КАФЕДРА @ UA

 

Тема 2. Цілі, інтереси й засоби учасників міжнародних відносин

Теорія міжнародних відносин



Погрібна В.Л.,

доктор соціологічних наук

 

Тема 2. ЦІЛІ, ІНТЕРЕСИ Й ЗАСОБИ УЧАСНИКІВ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Тема 2. Цілі, інтереси й засоби учасників міжнародних відносин

2.1. Онтологія цілей, мотивів, інтересів акторів міжнародних відносин

Аналіз цілей учасників міжнародних відносин є не тільки важливою умовою розуміння їх особливостей, але й одним з найбільш важких завдань. Справа в тому, що ціль – категорія багато в чому суб'єктивна, і судити про неї можна лише на підставі дійсних наслідків тих дій, які робляться учасниками міжнародних відносин, причому й у цьому випадку ступінь вірогідності такого судження аж ніяк не абсолютна й далеко не однозначна. Це тим більше важливо підкреслити, оскільки результати діяльності людей нерідко сильно розходяться з їхніми намірами.

Втім, в науці вироблений такий підхід до розуміння цілей, який, не будучи абсолютною гарантією проти суб'єктивності, зарекомендував себе як достатньо плідний. Мова йде про підхід з точки зору поведінки суб'єкта, тобто аналізу наслідків його вчинків, а не його думок і намірів, що декларуються. Так, якщо з кількох можливих наслідків якої-небудь дії ми спостерігаємо те, яке відбувається, і маємо підстави вважати, що його б не було без бажання діючого суб'єкта, це означає, що зазначений наслідок і був її метою. Як приклад можна назвати підйом популярності уряду М. Тетчер у Великобританії в результаті його дій щодо виходу з Мальдівської кризи.

Ґрунтуючись на зазначеному підході, більшість фахівців в галузі міжнародних відносин визначають цілі як передбачуваний (бажаний) результат дії, що є її причиною (спонукальним мотивом). Це стосується як прихильників політичного реалізму, так і представників інших теоретичних шкіл у науці про міжнародні відносини, у тому числі марксистської й неомарксистської течій. Останні спираються, зокрема, на положення К. Маркса, згідно з яким майбутній результат діяльності існує спочатку в голові людини ідеально, як внутрішній образ, як спонукання й ціль. Ця мета як завдання визначає спосіб і характер дій людини, і їй вона повинна підпорядковувати свою діяльність.

Певна методологічна близькість відзначається також і в розумінні значення категорії «інтерес» для аналізу співвідношення об'єктивного й суб'єктивного в структурі цілей учасників міжнародних відносин. Не випадково цій категорії приділяється велика увага в роботах представників різних течій у науці про міжнародні відносини. Так, наприклад, теоретичні побудови школи політичного реалізму конструюються на основі категорії «інтерес, виражений у термінах сили (power)». З погляду Г.Моргентау, національний інтерес містить два основних елементи: центральний (постійний) і другорядний (мінливий). У свою чергу, центральний інтерес складається із трьох факторів: природи інтересу, який повинен бути захищений, політичного оточення, у якому діє інтерес, і раціональної необхідності, що обмежує вибір цілей і засобів.

Р.Арон вважав поняття національного інтересу занадто багатозначним і тому недостатньо корисним для аналізу цілей і засобів міжнародних відносин. Разом з тим його положення про так звані вічні цілі будь-якої держави фактично збігаються із традиційним розумінням національного інтересу, властивим школі політичного реалізму. З погляду Р. Арона, вічні цілі можуть проявлятися як абстрактним, так і конкретним чином. У першому випадку, вони постають як прагнення до безпеки, сили й слави, а в другому виражаються в прагненні розширення простору (території, займаної тією або іншою політичною одиницею), збільшення населення держави й поширення ідеології й цінностей даного політичного актора.

У наші дні, в умовах зростання глобальної взаємозалежності людства, категорії «інтерес» належить важлива роль у розумінні суті тих подій, явищ і процесів, які відбуваються в сфері міжнародних відносин. Разом з тим слід мати на увазі й те, що ця її роль не абсолютна.

Як відзначав Р.Арон, зовнішньополітична діяльність держави виражається в діях його лідерів, які мають у своєму розпорядженні певні ступені свободи у виборі цілей. При цьому велике значення відіграють ідеологія, амбіції, темперамент й інші подібні якості лідерів. З іншого боку, саме їхнє положення обумовлює те, що вони прагнуть створити враження, нібито в основі всіх їхніх дій лежить національний інтерес.

Оскільки визначити поняття національного інтересу досить складно, спонукальним мотивом дій учасників міжнародних відносин прийнято вважати не інтерес, а «національну ідентичність». Йдеться про мову й релігію як підґрунтя національної єдності, про культурні цінності й національно-історичну пам'яті і т.і. Із цих позицій, наприклад, поведінка Франції на міжнародній арені може бути краще зрозумілою, якщо мати на увазі коливання її історичних традицій між патріотизмом і пацифізмом, антиколоніальною ідеологією й ідеєю «цивілізаторської місії», що лежала в основі колоніальних експансій. У свою чергу, ключем до розуміння міжнародної діяльності США може слугувати історична традиція, сторонами якої є ізоляціонізм «батьків-засновників» і інтервенціонізм.

Дійсно, без урахування культурно-історичних традицій і національних цінностей розуміння зовнішньої політики тієї або іншої держави й міжнародних відносин в цілому було б неповним, а тому й невірним. Виходячи з цього, ближче всього до істини виявилися ідеї Г.Моргентау, який не протиставляв національну ідентичність національному інтересу, а вважав її невід'ємним елементом інтересу.

В основі будь-якого інтересу лежать об'єктивні потреби, нужди суб'єкта або соціальної спільноти, обумовлені економічною, соціальною, політичною й іншою ситуацією. Процес пізнання соціальних потреб і є процесом формування інтересів людей. Інтерес, таким чином, – категорія об'єктивно-суб'єктивна. Причому, об'єктивним у своїй основі може бути не тільки дійсний, але й невірно зрозумілий інтерес. Так, десятиліттями на Заході існувала думка про радянську військову загрозу, а, отже, про те, що нарощування озброєнь слугує корінним інтересам демократичних держав у убезпеченню від нападу з боку тоталітарного режиму. І хоча в дійсності Радянський Союз не був зацікавлений у нападі на західні країни, його поведінка в зовнішньополітичній галузі, як і усередині країни, давала підстави для їхньої недовіри до нього (справедливості заради слід зазначити, що вірно й зворотне). Реально ж гонка озброєнь не служила інтересам ні однієї, ні іншої сторони.

Бувають також уявні й суб'єктивні національні інтереси. Прикладом першого можуть бути такі обставини, коли ідея стає національним міфом, оволодіває розумами людей, і довести їм цю вдаваність надзвичайно важко. Що стосується суб'єктивного інтересу, то хрестоматійний приклад тут – вчинок Герострата, що добився «безсмертної слави» підпалом храму. В сфері сучасних міжнародних відносин прикладом суб'єктивного «національного інтересу» можна вважати мотиви, якими керувався Саддам Хусейн при вторгненні Іраку в Кувейт в 1991 році, бо декларації про необхідність приєднання до Іраку провінції, що нібито споконвіку належала йому, були лише приводом для спроб розв'язати внутрішні труднощі іракського режиму шляхом «невеликої переможної війни».

Поряд з основними (корінними, постійними) і неосновними (другорядними, тимчасовими) інтересами, інтересами об'єктивними й суб'єктивними, справжніми й уявними, розрізняють також інтереси співпадаючі й взаємовиключні, такі, що перетинаються, й непересічні тощо.

Виходячи зі сказаного, суспільний інтерес можна визначити як усвідомлені потреби суб'єкта (соціальної спільноти), що випливають із фундаментальних умов його існування й діяльності. В той же час інтерес – це ставлення потреби до умов її реалізації. Відповідно, національний інтерес є усвідомленням й відбиттям потреб держави в діяльності її лідерів. Це стосується й багатонаціональних етнічно неоднорідних держав, оскільки фактично під національним інтересом мається на увазі національно-державний інтерес.

Корінний національно-державний інтерес, що розуміється традиційно, включає три основних елементи:

  • військова безпека;
  • економічне процвітання й розвиток;
  • державний суверенітет як основа контролю над певною територією й населенням.

Однак в теперішній час і ці елементи, і зміст національного інтересу в цілому зазнають істотних змін під тиском нових фактів і обставин. Бурхливий розвиток продуктивних сил, засобів масової комунікації й інформації, нові досягнення науково-технічної революції, інтернаціоналізація усіх сторін громадського життя, що постійно посилюється, виникнення й загострення глобальних проблем, зростання прагнення людей до демократії, особової гідності й матеріального добробуту – усе це трансформує інтереси учасників міжнародних відносин, веде до переформулювання цілей їх взаємодії.

Крах тоталітарних режимів, просування європейських постсоціалістичних країн до ринкових відносин і плюралістичної демократії, що супроводжується труднощами, протиріччями, кризами й конфліктами, розпад СРСР і його численні наслідки, закінчення «холодної війни» між Сходом і Заходом – усі ці й багато інших процесів, що відбуваються в сучасному світі, ставлять перед міжнародним співтовариством нові завдання, вносять корінні зміни в умови реалізації інтересів міжнародних акторів. На очах одного покоління людей світ немовби звужується, держави й регіони стають все більш проникними для зростаючих потоків ідей, капіталів, товарів, технологій і людей, що перетинають їхньої кордони. Традиційні дво- і багатобічні зв'язки між державами доповнюються новими, такими, що діють в різноманітних галузях (транспорт, економіка й фінанси, інформація й культура, наука й освіта тощо). На цій основі з'являються нові міжнародні організації й інститути, яким держави делегують частину своїх повноважень. Ці організації й інститути мають свої специфічні цілі й інтереси, що випливають із самої сутності їх як суб'єктів міжнародних відносин. Картина ускладнюється й у міру посилення мощі й збільшення числа транснаціональних корпорацій, які стали впливовими учасниками міжнародних відносин зі своїми специфічними інтересами й цілями, пов'язаними, у першу чергу, із власними фінансовими прибутками й економічним зростанням. Однак їх інтереси стосуються й стабільності (економічної, політичної, військової) країни базування, загальної безпеки й співробітництва, інших питань глобального характеру. При цьому національний інтерес не може бути забезпечений без створення таких умов існування держави, як внутрішня стабільність, економічне благополуччя, моральний тонус суспільства, безпека (причому не тільки в її воєнно-стратегічному аспекті, але й у більш широкому плані, включаючи екологічну обстановку), сприятливе зовнішньополітичне оточення, престиж і авторитет на світовій арені. Слід мати на увазі, що забезпечення національного інтересу досягається лише при збалансованості зазначених умов, що являють собою відкриту систему взаємозалежних і взаємодоповнюючих елементів. Повне забезпечення кожного з них можливо лише в ідеалі. У реальній же практиці нерідкими є випадки відсутності й типовими випадки недостатнього розвитку того або іншого із зазначених елементів або умов, що компенсується більш інтенсивним розвитком інших. У забезпеченні подібного балансу й полягає сутність і мистецтво міжнародної політики. Важливу роль при цьому відіграє вибір відповідних засобів і вироблення зовнішньополітичних стратегій.

 

2.2. Силові і несилові засоби досягнення цілей в міжнародних відносинах

Найпоширенішими й вирішальними в арсеналі засобів міжнародних акторів з давніх часів вважалися сила й насильство. З поняттям сили пов'язана одна із центральних проблем міжнародних відносин – проблема війни й миру. На основі поняття «сила» актори судять про можливості один одного, будують плани своєї взаємодії, ухвалюють рішення, оцінюють ступінь стабільності міжнародної системи. Нарешті, будучи важливим інструментом наукового аналізу, категорія «сила» відіграє значну методологічну роль в науці про міжнародні відносини, бо про значення «силового фактора» ведуться дискусії між різними науково-теоретичними школами, сила виступає критерієм численних моделей систем міжнародних відносин. І все-таки слід визнати, що сьогодні, як і колись, ані в теоретиків, ані в практиків міжнародних відносин немає повної ясності щодо змісту поняття сили. У самому загальному вигляді під силою розуміють спроможність міжнародного актора нав'язати свою волю й тим самим вплинути на характер міжнародних відносин у власних інтересах. Але що лежить в основі такої спроможності? Чим вона обумовлена? У чому виражається? Ці й багато інших питань дотепер залишаються предметом полеміки в теорії й джерелом багатьох непорозумінь у практиці міжнародних відносин.

Приблизно з кінця 1940-х рр. в науці про міжнародні відносини найбільше поширення дістали два підходи до розуміння сили – атрибутивний і поведінковий (біхевіористський). Перший розглядає силу міжнародного актора (насамперед – держави) як щось властиве йому споконвічно, як його невід'ємна властивість. Другий зв'язує силу з поведінкою міжнародного актора, його взаємодіями на світовій арені.

Атрибутивний підхід характерний для політичного реалізму. Закінчений вид концепція політичного реалізму стосовно міжнародних відносин набула в роботах загальновизнаного голови сучасної школи прагматизму й політичного реалізму американського теоретика Г.Моргентау.

Г.Моргентау вважав, що головним у зовнішній політики будь-якої держави є національні інтереси, досягнення регіональної або світової гегемонії. Він виділяв:

- постійні, основні інтереси: захист території, населення й державних інститутів від зовнішньої небезпеки; розвиток зовнішньої торгівлі й збільшення інвестицій, захист інтересів приватного капіталу за кордоном; взаємини із союзниками й вибір зовнішньополітичного курсу.

- тимчасові, проміжні інтереси: інтереси виживання (загроза самому існуванню держави); життєві інтереси (можливість нанесення серйозних збитків безпеці й добробуту нації); важливі інтереси (потенційно серйозний збиток для країни); периферійні, або дрібні, інтереси (інтереси локального характеру).

Політика національних інтересів, на його думку, не може бути успішною, якщо вона не підкріплена силою, що виступає головною відмінною рисою держави.

Згідно Моргентау, поняття «сила» у широкому смислі, як прояв національної міцності, містить у собі наступні основні компоненти:

- географічне положення, природні ресурси,

- промисловий потенціал, військова підготовленість,

- чисельність населення,

- «національний характер» (ставлення населення до війни),

- «національна мораль» (ставлення населення до урядової політики),

- якість дипломатії, яка виступає найголовнішим фактором, що визначає міцність країни.

На думку Моргентау, дипломатія – це мистецтво сполучення різних елементів національної міцності навколо досягнення зовнішньополітичних цілей, спроможність уряду забезпечити підтримку своєї зовнішньої політики з боку громадської думки.

Моргентау вважав, що ефективність політико-дипломатичних можливостей держави перебуває в прямої залежності від її військової міцності, а військова сила є найбільш важливим матеріальним фактором у міжнародній політиці, що забезпечує політичну могутність держави.

Основні сучасні теоретичні розробки в області реальної політики відносяться до 60-х років XX ст. Вони знайшли своє відбиття в таких теоріях, як «стратегія швидкого реагування», концепція «взаємно гарантованого знищення», «східна політика», «залізна завіса», доктрина «масованої відплати», програма «нових рубежів», політика «блискучої ізоляції», доктрина «залякування», «холодна війна». В теперішній час як і раніше багато держав дотримуються принципів політичного реалізму, використовуючи не відкрите застосування сили, а більш «цивілізовані» форми: гуманітарні інтервенції, економічні санкції, «просування» демократичних інститутів, затвердження своїх міжнародних стандартів в галузі прав і свобод людини.

Таким чином, з погляду Г. Моргентау, міжнародна політика, як і будь-яка інша політика, – це політика сили. Моргентау не робить відмінностей між силою, міццю, владою й впливом, виражаючи все це одним терміном «power», який узагальнює й позначає мету і засіб політики держави на світовій арені. Розкриваючи здатність держави контролювати дії інших держав, міжнародна політика має три основні джерела й відповідно переслідує три основні цілі:

  • прагнення до вигоди;
  • побоювання зазнати шкоди або опинитися в невигідному становищі;
  • повага до людей і інститутам.

Саме для цього державі й потрібна сила (влада, міць), яка не обмежується тільки військовими ресурсами, а містить у собі ще цілу низку елементів: промисловий потенціал; природні ресурси; геостратегічні переваги; чисельність населення; культурні характеристики (національний характер); національну мораль; якість дипломатії й державного керівництва.

На відміну від Г.Моргентау, інший впливовий представник школи політичного реалізму А.Уолферс прагне провести відмінність між силою (владою, міццю) і впливом міжнародних акторів. На його думку, сила – це здатність актора змінити поведінку інших міжнародних акторів шляхом примусу, а вплив – здатність змінити зазначену поведінку за допомогою переконання. У той же час А.Уолферс підкреслював, що між силою й впливом є певний континуум, що їх відмінності не є абсолютними. Однак і в цьому випадку питання, пов'язані з визначенням сили тієї або іншої держави, залишаються невирішеними. Справа полягає в тому, що реалісти прагнуть представити силу як обчислювальну характеристику держави, як величину, що надає діям різних держав більш-менш однорідного змісту. Подібно до того, як у ринковій економіці прагнення підприємця до максимального задоволення своїх інтересів визначається грішми й прибутком, так і для держави реалізація її національних інтересів виражається в прагненні збільшити свою міць і/або силу.

Підхід А.Уолферса спричиняє дві значні проблеми. Перша пов'язана з різнорідністю елементів сили: крім речовинних компонентів у силу включаються й такі, які не піддаються більш-менш точному виміру (наприклад, національний характер або якість державного керівництва). На це звертав увагу й Г.Моргентау, коли в полеміці з «модерністами» порівнював феномен влади з любов'ю, яка не піддається розумінню за допомогою раціональних способів. Друга проблема полягає в тому, що розуміння сили держави як її невід'ємної властивості ізолює її від тієї системи міжнародних зв'язків, у якій ця сила проявляється й перевіряється й без якої будь-які виміри сили нерідко втрачають свій сенс. В остаточному підсумку обидві ці проблеми залишилися невирішеними і обумовили те, що атрибутивне розуміння сили стало одним із самих слабких місць школи політичного реалізму.

Намагаючись подолати цей недолік, Р.Арон робить предметом свого аналізу не тільки відмінності між силою й впливом, але також між силою й міццю, міццю й владою, співвідношенням сил і владними відносинами. Загальне між цими поняттями полягає в тому, що сила й міць у міжнародних відносинах, як і влада у внутрішньосуспільних, залежать від ресурсів і пов'язані з насильством. Будучи прихильником веберівського підходу, Р.Арон виходить із того, що феномен влади включає три елементи: територію, монополію на легітимне фізичне насильство й інститути. У міжнародних відносинах, у яких відсутня монополія на легітимне насильство, а роль інститутів у врегулюванні суперечок слабка, відносини командування й авторитету, властиві влади, часто виступають як прямий примус або загроза насильства. У міжнародних відносинах основна мета – не контроль над адміністративними або інституціональними механізмами, які дозволяють здійснювати політичний і соціальний вплив, а реалізація «вічних цілей держави», тобто забезпечення безпеки, сили й слави. Влада тісно пов'язана з міццю й силою держави, але їх не можна змішувати. Влада — поняття внутрішньополітичне, тоді як міць відноситься до зовнішньополітичної характеристики держави. Орієнтація влади на зовнішньополітичні цілі – свідчення завойовницької політики. Влада суверена, будь те наслідний монарх або партійний лідер, відрізняється від влади завойовника: перший прагне виглядати легітимним виразником суспільства, відповідати його традиціям і законам, другий же спирається (принаймні, спочатку) на відверту силу. Таким чином, владні відносини на міжнародній арені проявляються у вигляді імперських амбіцій і тенденцій. З погляду Р.Арона, міць міжнародного актора – це його здатність нав'язати свою волю іншим, тобто певне соціальне ставлення. Сила ж – це лише один з елементів мощі. Тому відмінність між міццю й силою полягає у відмінності між потенціалом держави, її речовими й людськими ресурсами, з одного боку, і людським ставленням, з іншої. Складовими елементами сили є матеріальні, людські й моральні ресурси держави (потенційна сила), а також озброєння й армія (актуальна сила), які розглядаються як міць. 

Важливий фактор мощі – мобілізація сил для ефективної зовнішньої політики. Слід відрізняти наступальну міць (здатність політичної одиниці нав'язати свою волю іншим) і оборонну міць (здатність не дати нав'язати собі волю інших).

У структурі державної мощі Р.Арон виділяє три основні елементи:

1) середовище (простір, займаний політичними одиницями);

2) матеріали й знання політичної одиниці, а також чисельність населення й можливості перетворення певної його частини в солдатів;

3) здатність до колективної дії (організація армії, дисципліна бійців, якість цивільного й військового керування у воєнний. і мирний час, солідарність громадян в час випробувань благополуччям або нещастям).

Лише другий із зазначених елементів, на думку Р.Арона, може бути названий силою. Він критикує різні варіанти структури державної мощі, описані в роботах представників американської школи політичного реалізму (наприклад, таких як Г.Моргентау, Н.Спайкмен, Р.Штеймец). Р.Арон відзначає, що їх погляди на структуру державної мощі носять довільний характер, не враховують змін, що відбуваються в ній із часом, не відповідають умовам повноти. Але головним їхнім недоліком він визнає те, що вони розглядають міць як вимірне явище, яке можна «зважити на вагах». Якби це було дійсно можливим, підкреслює Р.Арон, то будь-яка війна стала б безглуздою, оскільки її результат був би відомий всім заздалегідь. Можна виміряти силу держави, яка містить у собі мускули й вагу. Але як мускули й вага борця нічого не значать без його нервового імпульсу, рішучості, винахідливості, так і сила держави нічого не значить без її мощі. Про міць тієї або іншої держави можна судити досить умовно, через оцінку її сили (щоправда, тільки приблизної). Держава, слабка з погляду наявних сил, може успішно протистояти набагато більш сильному супротивникові: наприклад, в'єтнамці, не маючи розвинутої промисловості, необхідної кількості різних видів озброєнь і т.п., знайшли такі методи ведення війни, які не дозволили американцям добитися перемоги над ними. Заслуга Р.Арона полягає в його прагненні подолати недоліки атрибутивного розуміння сили. Але він не стає прихильником і біхевіористського розуміння сили (нагадаємо, що біхевіористський підхід зв'язує силу із цілями й поведінкою держав на міжнародній арені). Р.Арон йде далі, розглядаючи міць як людське (соціальне) відношення. Можна сказати, що Р.Арон передбачив деякі аспекти структуралістського підходу до розуміння сили, представники якого вчинили спробу переосмислення поняття сили з урахуванням сучасних реалій. Відповідно до нього, найбільш потужним засобом досягнення міжнародними акторами своїх цілей в теперішній час визнається «структурна влада (power)». Структурна влада – це здатність задовольнити чотири соціальні потреби, які лежать в основі сучасної економіки: безпека (у тому числі й оборонна міць), знання, виробництво й фінанси. Структурна сила змінює межі світової економіки, у яких взаємодіють один з одним сучасні актори міжнародних відносин. Вона залежить не стільки від міждержавних відносин, скільки від системи, елементами якої є різні типи споживання, способи поведінки, спосіб життя. Структурна сила впливає на предмет, зміст і результат міжнародних переговорів, визначає правила гри в тій або іншій галузі міжнародних відносин.

Отже, завершуючи розгляд цілей і засобів міжнародних акторів, слід зазначити, що під впливом змін в об'єктивній реальності й збагачення теоретичної бази науки їх сутність розвивалася, наповнюючись новим змістом. Разом з тим в розглянутих категоріях мають місце усталені елементи, що зберігають своє значення доти, доки існує розподіл світу на державно-територіальні політичні одиниці. Ця усталеність стосується сукупності основних цілей і засобів і їх традиційних компонентів (наприклад, для сили – це воєнний компонент, для переговорів – це торг, підкріплений наявними ресурсами). Але при цьому нові явища в міжнародних відносинах, по-перше, трансформують ієрархію й характер взаємодії між традиційними компонентами, а по-друге, додають до них нові (наприклад, до таких традиційних компонентів національного інтересу, як цілі міжнародного актора, сьогодні додаються екологічна безпека, вимоги, пов'язані із задоволенням основних прав і свобод людини; у незастосуванням сили на передній план усе більш помітно висуваються характеристики, пов'язані з економічним розвитком і внутрішньополітичною стабільністю тощо). Картина ще більше ускладнюється через «узурпування» традиційних засобів нетрадиційними міжнародними акторами (наприклад, міжнародною мафією) і появу нових засобів комунікації й масової інформації, що використовуються у міждержавному суперництві традиційними акторами. Тому при осмисленні тієї або іншої міжнародної події або процесу слід прагнути до урахування всієї сукупності обставин, що впливають на неї, уникати «одномірних» висновків і намагатися виявити кілька варіантів її причин і можливих шляхів подальшої еволюції. Орієнтирами подібного аналізу можуть виступати національні інтереси.

 

2.3. Групи інтересів учасників міжнародних відносин і стратегії їх досягнення

Поняття «групи інтересів (тиску)» прийшло в науку про міжнародні відносини з американської політології. На відміну від політичних партій, вони не мають на меті здійснення влади, а обмежуються лише впливом на владу, прагненням піддати її тиску, залишаючись при цьому поза неї.

Групи інтересів – це добровільні організації, створені для вираження й представлення інтересів людей, що входять в них, у взаєминах як з іншими групами й політичними інститутами, так і всередині самих організацій.

Окремі індивіди й групи висувають різні вимоги особам, що ухвалюють політичні рішення. Цей процес називається артикуляцією інтересів і становить першу функцію груп інтересів. Наступною функцією груп інтересів є агрегація інтересів, тобто узгодження за допомогою дискусій безлічі приватних вимог і встановлення між ними певної ієрархії. Третя функціяінтеграція, тобто наближення інтересів, які різні угруповання презентують зовні, до думок їх рядових членів. Четверта функція груп інтересів – це інформування органів, що ухвалюють політичні й адміністративні рішення. І нарешті, групи інтересів виконують також функцію формування політичних еліт і владних структур суспільства. Вона виражається в експертних оцінках тих або інших проблем, висуванні членів групи інтересів для роботи у владних органах, у підтримці певних урядових структур і посадових осіб.

Розглянуті функції груп інтересів дають підставу говорити про спільність соціальної ролі груп інтересів і партій у політичній системі. Разом з тим між цими суб'єктами політичного процесу є й істотна відмінність. Партії вважають найважливішим засобом відстоювання своїх інтересів завоювання влади. Групи інтересів відстоюють інтереси своїх членів, здійснюючи вплив на владні структури, але не ставлять при цьому своїм завданням завоювання влади.

Одним з найпоширеніших способів впливу груп інтересів на державні органі є лобізм ( від англ. lobbi – критий прогулянковий майданчик, коридор). З XVII в. цим словом почали називати приміщення для прогулянок у палаті громад Англії, тобто кулуари парламенту. Політичне значення слово «лобізм» набуло в XIX в. у США, де означало покупку голосів за гроші в коридорах Конгресу.

Під лобізмом у широкому значенні розуміють систему й практику реалізації інтересів союзів і об'єднань громадян шляхом організованого впливу на законодавчу й адміністративну діяльність державних органів. У більш вузькому значенні слова лобізм означає безпосередню взаємодію представника групи інтересів із представниками владних структур як по формальних каналах, так і по лінії неформальних зв'язків – з використанням зустрічей, бесід, консультацій, телефонних переговорів, звернень. Завдання лобістів полягає в тому, щоб домогтися прийняття бажаних для груп законодавчих і нормативних актів, одержання урядових субсидій, кредитів тощо.

Лобізм як політичний інститут з'являється при наявності двох умов: 1) різноманітності інтересів у суспільстві, що виникає внаслідок його диференціації, і 2) розширення доступу до влади на основі політичного плюралізму.

У країнах Заходу склалася широка мережа спеціалізованих лобістських служб. Вона включає, по-перше, особливі підрозділи всередині великих корпорацій, підприємницьких спілок, асоціацій, громадських організацій, і, по-друге, найманих лобістів, якими являються консультативні фірми і їх співробітники, агенції по зв'язках із громадськістю, що надають посередницькі послуги у встановленні контактів між групами інтересів і державними органами. У США в лобістських структурах зайняті колишні радники президентів, сенатори, міністри, юристи, що мають серйозні зв'язки в структурах влади.

Лобіювання включає наступні різновиди:

• лобіювання соціальних груп, шарів і суспільних рухів – екологічних, антивоєнних і інших;

• відомче лобіювання міністерств, держкомітетів і інших інститутів влади;

• регіональне лобіювання, тобто вплив на владу з боку штатів, земель, республік, що домагаються для себе певних пільг;

• національне лобіювання, що представляє інтереси національних громад, а нерідко й відповідних держав. Так, у структурах влади США значним впливом користуються єврейське, арабське, польське лобі.

У країнах Заходу лобістська діяльність регламентується законом і перебуває під фінансовим контролем. Однак сама природа лобізму як політичного явища виключає можливість здійснення повного контролю над ним. Тому в практиці лобізму є факти неправового впливу на державні органі (корупція, погрози, шантаж тощо), задоволення вузьковідомчих, регіональних і національних інтересів.

У цілому лобіювання суспільству вигідно, оскільки в рамках демократичної процедури суттєво доповнює систему стримувань і противаг, дозволяє брати участь у прийнятті рішень тим групам, які не представлені в парламентах. Воно є інструментом самоорганізації громадян для здійснення впливу на владу з метою пріоритетного задоволення суспільних інтересів.

Крім лобізму формою політичного представництва інтересів є корпоративізм. Специфіка корпоративістської системи відносин полягає в тому, що вона будується на засадах взаємозалежності найбільш впливових груп інтересів і держави й носить договірній характер. Самі ці групи строго ієрархізовані, і влада в них належить невеликим елітним утворенням.

Після зникнення в 70-х роках минулого століття корпоративізму авторитарно-фашистської толку неокорпоративістські тенденції виникли в малих європейських країнах з добре організованими асоціаціями інтересів. Особливо чітко вони проглядалися в скандинавських країнах, де були впливові соціал-демократичні партії, зберігалися усталені електоральні переваги, існувала культурна і мовна єдність.

У науці склалася типологія груп інтересів, що враховує різноманітні риси їх будови й види діяльності.

З урахуванням походження й ступеню організованості виділяються аномічні й інституціональні групи інтересів.

До аномічних груп належать об'єднання, що виникають стихійним чином як спонтанна реакція на ту або іншу ситуацію (натовпи, демонстрації, мітинги). Включення цих груп у політичні відносини з державою відбувається нерегулярно. Їхня внутрішня структура є нестійкою й найчастіше формується немовби заново, без збереження спадковості з колишніми формами організації. Ефект діяльності аномічних груп невисокий.

На відміну від аномічних груп інституціональні групи – це об'єднання з певною організаційною структурою, функціями, що склалися, й професійним кадровим апаратом (профспілки, підприємницькі спілки, професійні асоціації, різні громадські об'єднання, церква). Їхня цілеспрямована діяльність незмірно більш ефективна в порівнянні з діями аномічних груп.

За характером діяльності групи інтересів розділяються на одноцільові й багатоцільові.

До одноцільових груп можуть відноситися лобістські структури, що прагнуть забезпечити прийняття якогось певного законодавчого акту в парламенті. Вони існують тільки для досягнення конкретної мети, а потім або розпадаються, або переорієнтуються на рішення іншого завдання.

Діяльність багатоцільових груп є багатопрофільною й не обмежується конкретним завданням. Велика кількість груп інтересів не тільки взаємодіє з урядом щодо прийняття рішень у різних сферах управління, але й може займатися, скажемо, організацією виборчих кампаній. Багатопрофільними за характером своєї діяльності є групи, що представляють різноманітні інтереси певних соціальних шарів, наприклад профспілки шахтарів, працівників освіти, охорони здоров'я тощо.

Існує ще одна типологія груп інтересів – за критерієм організованості. Розрізняють неорганізовані, організовані й спеціалізовані групи. Неорганізовані групи відрізняє низький рівень взаємозв'язків, відсутність регулярної діяльності від імені групи. Характерними рисами таких груп є:

• нерегулярність артикуляції інтересів.

• відсутність організованих дій і засобів артикуляції.

• нестача спадковості у внутрішній структурі.

Організовані групи утворені з професійно підібраних кадрів із чітко позначеними політичними або соціальними функціями. Ці групи формуються в рамках таких організацій, як політичні партії, законодавчі органи, адміністративний апарат, церква тощо.

До третього типу відносяться спеціалізовані структури для артикуляції інтересів: профспілки, етнічні об'єднання, асоціації, сформовані з релігійних і громадянських груп.

Таким чином, різноманіття й розгалуженість груп інтересів є показником розвиненості громадянського суспільства й політичної системи.

У специфічних формах групи інтересів існували й діяли в царській Росії. Вони, зокрема, виступали за різні варіанти скасування кріпосного права (з викупом або без нього), проведення реформ. Однак відсутність демократичних свобод і низький рівень соціальної структурованості суспільства не дозволили цим групам організаційно оформитися й відкрито вести боротьбу за задоволення своїх інтересів.

Система бюрократичного корпоративізму, що домінувала в СРСР, базувалася на взаємодії партійно-державних верхів і інституціалізованих груп інтересів. В умовах централізованої планової економіки керівники корпорацій прагнули «вибити» у держави максимум матеріальних і фінансових ресурсів, мінімізувавши зобов'язання й віддачу. Можливості й обсяги одержуваних ресурсів залежали від статусу корпорації, який визначався партійно-державною елітою. У корпоративно-бюрократичну модель були вбудовані лобізм і лобістські методи впливу на прийняття рішень.

Найбільш великими й впливовими корпораціями в радянський період були військово-промисловий комплекс (ВПК), аграрно-промисловий комплекс (АПК), галузеві відомства важкої промисловості й капітального будівництва.

Поряд з галузевими існував і регіональний корпоративізм. Ефективніше інші регіони добивалися реалізації своїх цілей Москва, Ленінград, Свердловськ. Значення областей визначалося, в першу чергу, наявністю пріоритетних підприємств, їх питомою вагою в економіці країни.

З метою прийняття найбільш вигідних для себе рішень корпорації використовували такі методи лобіювання, як особисті зустрічі, переговори, участь у виробленні й коректуванні планових завдань. Об'єктами лобіювання ставали вищі партійні й державні органи (Центральний Комітет (ЦК) КПРС, Рада Міністрів), окремі міністерства й відомства.

Значний вплив на життя суспільства виявляли організаційно неоформлені земляцькі, етнічні, кланові групи всередині владних структур. Особливо сильним був вплив «грузинського земляцтва» при І.В.Сталіні й «дніпропетровського лобі» при Л.І.Брежнєві.

У міру ослаблення радянського режиму корпорації здійснювали все більший вплив на розвиток економіки й суспільства в цілому, ефективніше використовували лобістські методи прийняття рішень. Офіційне існування лобізму заперечувалося, і, відповідно, він не регулювався ніякими правовими актами.

Надання підприємствам економічної самостійності на рубежі вісімдесятих і дев'яностих років ХХ ст. поклало кінець бюрократичному корпоративізму й відкрило дорогу «дикому лобізму». Підприємства «лобіювали» право на ведення комерційної діяльності, на проведення експортно-імпортних операцій, самостійне розпорядження прибутком і капіталом. Саме в наприкінці «перебудови» відбулося становлення лобізму як самостійного елемента політичних відносин.

Перехід до ринку, що розпочався в дев'яностих роках, створив у пострадянській Україні умови для формування численних груп інтересів і їх лобістської діяльності. Найбільших масштабів досягли галузевий і регіональний лобізм.

Групи інтересів задовольняють наступні суспільні потреби:

1. Передають настрої й вимоги певних соціальних шарів уряду.

2. Впливають на законодавчий процес, розробляють законопроекти й представляють їх на розгляд уряду.

3. Виконують важливу роль при підборі експертів і фахівців на міністерські посади, відкриваючи доступ на державні пости особам з відповідним досвідом і оточенням.

4. Надають підтримку й мобілізують людей у реалізації урядових програм.

5. Здійснюють взаємодію з урядом і сприяють виробленню сучасних і ефективних законів.

Як би не вимальовувався або інтерпретувався інтерес, його спонукальний характер щодо діяльності в міжнародній сфері не підлягає сумніву, оскільки він зрозумілий і очевидний. Діяльність учасників міжнародних відносин можна вивчати крізь призму специфіки тих або інших інтересів, якими вони керуються. Враховуючи це, однією з найважливіших проблем теорії міжнародних відносин є класифікація інтересів учасників міжнародних відносин. Вона полягає в угрупованні за низкою критеріїв, пов'язаних з їхнім змістом, що дозволяє зрозуміти природу й напрямок інтересу як основи активної діяльності учасників міжнародних відносин.

Досить розповсюдженою є схема, згідно з якою інтереси розділяють на егоїстичні, альтруїстські й екзистенціальні (спрямовані на самозбереження).

Виходячи із цієї схеми, А.Уолферс виділив три групи цілей зовнішньої політики національної держави:

1) національної експансії (self-extention), які полягають у прагненні до зміни «status quo» держави на міжнародній арені;

2) національної безпеки (self-preservation), тобто спробі зберегти існуючий «status quo»,

3) національному самозреченню (self-abnegation), що розуміється як відмова від реалізації національних інтересів на користь універсальних інтересів міжнародного співтовариства.

Подібним чином цілі зовнішньої політики класифікує К.Холсті, який виділяє принципові (пов'язані із самозбереженням), експансивні й універсальні цілі.

Ю. Кукулка розрізняє наступні цілі зовнішньої політики:

1) екзистенціальні, що полягають у прагненні гарантувати собі територіальну цілісність, безпеку, ідентичність, умови для сталого розвитку, адаптації до процесів і явищ міжнародного життя;

2) коекзистенціальні, що передбачають взаємодію з іншими державами, співіснування й співробітництво, нормативізацію їх відносин;

3) функціональні, які полягають у прагненні до ефективності й гнучкості, спроможності до змін і інновацій у діях.

Очевидно, що класифікації, побудовані по єдиному синтетичному критерію, досить складні, оскільки кожна з виділених груп вимагає уточнення через визначення більш вузьких груп інтересів.

Значно зручнішою для аналізу є класифікація, заснована на групі критеріїв, згідно з якими інтереси визначаються простіше й зрозуміліше. Однією із кращих класифікацій цього типу є схема Т.Робінсона й К.Холсті, які серед усіх інтересів виділяють першочергові й другорядні, матеріальні й абстрактні, загальні й специфічні, постійні й мінливі, ідентичні й комплементарні.

Важливим критерієм, на підставі якого розрізняють інтереси, є тип учасника міжнародних відносин. За цим критерієм інтереси поділяються на універсальні, національні, групові й особисті. Універсальні інтереси зв'язують із універсальними учасниками міжнародних відносин, тобто міжнародними організаціями. Інтереси міжнародних організацій переважно трактують як похідну від загальнонаціональних інтересів держав, що є їхніми членами. Трохи рідше їх розуміють як інтереси міжнародного співтовариства або інтереси людства, засновані на універсальних моральних цінностях.

Національні інтереси мають колективний характер у тому розумінні, що вони випливають із потреб громадян і їх груп, а на міжнародній арені їх представляє й реалізує держава. Громадяни й групи громадян виступають в якості суб'єктів інтересів, а державні установи – операційних суб'єктів. Останні агрегують інтереси громадян і громадських груп, здійснюючи політичну діяльність, спрямовану на формування загальної політичної лінії, у рамках якої групові й індивідуальні інтереси зв'язуються, узгоджуються й реалізуються.

Цілі й засоби їх досягнення – діалектично взаємозалежні категорії. Ніяка, навіть сама реальна мета не може бути досягнута без відповідних засобів. У свою чергу, засоби повинні відповідати меті.

Специфіка засобів, що потенційно або актуально перебувають у розпорядженні міжнародних акторів, випливає з особливостей міжнародних відносин і, насамперед з тієї обставини, що вони застосовуються до спільнот, на які здебільшого не поширюється влада окремої держави. Різні фахівці називають різноманітні типи засобів, використовуваних учасниками міжнародних відносин у їхній взаємодії. Однак в остаточному підсумку це різноманіття зводиться до обмеженої кількості типів: в одному випадку – це сила, переконання й обмін, в іншому – сила й переговори, у третьому – переконання, торг, погроза й насильство. Неважко помітити, що мова йде про співпадаючу типологію засобів, полюсами якої виступають насильство й переговори. При цьому насильство й погроза можуть бути представлені як елементи сили, а переконання й торг – елементи переговорів. Кожне з названих понять відбиває відносно широку сукупність шляхів, методів, способів і інструментів досягнення мети, які в реальній дійсності міжнародних відносин використовуються у різноманітних комбінаціях, тому виділення їх в «чистому виді» практично неможливо.

Слід підкреслити зростаючу роль переконання й переговорів, інакше кажучи, політичних засобів у взаємодії сучасних учасників міжнародних відносин. Ці засоби припускають налагодження систематичних, постійних зв'язків і контактів між ними, ведуть до зростання взаємної довіри. Успіху політичних засобів сприяє наявність у сторін взаємних інтересів. Наприклад, саме загальна зацікавленість учасників НБСЄ в безпеці й стабільності на Європейському континенті стала тією базою, яка сприяла прийняттю в листопаді 1990 р. Паризької Хартії для нової Європи, у якій визнається закінчення епохи конфронтації між Сходом і Заходом. З іншого боку, і розбіжність інтересів не є перешкодою для успішного застосування політичних засобів учасниками міжнародних відносин. Більше того, фахівці, що займаються теорією й методологією переговорів, саме в розбіжності інтересів убачають одну з передумов успіху, відзначаючи, що відмінності в інтересах і переконаннях відкривають можливість того, що той або інший аспект виявляється досить виграшним для однієї сторони, але малоцінним для іншої.

Як ми вже відзначали, категорії «мети» і «засоби» є співвідносними. Вони відповідають не різним подіям, поведінці і діям учасників міжнародних відносин, а їх різному положенню по відношенню один до одного. Певна подія, поведінка або дія є засобом не щодо будь-якої, а до певної мети; яка, у свою чергу, може виступати засобом стосовно іншої мети. Встановлення відповідності між цілями й засобами відбивається категорією «стратегія». Фахівці в даній галузі відзначають, що характер і діалектику будь-якої стратегії визначають:

1)істотний вплив на когось або щось;

2) засоби й способи впливу;

3) перспективно-динамічна орієнтація мети.

У загальному вигляді стратегія може бути визначена як довгочасна лінія поведінки, що з'єднує науку й мистецтво в досягненні перспективної мети.

Всупереч думці, яка іноді зустрічається, було б помилкою вважати, що аж до середини XX в. стратегія в міжнародних відносинах була винятковою приналежністю воєнного мистецтва. Постійні інтереси держав – безпека й процвітання – могли досягатися лише при сприятливому співвідношенні сил. Звідси традиційними засобами досягнення цілей були не тільки війни, але й «дипломатико-стратегічна гра», спрямована на досягнення зазначеного співвідношення. Роль стратегії того або іншого актора міжнародних відносин у цьому випадку полягала в тому, щоб дипломатичними засобами протистояти тиску більш сильних акторів, а також компенсувати власні геополітичні або демографічні недоліки. Основним напрямком дипломатичної стратегії було формування коаліцій і союзів, покликаних забезпечити перевагу в силі над потенційним і актуальним супротивником, а війна, у повній відповідності з відомою формулою, була продовженням політики іншими засобами.

В сучасних умовах це положення докорінно змінюється. Взаємозалежність світу, його крихкість перед руйнівними наслідками застосування сучасних засобів масового знищення, перед небезпекою інших глобальних проблем вимагає від учасників міжнародних відносин рішучого розриву з колишніми стратегіями у відносинах один з одним.

 

Питання для самоконтролю:

  1. В чому полягає сутність поведінкового підходу до аналізу цілей учасників міжнародних відносин?
  2. Визначте місце категорії «інтерес» в аналізі співвідношення об'єктивного й суб'єктивного в структурі цілей учасників міжнародних відносин.
  3. Розкрийте сутність позицій Г.Моргентау і Р.Арона щодо національно інтересу.
  4. Що таке національно-державний інтерес і з яких елементів він складається?
  5. Охарактеризуйте атрибутивний і поведінковий (біхевіористський) підходи до аналізу сили як засобу досягнення цілей в міжнародних відносинах.
  6. Як інтерпретується поняття «сила» в концепції політичного реалізму А.Уолферса?
  7. Що таке «міць міжнародного актора»? Як вона співвідноситься з поняттями «сила» і «влада»?
  8. Назвіть і розкрийте функції груп інтересів (тиску) учасників міжнародних відносин.
  9. Доведіть, що лобізм є одним з найпоширеніших способів впливу груп інтересів на державні органі.

10.  В чому полягає сутність корпоративізму як форми політичного представництва інтересів?

11.  Назвіть критерії типології груп інтересів міжнародних акторів.

12.  Доведіть спонукальний характер інтересу щодо діяльності в міжнародній сфері.

13.  Охарактеризуйте універсальні, національні, групові й особисті інтереси учасників міжнародних відносин.

14.  Обґрунтуйте зростаючу роль політичних засобів у взаємодії сучасних учасників міжнародних відносин.

15.  Яким чином стратегія забезпечує встановлення відповідності між цілями й засобами міжнародних акторів?

 

Список використаних джерел та літератури:

Кафырин Е.А. Глобализация взаимосвязь общечеловеческого и национального. Глобальный гуманизм. – М: 2003. – С. 28.

Кукулка Ю. Проблемы теории международных отношений. – М., 1980. – С. 126.

 Малинина О. Конструирование идентичности: возможности и ограничения. // Pro et Contra. – 2007. – № 3. – С. 60.

 Молчанов М.А. Дискуссионные аспекты проблемы «национальный интерес». // Полис-2000. – № 1. – C. 11.

 Политология: Учебное пособие для вузов/ научный редактор А.А. Радугин. – 2-е изд., перераб. и дополн. – М.: Центр, 2000. – 336 с.

 Тавадов Г.Т. Политология: Учебное пособие. – М.: Фаир-Пресс, 2000. – 416 с.

 Цыганков А.П. Ганс Моргентау: взгляд на внешнюю политику // Власть и демократия. Зарубежные ученые о политической науке. – М., 1992. – с.164.

Цыганков П.А. Раймон Арон о политической науке и социологии международных отношений // Власть и демократия. Зарубежные ученые о политической науке. Сборник статей. – М., 1992. – С. 154-155.

Цыганков П.А. Теория международных отношений: Учебное пособие. – М., 2002. – С. 288-298.

Аrоп R. Paix et Guerre entre les nations. – Paris, 1984. – p. 82-87

Morgenthau H.J. Politics among Nations. The Struggle for Power and Peace. – New York, 1955. – p. 4-12.

Wolfers A. Discord and Colloboration. Essays on International Politics. – Baltimore, 1962.



Обновлен 14 сен 2015. Создан 04 июн 2015