами угод традиційно розуміють як найважливішу функцію дипломатії. Дипломатична діяльність завжди спрямована на досягнення цілей зовнішньої політики через переконання протилежної у переговорах сторони у правильності рішення, яке пропонується, виходячи з інтересів сторони-ініціатора.

3. Процес утворення норм міжнародного права шляхом договору, незалежно від того, які питання цей договір закріплює, є, по суті, результатом дипломатичного процесу.

До найбільш поширених дипломатичних методів відносять: офіційні візити та переговори на високому та найвищому рівнях, конгреси, конференції, наради та зустрічі, консультації та обмін думками, підготовка та укладення двосторонніх і багатосторонніх договорів та інших дипломатичних документів, участь у роботі міжнародних та міжурядових організацій та їхніх органів, дипломатичне листування, публікації документів тощо, періодичні бесіди державних діячів під час прийомів у посольствах і місіях.

Форми дипломатичної діяльності: спеціальні місії, постійні представництва, конференції, міжнародні організації. Для реалізації своїх найважливіших функцій, тобто проведення переговорів та укладення угод, дипломатія використовує низку прийомів та засобів, які комплексно виявляються в її формах. Розрізняють чотири форми дипломатичної діяльності: спеціальні місії, постійні представництва, міжнародні конференції та міжнародні організації:

1. Спеціальні місії — найдавніша серед усіх форм дипломатичної діяльності, що тисячоліттями була єдиним способом здійснення дипломатичних відносин між державами. Спеціальні місії є короткотривалими, ситуаційними виїздами дипломатичних працівників (або уповноважених осіб) до тієї чи іншої країни (чи групи країн) з метою вирішення тих чи інших проблем, які становлять спільний інтерес. Водночас спеціальні місії застосовуються навіть за відсутності офіційних дипломатичних відносин між державами.

 2. Постійні представництва є основою сучасних двосторонніх міждержавних відносин, оскільки дають змогу підтримувати регулярні стосунки та співпрацювати щодо вирішення досить широкого кола питань. Постійні представництва як форма дипломатичної діяльності являють собою сталу репрезентацію, яка підтримує стосунки між урядами своєї країни та країни перебування на регулярній основі. У XX ст. постійні дипломатичні представництва виникли також і при міжнародних організаціях (наприклад, при ООН).

 3. Міжнародні конференції — це збори (інколи періодичні) представників зацікавлених сторін, що проводяться з метою вирішення певних проблем, які становлять спільний інтерес представлених на них сторін, чи координації зовнішньополітичних акцій для їхньої реалізації. Скликання міжнародної конференції започатковується пропозицією держави-ініціатора (чи групи держав) щодо потреби такої конференції, її місця та проекту питань для обговорення.

4. Міжнародні організації відіграють дуже важливу роль у багатосторонніх та колективних відносинах між державами з початку XX ст. Першою з таких організацій, що виконувала функції (серед усіх інших) багатостороннього представництва інтересів держав та форуму для обговорення проблем, класично вважають Лігу Націй.

Держави широко використовують ці форми дипломатичної діяльності у сучасних міжнародних відносинах залежно від конкретної ситуації та необхідності вирішення тих чи інших проблем або суперечностей між ними. Форми дипломатичної діяльності доповнюють одна одну, оскільки їх застосовують переважно паралельно, намагаючись посилити ефект у сфері зовнішньої політики.

Поняття міжнародних економічних відносин. Світова економіка. Типи міжнародних економічних відносин: виробнича кооперація, торгівля, валютно-фінансові операції. Однією з відмінних особливостей світового господарства другої половини XX ст. є інтенсивний розвиток міжнародних економічних відносин. Відбувається розширення і поглиблення економічних відносин між країнами, групами країн, економічними угрупованнями, окремими організаціями. Отже, визначимо, що міжнародні економічні відносини це економічні відносини між державами, регіональними угрупованнями, транснаціональними корпораціями та іншими суб’єктами світового господарства. Тобто, міжнародні економічні відносини — це система різноманітних господарських зв’язків між державами та іншими суб’єктами національних економік, яка сформувалася під впливом розвитку міжнародного поділу праці, продуктивних сил, економічного, соціального та політичного їх устрою з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання благ у міжнародному масштабі.

Держава є головним суб’єктом системи світового господарства, саме тому має безпосередній вплив на функціонування цієї системи. Головна роль держави — створення поля для діяльності інших суб’єктів різних рівнів через укладання угод та договорів про двостороннє чи багатостороннє співробітництво. До специфічних суб’єктів міжнародних економічних відносин належать багатонаціональні корпорації, міжнародні спільні підприємства тощо.

На сучасному етапі головними суб’єктами міжнародних економічних відносин є національні господарства, регіональні інтеграційні угрупування країн, транснаціональні корпорації, міжнародні організації.

Міжнародні економічні відносини включають у себе валютно-фінансові, торговельні, виробничі, трудові та інші відносини. Таким чином, основними формами економічних відносин, через які проявляється функціонування світової системи господарства, є:

1. Міжнародна торгівля ― це форма функціонування світового ринку, під яким розуміється система обміну товарами й послугами на міжнародному рівні. Світовий ринок є складовою частиною світового господарства. Характерною особливістю світового ринку на сучасному етапі є відносно високий ступінь його монополізації, оскільки світова торгівля стає ареною панування міжнародних монополій, особливо транснаціональних. Істотно впливає на розвиток міжнародної торгівлі також державна зовнішньоекономічна політика.

2.  Міжнародний рух капіталу. Найважливішою тенденцією в міжнародних економічних відносинах з ХХ ст. стало те, що поруч з вивозом товарів набуває все більшого значення вивіз капіталу. В сучасних умовах це практично основна форма міжнародних економічних відносин. Торгові відносини між виробниками (продуцентами) та споживачами (консументами) різних держав передбачають обмін товарами, послугами та інформацією на підставі актів купівлі-продажу. Відносини між державами у цій сфері полягають у встановленні рамкових правил регулювання торгівлі між собою.

3. Міжнародна міграція робочої сили. Створення великої машинної індустрії викликав розвиток і такої форми міжнародних економічних відносин, як міжнародна міграція робочої сили. Вона проявляється в еміграції (виїзді робочої сили за кордон) та імміграції (приплив робочої сили з-за кордону). Звичайно, на міжнародну міграцію робочої сили впливають і національні, й політичні, й ідеологічні фактори. Проте визначальними виступають фактори економічні.

4. Міжнародний обмін технологіями. В умовах НТР великих масштабів досягає міжнародний технологічний обмін. Він відбувається в різних формах, які включають продаж готових товарів, комплектуючого обладнання для виробництва, а також патентів, ліцензій, ноу-хау.

5. Міжнародні валютні відносини. У зв’язку з тим, що практично всі міжнародні економічні відносини мають вартісне вираження й опосередковуються грошовими формами, між країнами світового господарства формуються певні міжнародні валютні відносини. Інвестиційні відносини полягають у стосунках між державними та недержавними інституціями, що передбачають вкладення валютних інвестицій у розвиток господарства інших країн.

6. Міжнародні кредитні відносини. На основі руху позичкового капіталу в сфері міжнародних економічних відносин виникає міжнародний кредит. Він означає надання в масштабі світового господарства валютних і товарних ресурсів на умовах повернення, строковості й платності. Суб’єктами (кредиторами й позичальниками) міжнародних кредитних відносин виступають банківські й промислові корпорації, державні організації, міжнародні й регіональні фінансово-кредитні інститути. Міжнародний кредит відображає процес інтернаціоналізації світового виробництва.

Визначальними поняттями обох дефініцій міжнародних економічних відносин є міжнародний поділ праці та світове господарство. Світова економіка виникла завдяки міжнародному поділу праці, що спричинило за собою як поділ виробництва (тобто міжнародну спеціалізацію), так і його об’єднання ― кооперацію. Міжнародний поділ праці — найвищий ступінь розвитку суспільно-територіального поділу праці між країнами, основою якого є економічно вигідна спеціалізація країн і обмін продукцією визначеної кількості та якості. Сучасне світове господарство (світова економіка) ― це глобальний економічний організм, сукупність національних економік, що перебувають у тісній взаємодії і взаємозалежності, що підкоряється об’єктивним законам ринкової економіки. Світове господарство — сукупність національних господарств, взаємопов’язаних міжнародними економічними відносинами з відповідним механізмом регулювання та керування.

Визначальними рисами сучасного світового господарства називають: інтенсивний розвиток ринку товарів на основі міжнародної торгівлі; вільний рух чинників виробництва у формі інтенсивного вивезення капіталу, технологій та робочої сили; зосередження виробництва товарів переважно у межах ТНК; зростання самостійності фінансових відносин щодо міжнародної торгівлі (широкий розвиток кредитних та інвестиційних відносин); розвиток системи міжнародних економічних організацій; лібералізація зовнішньоекономічної політики держав світу.

У цілому світову економіку можна визначити як сукупність національних господарств і недержавних структур, об’єднаних міжнародними відносинами. Світове господарство є складною системою. Вся сукупність національних економік скріплена рухом товарів, послуг і факторів виробництва. На цій основі між країнами виникають міжнародні економічні відносини, тобто господарські відносини між резидентами і нерезидентами. Міжнародні економічні відносини включають багаторівневий комплекс економічних відносин між окремими країнами, їх регіональними об’єднаннями і суб’єктами, а також окремими підприємствами.

Поняття військових відносин, їх роль і місце в міжнародних відносинах. Військові відносини полягають у специфічних стосунках між державами світу, що в той чи інший спосіб пов’язані з воєнною справою. Вони завжди похідні від політики, оскільки володіння чи застосування збройних сил є одним із найважливіших атрибутів держави та інструментів її зовнішньої політики. Збройні сили — найважливіший гарант національного суверенітету та важливий засіб реалізації зовнішньої політики, навіть тоді, коли вони не застосовуються безпосередньо. З цього приводу 3. Бжезінський зауважив: „Ключове значення збройних сил — це не лише проблема кількісного співвідношення та оцінка деструктивної могутності. Значно важливішим є їхній вплив на політику суперників, а особливо на свободу, з якою вони можуть проводити унілатеральну політику”.

Класичне розуміння війни у концепціях К. фон Клаузевіца та А. Мехена. Війну як суспільне явище та пов’язані з нею відносини більш точно охарактеризував воєнний теоретик К. Клаузевіц, який стверджував, що вона „не просто політичний акт, а справжній інструмент політики, продовження політичних відносин, реалізація їх іншими методами”. На його думку, війна є актом збройного насильства, що змушує державу виконувати волю іншої — сильнішої у військовому плані. Воєнні засоби реалізації зовнішньої політики завжди сприймались як найжорсткіші остаточні аргументи, до яких вдавалися тоді, коли всі інші не призводили до бажаного результату. Наприклад, А. Мехен, вважає, що сутність війни полягає „у боротьбі за морське панування”. Ідеї А. Мехена лягли в основу військово-морських концепцій не тільки морських держав, а й підштовхнули ряд континентальних держав до нарощування морської могутності та будівництва потужних лінійних флотів і це перш за все відноситься до Німеччини та Росії.

 Міжнародні військові відносини здебільшого відповідають характерові, змісту та спрямуванню політичних відносин між державами. Військові відомства держав не самостійні у виборі як союзників, так і ворогів, оскільки це питання є прерогативою політичного керівництва держави.

Типи військових відносин: партнерські, конфронтаційні, домінаційні. У міждержавних військових відносинах можна виокремити три найважливіші типи: партнерські, домінантні, ворожі.

1. Партнерські відносини здійснюються між приблизно рівноцінними у воєнному плані державами. Мається на увазі, що кожна з них у змозі самостійно захистити власний суверенітет. Вони можуть мати союзницький характер, коли сторони взаємно гарантують воєнну підтримку в разі агресії проти однієї з них (НАТО).

2. Домінантні відносини у військовій сфері здійснюються між державами тоді, коли одна з них настільки слабка, що не в змозі самостійно захистити власний суверенітет. Домінантні відносини можуть мати характер:

● протекціоністський — пов’язаний зі збройним захистом слабшого партнера, що зазвичай здійснюється на його прохання;

 ● силовий — визначається військовою присутністю у найважливіших районах слабшої держави, що має на меті примусити її політичне керівництво до певних дій або ж бездіяльності;

 ● окупаційний — полягає у повному зайнятті збройними силами сильнішою державою території слабшої, щоб встановити повний контроль за діями її політичного керівництва, позбавити його самостійності як у міжнародних відносинах, так і у внутрішніх справах.

3. Ворожі відносини виникають між державами тоді, коли вони намагаються реалізувати діаметрально протилежні інтереси та схильні послуговуватись збройними силами. Якщо держави лише погрожують одна одній, але не вдаються до збройної боротьби, їхні відносини мають характер конфронтації. Їх маргінальна боротьба за поліпшення своїх стратегічних позицій та гонка озброєнь є відносинами, за своїм змістом, суперницькими. Лише тоді, коли держави схильні до безкомпромісної збройної боротьби між собою, що випливає з їх абсолютного неприйняття факту існування одна одної, такі відносини набувають антагоністичного характеру.

Міжнародне співробітництво. Принцип міжнародного співробітництва зобов’язує держави співробітничати одна з одною незалежно від розходжень їх політичних, економічних і соціальних систем. Конкретні форми співробітництва і його обсяги залежать від самих держав, їхніх потреб і матеріальних ресурсів, внутрішнього законодавства і прийнятих на себе міжнародних зобов’язань.

Після прийняття Статуту ООН принцип співробітництва був зафіксований у статутах багатьох міжнародних організацій, у міжнародних договорах, численних резолюціях і деклараціях. З прийняттям Статуту ООН принцип співробітництва посів своє місце в ряді інших принципів, обов’язкових для дотримання відповідно до сучасного міжнародного права. Так, відповідно до Статуту держави зобов’язані здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру, а також зобов’язані підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою приймати ефективні колективні заходи. Аналіз політико-правових документів, що відбивають наміри держав (Декларація про принципи міжнародного права 1970 року і Декларація принципів Заключного акта НБСЄ 1975 року), показує прагнення держав надати принципові співробітництва універсальний характер.

Основними напрямками співробітництва є:

● підтримка миру і безпеки;

● загальна повага прав людини;

● здійснення міжнародних відносин в економічній, соціальній, культурній, технічній і торговій галузях відповідно до принципів суверенної рівності і невтручання;

● співробітництво з ООН і вживання заходів, передбачених її Статутом;

● сприяння економічному зростанню у всьому світі.

 Специфічні особливості міжнародних культурних, інформаційних, етнічних та релігійних відносин. Культура та пов’язані з нею відносини — надзвичайно складне й багатогранне явище, яке у сучасній науці досить важко точно визначити. Сучасні міжнародні відносини у сфері культури пов’язані з різноплановими контактами державних і недержавних суб’єктів, що представляють різні країни світу щодо обміну досягненнями та інформацією про них у галузях освіти, науки, мистецтва, літератури тощо. Такі відносини реалізуються будь-якими типами учасників міжнародних відносин. Їхніми суб’єктами є діячі культури, організації та установи, уповноважені державні інституції (зокрема, міністерства культури), спеціалізовані міжнародні організації. В. Гельман, зазначає, що багато що змінилося в світі та країні, і культура сьогодні грає найважливішу роль в політиці, економіці, освіті, міжнародних відносинах. Сучасна цивілізована свідомість зазвичай зайнята політикою, економікою, воєнною безпекою і тільки потім культурою. Але залишковий принцип у відношенні культури залишається негласно прийнятим як всередині держав, так і в міжнародних відносинах.

Важливе місце у започаткуванні культурних обмінів та запозичень відіграло поширення світових релігій: християнства, мусульманства та індуїзму, які в концентрованій формі пропагували культурні та морально-етичні цінності тих народів, серед яких вони виникли. Американський політолог С. Хантинґтон зауважив, що „культура і культурна ідентичність визначають зразки спільностей та дезінтеграцію і конфлікти в світі після холодної війни”. Унаслідок відносного відособлення розвитку культури народів світу, національні культури склались як окремі системи цінностей, що визначають їхній світогляд, специфічність розвитку мистецтва і є основою для виникнення релігійних та ідеологічних систем. Упродовж тисячоліть відбулась поступова консолідація окремих культур на основі релігійного світогляду, який, до речі, звів їх до спільного знаменника. Ці процеси стали причиною утворення окремих культурних просторів, між якими існують досить виразні відмінності. Е. Тоффлер пов’язує сучасні процеси у сфері культури з принциповими змінами, що відбуваються у внутрішніх та міжнародних економічних відносинах. На його думку, кожне суспільство формує власний тип культури, який випливає з рівня його розвитку. Сільськогосподарські цивілізації створили елітарну, аристократичну культуру, промислові — масову, а інформаційне суспільство „третьої хвилі” створює принципово нову культуру, що виникатиме на засадах індивідуалізації та фрагментизації.

Поняття форми міжнародних відносин. Міжнародні відносини реалізуються через низку форм, кожна з яких є способом їхньої реалізації, що визначається кількісним складом учасників тих чи інших інтеракцій. Кількісне означення учасників щодо форм міжнародних відносин має значно глибший зміст, ніж на перший погляд видається, оскільки залежно від цього змінюються характер і особливості відносин. Що більше учасників міжнародних відносин бере участь у конкретних інтеракціях, тим вони складніші, позаяк вимагають складніших механізмів реалізації.

З форм міжнародних відносин виділяють політико-правові, дипломатичні, протокольні, організаційні, торгово-економічні, фінансові, кооперативні, інформаційні, військово-стратегічні (союзи, блоки, об’єднання). Особлива роль належить соціальним формам міжнародних відносин:

1. Міжнародні контакти, починаючи з найпростіших міжнародних зв’язків суб’єктів для задоволення їхніх соціальних потреб ― наукові конференції, симпозіуми, гастролі театрів, окремих акторів, виступи письменників, музикантів, співаків тощо;

2. Міжнародна дія ― сукупність актів одного суб’єкта заради зміни або підтримки поглядів, волі, поведінки іншого міжнародного суб’єкта, тобто йдеться про мітинги і демонстрації біля іноземних посольств і представництв, про резолюції і петиції щодо іншої держави і т.д.;

3. Міжнародна взаємодія ― соціальний взаємозв’язок двох міжнародних суб’єктів, коли дії одного з них викликають відповідні дії іншого;

4. Міжнародна залежність ― форма зв’язку між суб’єктами міжнародних відносин, яка може бути об’єктивною залежністю як частини від цілого, і як результат навмисної дії одного міжнародного суб’єкта на інший шляхом застосування певних засобів і методів примусу та тиску.

Специфічні особливості інтеракцій в міжнародному середовищі. Оскільки діяльність будь-яких організованих людських спільнот у теорії міжнародних відносин досить часто порівнюється з діяльністю людини, цілком доречно стверджувати, що вони так само керуються певними інтересами, які змушують їх вступати у ті чи інші інтеракції у міжнародному середовищі. Спрямування інтересу поза межі внутрішньої системи можна прийняти як ознаку, що принципово визначає його міжнародний характер. І. Поп’юк-Рисінська наголошує, що інтерес не може бути реалізований без інтеракції з іншим учасником міжнародних відносин. Вона зазначає, що реалізація інтересів призводить до виникнення певних зв’язків учасника міжнародних відносин із власним середовищем, із міжнародним середовищем, з іншими учасниками міжнародних відносин. Інтереси будь-якого учасника міжнародних відносин пов’язані з потребою адаптувати своє внутрішнє середовище до явищ і процесів, що відбуваються у міжнародному середовищі. Йдеться про інтеракції між двома середовищами — внутрішнім і зовнішнім, де учасник міжнародних відносин намагається забезпечити власне існування, вплинути на міжнародні процеси та явища (які його стосуються) й забезпечити собі відповідну позицію і роль серед інших учасників.

У реальних міжнародних відносинах інтереси конкретизуються у цілі діяльності, які спрямовують функціональну активність учасника міжнародних відносин. Якщо ж він не в змозі задовольнити власні потреби, виникає ситуація, що вимагає залучення інших учасників міжнародних відносин. Результат конкретної інтеракції, тобто ступінь досягнення цілі, є критерієм правильності обрання партнера (або об’єкта) чи адекватності дій щодо нього. Ґ. Морґентау стверджує, що інтеракції держав завжди пов’язані з прагненням кожної з них бути могутнішою за інші, бо лише найсильніша може розраховувати на повне задоволення власних потреб. Звідси випливає, що „прагнення сили є елементом, що відрізняє міжнародну політику від політики взагалі, міжнародна політика є силовою”.

Форми міжнародних відносин:  двостороння (білатеральна), багатостороння (полілатеральна) та колективна. Виокремлюють три форми міжнародних відносин: двосторонні, багатосторонні, колективні:

1. Двосторонні (білатеральні) відносини є базовою формою міжнародних відносин, яка найбільш поширена і в сучасному світі. Щоб сприйняти відносини як такі, потрібно щонайменше дві сторони. Сторони можуть реалізувати у стосунках між собою один вид відносин або ж (як це переважно буває) одразу декілька. Така форма переважає для будь-яких типів учасників міжнародних відносин. У двосторонніх інтеракціях учасники міжнародних відносин можуть домінувати, тобто односторонньо впливати (контролювати) один на одного, підтримувати партнерські відносини між собою (взаємодіяти) та конфліктувати. У кожному випадку сторони, залежно від змісту відносин між ними, послуговуються відповідним дипломатичним та правовим інструментарієм.

2. Багатосторонні (полілатеральні) відносини є формою, яка пов’язана з участю у стосунках декількох, інколи багатьох сторін, які можуть бути пов’язані між собою як безпосередньо, так і через одного з учасників, роль якого в їх множині важливіша, ніж інших. Учасники міжнародних відносин вступають між собою у такі стосунки тоді, коли вирішення певної проблеми, що становить спільний інтерес, неможливе або ускладнене без участі декількох сторін. Ця форма міжнародних відносин є значно складніша порівняно з попередньою, оскільки передбачає використання багатосторонніх механізмів координації дій держав. Полілатеральні відносини реалізуються переважно на довготривалій або середньотривалій основі, яка виявляється у створенні ними коаліцій, союзів, блоків тощо.

3. Колективні відносини мають найвищий, порівняно з усіма іншими формами, ступінь інтегрованості, оскільки для їхньої реалізації (що є визначальною формальною ознакою) формується міжсуб’єктний центр, який виконує функції координатора та організатора відносин усередині множини учасників міжнародних відносин. Така форма міжнародних відносин визначає інколи навіть дуже жорсткі норми діяльності учасників; кожен із них втрачає частину власних функцій та повноважень на користь створеного координаційного центру. Колективні відносини мають переважно довготривалий характер і велику щільність взаємозв’язків між учасниками.

 Залежно від форми міжнародних відносин видозмінюються способи правової регламентації діяльності учасників. Якщо двосторонні відносини здійснюються на підставі двосторонніх угод, то підставою багатосторонніх відносин є угоди, договори та конвенції. Колективні відносини, на відміну від попередніх, регламентують угоди, договори, статути тощо.

 Двосторонні та багатосторонні відносини можуть мати конфронтаційний або партнерський характер. У кожному з цих випадків форма міжнародних відносин не змінюється, але її зміст набуває іншого значення. Кожна з форм міжнародних відносин відзначається також специфічним правовим регулюванням, оскільки для успішної реалізації взаємодій застосовуються найбільш доречні, у конкретному випадку, міжнародно-правові документи: угоди, договори, конвенції та статути міжнародних організацій

В якості узагальнень в теоретичному дослідженні можна відмітити, що сьогодні для всіх країн міжнародні відносини відіграють значну роль. Встановлення і розвиток міжнародних зв’язків сприяє інтеграції країн у світове господарство, разом з тим, щоб кожна країна відчула значимість свого потенціалу, змогла розвивати свої базові господарські напрямки і забезпечувати ресурсні потреби національної економіки. Міжнародні відносини сьогодні ― це цілий комплекс відносин. Вони розвиваються в різних галузях соціуму, ці відносини зачіпають торгівлю, обміни, інвестиції, надання послуг, співпраця та взаємообмін.

 

Питання для самоконтролю

  1. Дайте визначення поняття „міжнародні відносини”.
  2. У чому полягає проблема ієрархічного ранжування видів міжнародних відносин?
  3. Які виділяють моделі видової структури міжнародних відносин?
  4. У чому полягає сутність позиції Я. П’єтрася та Ґ. Морґентау стосовно визначення поняття „міжнародні відносини”?
  5. Дайте визначення поняття „зовнішня політика”.
  6. Виділіть специфічні ознаки зовнішньої політики.
  7. Назвіть основні цілі зовнішньої політики.
  8. Які виділяють типи зовнішньої політики держави?
  9. У чому полягає сутність концептуальних схем Дж. Беллерса та Дж. Розенау стосовно типології зовнішньої політики?

10. У чому полягає сутність доктринальних основ зовнішньої політики?

11. Виділіть основні моделі зовнішньої політики.

12. Назвіть основні фактори зовнішньої політики.

13. У чому полягає сутність дипломатичних відносин?

14. Назвіть основні функції дипломатії.

15. Дайте визначення поняття „міжнародних економічних відносин”.

16. У чому полягає сутність військових відносин: характеристика, основні типи?

17. Дайте характеристику основних форм міжнародних відносин.

 

Література

  1. Арон Р. Мир і війна між націями [Текст]: пер. з фр./ Раймон Арон. – К.: Юніверс, 2000. ― 688с.
  2. Бжезинский 3. Великая шахматная доска / Збигнев Бжезинский. ― М.: Международные отношения, 1999. — 256 с.
  3. Валлерстайн И. Анализ мировых систем и ситуация в современном мире [Текст]: пер. с англ. П.М. Кудюкина / И. Валлерстайн. – СПб.: Университетская книга, 2001. – 416 с.
  4. Гайдуков Л.Ф. Міжнародні відносини та зовнішня політика (1980-2000 роки): Підручник [Текст] / Л.Ф. Гайдуков, В.Г. Кремень, Л.В. Губерський. ― Київ: Либідь, 2001. ― 624 с.
  5. Камінський А. Основи міжнародних відносин [Текст] / А. Камінський. ― Львів: ЛНУ ім. Івана Франка, 2001. ― 238 с.
  6. Клаузевиц К. О войне / К. Клаузевиц. — М., СПб., 2002. — 559 с.
  7. Конышев В. Н. Американский неореализм о природе войны: эволюция политической теории / В. Н. Конышев. ― СПб.: Наука, 2004. ― 372 с.
  8. Коппель О.А. Міжнародні відносини ХХ століття: навчальний посібник [Текст] / О.А. Коппель, О.С. Пархомчук. ― К.: Школяр, 2005. ― 360 с.
  9. Кукулка Ю. Проблемы теории международных отношений / Юзеф Кукулка. ― М.: Прогресс, 1980. ― 320 с.Мальський М.З. Теорія міжнародних відносин: підручник [Текст] / М.З. Мальський, М.М. Мацях. – Київ : Знання, 2011. – 406 с.

10. Ланцов С.А. Мировая политика и международные отношения: Учеб. Пособие / С.А. Ланцов, В.А. Ачкасов. ― СПб.: Питер, 2007. ― 448 c.

11. Ломагин Н.А. Введение в теорию международных отношений и анализ внешней политики / Н.А. Ломагин, В.Е. Кузнецов, А.В. Лисовский, А.Ю. Павлов, С.Ф. Сутырин. ― СПб.: Сентябрь, 2001 ― 166 с.

12. Мадісон В. Політологія міжнародних відносин / В. Мадісон, В. Шахов. — К.: Либідь, 1997. — 174 с.

13.  Політологія. Академічний курс: підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. [Текст] / М.І. Панов, Л.М. Герасіна, В.С. Журавський. ― К.: Ін Юре, 2006. ― 520 с.

14. Романчиков В. І. Міжнародні економічні відносини / В. І. Романчиков, І. О. Романенко. — К.: Центр учбової літератури, 2008. ― 256 с.

15. Сардарчук П.Д. Дипломатичне представництво: організація і форми роботи / П.Д. Сардарчук, О.П. Кулик. ― К.: Україна, 2001. ― 216 с.

16. Современные международные отношения: Учебник [Текст] / Ред. А.В. Торкунов. ― Москва: РОССПЭН, 2000. ― 584 с.

17.  Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т. / Редкол.: Л.В. Губерський (голова) та ін. — К.: Знання України, 2004. — Т. 1.

18.  Цыганков П.А.  Теория международных отношений / П.А. Цыганков. — М.: Гардарики, 2003. — 590 с.

19.  Morgenthau H.J. Politics among Nations: The Struggle for Power and Peace. — New York, 1971. — P. 25.

20.  Pietras Z.J. Podstawy teorii stosunkow miedzynarodowych / Z.J. Pietras. — Lublin, 1986. — C. 22—23.

 

 

 

 



Обновлен 14 сен 2015. Создан 04 июн 2015